101 рік бою під Крутами: пам’яті героїв присвячується.

До цієї трагічної дати, ми публікуємо  цитати з книг, спогади сучасників про ті жахливі події.

«В 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями».

Про екзекуцію під станцією Крути 29 січня 1918 року збереглися свідчення в більшовицьких документах.

Петроградський «Совєт Народних комісаров» розпочав братовбивчу війну з Українською Народньою Республікою, намагається знищити владу українського робітництва, селян­ства і солдатів і замінити її владою великоруських зайшлих елементів. «Совєт Народних Комісаров» поси­лає на наші землі банди найманих лю­дей, які звуться красногвардійцями.

«Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів, тієї «краси і гордості революції», що йшли в перших рядах. Командування юнаків пере­дало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил сту­дентській сотні. Було смертельно поранено сотника Омельченка, і це збільшило загальне безладдя. Студенти почали відступ. Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було не­можливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість попала до полону» – Ігор Лоський, учасник бою під Крутами, у спогадах, надрукованих 1929 року у львівському часописі «Поступ».

На урядовий заклик відгукнулися студенти й гімназисти Києва. У перших числах січня 1918-го відбулося віче студентів Університету Святого Володимира й новоствореного Українського народного університету, на якому вирішено створити Студентський курінь Січових Стрільців. До нього під загрозою бойкоту мали вступити всі без винятку студенти-українці. За цим прикладом ухвалили по­станову й учні старших класів Української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії на своєму зібранні.

«Директор гімназії, якого прошено на збори, після невдалої спроби одговорити своїх питомців від такого, на його погляд, нерозважливого кроку, мусів зрештою погодитися з постано­вою та оголосити з рамени дирекції офіціальну перерву навчання в двох старших клясах гімназії на час перебу­вання учнів у війську, — писав у своїх спогадах учень гімназії, учасник бою під Крутами Ігор Лоський. — Просив лише, щоб не спокушати до вступу до куреня молодших кляс».

Запис добровольців до Студентсько­го куреня Січових Стрільців проводи­ли в вестибюлі Центральної Ради — колишній Педагогічний музей, ни­нішній Будинок учителя, неподалік Київського університету. Протягом січня 1918-го до куреня зголосилися близько 200 юнаків. Їх групами від­правляли до Костянтинівського вій­ськового училища на Печерську. Там під керівництвом старшин Богданівського полку розпочався військовий вишкіл. Планувалося, що студенти-добровольці охоронятимуть Централь­ну Раду й порядок у місті, тому спершу здебільшого марширували й відпра­цьовували повороти й лише згодом розпочалися вправи зі зброєю.

Лоський згадує: «Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як одягнено й озбро­єно студентську сотню. Кожний одер­жав з одягу — штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав’язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студент­ська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бра­кувало однієї поли. Не ліпше вигляда­ла зброя: старі, поржавілі рушниці… І це все в той час, як місяць після того більшовики, захопивши помешкання школи, знайшли там повні склади но­веньких чобіт, одягу, не кажучи вже про амуніцію і зброю».

У 20-х числах січня до Києва по­вернулися декілька десятків юнаків-юнкерів Української юнацької військової школи № 1 ім. Богдана Хмельницького, які охороняли пів­нічно-східний кордон УНР. Вимагали надати підмогу: по лінії Курськ — Ба­хмач на Київ насувається більшовиць­ке військо на чолі з полковником Михайлом Муравйовим. Увечері 27 січ 1918-го перша сотня Студентського куреня під командуванням студента Київського університету сотника Петра Омельченка разом із юнкерами вирушила з Києва в напрямку Бахмача.

«Посадка відбувалася цілком спо­кійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина покійного д-ра Є. Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6-ї кляси, який «неле­гально» вступив до куреня, — описує Ігор Лоський відправлення з Київ­ського залізничного вокзалу. — Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина залишитися, але, звичайно, безуспішно. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх від’їжджаючих… Молоденький Соколовський весело заспоко­ював сестру, не передбачаючи, що за пару днів буде лежати на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще вмерла Україна» ешелон рушив на північ…»

«После двухдневного боя 1-я революционная армія Егорова при поддержке 2-й армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах», — телеграфував 30 січня о 1.45 Михайло Муравйов своєму командуванню. Насправді Симон Петлюра в цей час був у Києві. Під його командування й перейшли юнкери та студенти, які відступили з-під Крут. Загальні втрати з українського боку — вбитими,: пораненими, пропалими безвісти — приблизно 250 чоловік, із них 210 — юнкерів Юнацької школи ім. Богдана Хмельницького, 30 — студентів і гімназистів, 10 — старшин. Російські радянські війська втратили лише вбитими близько 300 чоловік. Тому командувач червоногвардійців під Крутами Павло Єгоров і був такий розлючений, що дозволив розстріляти полонених.

