Маруся Чурай
1625-1652
«Пісні Марусі Чурай відносяться до першої половини XVII століття. Ми не знаємо, наскільки обґрунтовано приписуються їй відомі малоросійські пісні „Віють вітри, віють буйні“ або „Ой не ходи, Грицю“ та ін., але безперечно, Маруся Чурай була імпровізаторкою деяких малоросійських пісень».
(П. Владимиров)
На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 року знищила всі архіви Полтавського магістрату.
Багато довідкових та наукових праць XIX століття містять матеріали, присвячені напівлегендарній Марусі Чурай. Наприклад, у багатотомному виданні «Русский биографический словарь» є стаття В. Гарського «Маруся Чурай», де зазначено: «З пісень, що безумовно належать Марусі, найбільш відомі „Віють вітри“, „Ой не ходи, Грицю“, „Грицю, Грицю, до роботи“, „Сидить голуб на березі“, „Котилися вози з гори“ та ін.». У статті М. Голіцина про Марусю Чурай сказано, що вона була «імпровізаторкою українських пісень і однією з найкращих співачок свого часу». Український радянський поет Іван Хоменко, збираючи матеріали для своєї драматичної поеми „Марина Чурай“, знайшов у матеріалах козацького законодавства XV—XVII століть текст вироку полтавській піснетвориці. Цей цікавий і, поки що, єдиний документ, що доводить історичність особи Марусі Чурай. Зміст вироку, стиль і мовні особливості дають підставу вважати його справжнім історичним документом.
Легенди й перекази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини – співачки й козака Гриця Бобренка, який помер “наглою” смертю, мабуть, через отруєння.
Маруся Чурай, за переказами, народилася в Полтаві в родині козацького сотника Гордія. Через вільнолюбну, горду натуру Гордій Чурай мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою він потрапив у полон і був страчений. Гордій Чурай вважається народним героєм, життя його оспіване у думі.
Маруся росла з матір’ю. Їхній будинок стояв на березі Ворскли, неподалік Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся досі. 
Донька Гордія та Горпини Чураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки. Крім надзвичайної вроди, дівчина була наділена й величезним поетичним даром: вона могла, без жодних зусиль, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Вважається, їй належать такі відомі пісні, як «Засвіт встали козаченьки», «Летить галка через балку», «Віють вітри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби» та ін.
Свої пісні Маруся найчастіше пише на основі власного життя, тому її життєпис складено за її ж творами та на основі легенд, переказів, усних спогадів сучасників, записи яких, на жаль, не збереглися.
В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іскра Іван Якович, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. Зі спалахом Хмельниччини у 1648 році Гриць вирушив на війну, обіцяючи повернутись. Дівчина чекала на нього 4 роки.
Проте коли Гриць повернувся до Полтави, він вже не звертав уваги на Марусю, бо безвольний коханий залишає дівчину, у яку був закоханий іще з дитинства і з якою разом виріс, і бере собі за дружину дівчину із заможної полтавської сім’ї – Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка. Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця — коханого, але долі повернути не може.
У творі Ліни Костенко, присвяченому Марусі, крок за кроком розгортається трагедія покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини. Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме. Зраджена дівчина не витримала втрати та вирішила отруїти себе зіллям, яке вона таємно взяла у місцевої бабусі-відьми. Отруєння Гриця — трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець випадково випив.
Улітку 1652 року полтавський суд засудив Марусю до страти, але її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який в останню мить, уже біля плахи приніс Іван Іскра. Текст універсалу: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити».
Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними — в 1652 році у
Полтаві , змучена докорами сумління, Маруся померла від сухот невдовзі після амністії, або стала монашкою якогось з українських монастирів).
До осмислення феномену життя й творчості Марусі – талановитої складачки пісень, що отруїла зрадливого коханого, зверталося багато письменників та фольклористів.
Так, цю тему обігрують Левко Боровиковський у баладі «Чарівниця» (1834) та Степан Руданський — у баладі «Розмай» (1854). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга В. С. Александрова та драму М. П. Старицького з такою ж назвою. Проте це твори, в основу яких покладено пісню Марусі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а тому в них велика частка вигадки. Перша ж спроба показати справжні події з життя Марусі Чурай належить письменникові Г. Бораковському, який, використавши розповіді старого козака з Полтавщини, створив драму «Маруся Чурай — українська піснетворка». Через вісім років В. Самійленко написав віршовану драму «Маруся Чураївна», в якій, проте, дійсні факти щедро пересипані авторськими домислами.
У 1839 році в книзі «Сто русских литераторов» надруковано історичну повість Олександра Шаховського «Маруся — малоросійська Сафо», на початку якої автор вказав, що «зміст повісті заснований на історичних фактах». Олександр Шаховський не був фольклористом і відомості про героїню одержав від Григорія Квітки-Основ’яненка, що цікавився розповідями про Марусю Чурай і зібрав про неї велику кількість матеріалів, на жаль, загублених разом з архівом письменника.
Ще один біографічний нарис «Маруся Чурай, малоросійська співачка», друкований упродовж 1877—1879 рр. петербурзьким журналом «Пчела», належить О. А. Шкляревському. Автор зазначає, що пісні Марусі Чурай найчастіше пов’язані з її особистим життям, і наводить багато зібраних фольклорних матеріалів про неї.
Отже, постать Марусі Чурай пов’язують із початком розвитку української поезії і пісні за козацьких часів. Маруся Чурай — символ пробудження української народної пісні; символ України, українського народу; великої сили волі; співочої душі України; пісенного таланту українського народу; відплати за зраду; великого жіночого болю.
Список літератури:
Костенко, Л. Маруся Чурай: історичний роман у віршах / Ліна Костенко.- К,: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2019. – 416 с.
Старицький, М.П. Поетичні твори. Драматичні твори / М.П. Старицький. – К.:Наукова думка, 1987. – 572 с. – (Б-ка укр. літ.. Дожовт. укр. літ.).
[Зміст: Поет. твори; Драм. твори: Не судилось: драма в 5 д.; Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці: драма із давніх часів, нар. з музикою, співами, танцями: в 5 діях;…]