28 січня вранці поїзд зі студентами-вояками прибув до невеликої станції Крути, що між Бахмачем і Ніжином. Тут, за 145 км від Києва, об’єдналися іншими юнкерами військової школи: Бахмач, що за 195 км від української столиці, уже був у руках Муравйова. Сили українців були такі: чотири сотні Київської юнацької школи № 1 ім. Богдана Хмельницького — 400-500 юнкерів, перша сотня Студент­ського куреня Січових Стрільців — 116-130 вояків — і 20 старшин-офіцерів. Увесь день готувалися до бою: рили окопи обабіч залізничної ко­лії, проводили розвідку, вправлялися в стрільбі. Командир юнкерів сотник Аверкій Гончаренко поділив студентів на чотири чоти — взводи — по 28— 30 чоловік і поставив їх в найбезпеч­нішому місці — ліворуч від залізнич­ного насипу, поряд із вояками куреня смерті, праворуч від насипу — юна­ки військової школи. Наймолодших і тих, хто не вмів стріляти, залишив у резерві.

Гончаренко згадував згодом в емі­грації, що вночі зі станцією зв’язався по телефону сам Муравйов:

— Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, — нака­зав, — приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю.

Гончаренко відповів, що до зустрічі все готове.

29 січня близько дев’ятої ранку кін­на розвідка повідомила про наближення більшовиків. Юнкери і студенти за командою зайняли бойові позиції оба­біч залізничної колії.

За півгодини показалися перші лави червоних — червоногвардійців і балтійських матросів. «Виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивніші засоби безпеки, — згадував Гончаренко. — Передні частини червоних, йдучи в зі¬мкнутих колонах, очевидно, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали силь¬ним огнем 4 сотень і 16 кулеметів».

2 дні на стільки часу затримався під Крутами наступ Муравйова на Київ: один день тривав бій, іще принаймні день був по­трібен червоним, щоб підготуватися до наступу й полагодити підірвану залізни­цю. Муравйов захопив українську сто­лицю 8 лютого. Наступного дня у Бресті УНР уклала договір з Німеччиною та її союзниками. Вони домовилися об­мінятися полоненими та відмовилися від взаємних претензій. Крім того, Україна обіцяла поставити Німеччині й Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2,7 тис. пудів м’яса, іншу сільгосппро­дукцію та сировину. Цей документ озна­чав міжнародне визнання УНР, у тому числі й більшовицькою Росією.

Бій тривав увесь день 29 січня

Його перебіг докладно висвітлюють у спогадах учасники. Червоногвардійці зайняли бойовий порядок, розтягнувшись у лінію до 5 км. За різни даними, під Крутами червоні мали від 4 до 6 тис. чоловік. Їхні лави, втра­чаючи вбитих та поранених, уперто просувалися вперед. Частини, що відходили до тилу, замінялись новими загонами. Значних втрат їм завдав український панцерний потяг, власне гармата й кулемет, встановлені на залізничній платформі, обкладеній шпалами й мішками з піском. Командував сотник Семен Лощенко.

Близько 12:00 червоногвардійці зро­били спробу наступу на студентську сотню, відчуваючи її слабшу підготов­ку, але, потрапивши під перехресний вогонь, відійшли. Ще за 2 год. червоні маючи майже десятикратну перевагу в людях, розпочали оточення. Аверкій Гончаренко ввів у бій резервну студентську сотню. Вона до самої темряви стримувала обхід із правого флангу. Лазарет у потязі був переповнений, у юнкерів і студентів закінчувалися набої, а до того ж надійшло повідомлення, що збільшовичений Шевченків­ський полк захопив станцію Ніжин у тилу оборонців Крутів. З настанням темряви Гончаренко дав наказ про від ступ до потяга, що чекав за декілька кілометрів від станції Крути.

Уже на місці з’ясувалося, що немає бійців однієї студентської чоти. Затримано ешелон, вислали розвідку — марно. Далі відбули на Київ, підірвавши за собою в декількох місцях залізничну колію. Згодом з`ясувалося, що 27 студентів і гімназистів у сутінках заблукали й вийшли на світло станції, уже захопленої червоногвардійцями. Після побоїв і катувань їх убили.

«В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий оказався по­кинутим народом і армією і в такім безнадійнім становищі рішив захиститись від добре озброєної большовицької армії кількома сот­нями шкільної молоді. Узброївши на скору руку ці жертви урядової легковажності, без жадної військової підготовки одправили їх під Крути… Наших вояків росіяне перебили. (…) Невже і ці страшні прояви безладдя, невмілости, а може і злочинства зостануться захо­ваними від очей суспільства, не будуть безсторонньо розслідувані і не будуть покарані…», — писав 16 березня 1918-го в статті «Трагедія на Крутах» у «Новій Раді» автор, що заховався під ініціалами С. Ш. Хто віддав наказ про відправку Студентського куреня на більшовицький фронт, достеменно не встановлено.

Про розправу під Крутами зали­шили свідчення й більшовики. На­весні 1918-го ВЧК, очолювана Феліксом Дзержинським, завела справу на Михайла Муравйова. Його звинува­чували в контрреволюційній діяль­ності, п’янстві, грабежах і вбивствах, її документи дотепер зберігаються в Державному архіві Російської Фе­дерації. Під час слідства, 10 травня 1918 року, член комітету Першої ре­волюційної армії Сергій Мойсеев свід­чив: «На ст. Круты были захвачены в плен около 20 гайдамаков, среди ко­торых было много гимназистов лет по 17. Их вывезли за станцию и ста­ли расстреливать самым беспардон­ным образом. Был возмутительный случай, когда один юноша убежал от этого места, но его нагнали, приве­ли к прежнему месту в одном белье и расстреляли. Это было произведено в поезде, которым командовал Его­ров. Все-таки считаю, что это было последствием приказов Муравьева, который говорил очень часто, что надо расправляться беспощадно».

Наступного дня інший член комі­тету тієї ж армії Єфим Лапідус стверджував: «В отряде Егорова был ужас­ный расстрел. На ст. Круты, по взятии ее, было захвачено в плен 24 гайдама­ков — большинство было студентов, один из них — прапорщик. Дело было перед взятием Киева. Их без допро­са красногвардейцы хотели расстре­лять. Я случайно был там, вышел из вагона с Зомбартом — начальником броневого поезда и одновременно комиссаром от Антонова. При мне, когда я с ним разговаривал, раздался выстрел: и я увидел, как упал с раскроенным черепом и с вывалившимися мозгами от разрывной пули один офицер.

Нам едва удалось уговорить красногвардейцев не расстреливать пленных. Их ввели в вагон и поставили караул. На следующий день, когда мы отъезжали от ст. Круты, поезд по дороге остановился по приказанию Егорова, из вагона были выведены все задержанные и в 300 шагах от поезда их расстреляли разрывными пулями. Я подошел к убитым, затем подошел к Егорову и спросил, по­чему их расстреляли. Егоров, поку­ривая папиросу и улыбаясь, отве­тил, что разрешил он красногвардей­цам потому, что они настаивали на этом».

У день, коли тривав бій під Крутами, українська делегація брала участь в переговорах із Німеччиною та її союзниками в Бересті — нинішньому Бресті в Білорусі. «Українці різко різняться від російських делегатів, — записав у щоденнику керівник австро-угорської делегації, граф Оттокар Чернін. — Вони багато менш революційні і незрівнянно більше цікавляться власним краєм, ніж загальним соціалізмом. їхні зусилля спрямовані на те, щоби стати якомога хутчіш самостійними. Вони ще не зовсім здають собі справу: чи це має бути повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір ужити нас як відбивної площини, щоб тим легше скочити на більшовиків».

  1. Грицак, Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.. : навч. посіб. для уч-нів гуманіст. гімназій, ліцеїв, студ-тів іст. фак. вузів та вчителів. – К. : Генеза, 2000. – С. 111 – 148.
  2. Гунчак, Т. Україна: перша половина ХХ століття : нариси політичної історії / Тарас Гунчак. – к. : Либідь, 1993. – С. 111 – 154.
  3. Косик, Володимир. Україна. Довга і важка боротьба за існування / В. Косик. – К. : Києво-Могилянська академія, 2014. – С. 49 – 57.
  4. Файзулін, Я. Україна у вогні минулого століття: постаті, факти, версії / Ярослав Файзулін, Володимир Гінда. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015. – С. 147 – 170.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *