Альбер Камю
07.11.1913 – 04.01.1960
“Мислити можна тільки образами. Якщо хочеш бути філософом, пиши романи”.
А.Камю
Альбер Камю – французький письменник і філософ, представник екзистенціалізма, отримав загальне ім’я за життя – «Совість Заходу». Лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року.
Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в Алжирі, на фермі «Сан-Поль» біля містечка Мондові. У 1932 – 1937 рр. навчався в Алжирському університеті, де вивчав філософію. Під час навчання багато читав, почав вести щоденники, писав есе. У 1936-1937 рр. подорожував по Франції, Італії та країнах Центральної Європи. На старших курсах університету захопився соціалістичними ідеями. У 1936 році створив самодіяльний «Народний театр»; організував, зокрема, постановку «Братів Карамазових» за Достоєвським, сам грав Івана Карамазова.
Знайомство з Жаном Греньє, філософом і есеїстом, – з його збіркою есе «Острова» Камю пов’язував своє «друге народження».
У студентські роки Камю вступає до комуністичної партії, а дипломну роботу пише по темі «Християнська метафізика і неоплатонізм». У 1937 році Камю виходить з компартії. Знайомство екзистенціалістським мислителями – Кьеркегором, Хайдеггером, Ясперсом – багато в чому визначає коло філософських пошуків Камю.
В кінці 1930-х років з’являються його перші збірки прози «Зворотний бік і обличчя» і «Шлюбний бенкет». Пише роман «Щаслива смерть», починає роботу над знаменитим філософським есе «Міф про Сізіфа».
Після закінчення університету Камю деякий час очолював Алжирській будинок культури, а в 1938 році став редактором журналу «Узбережжя». У ці роки Камю багато пише, в основному, есе та публіцистичні матеріали. У січні 1939 року їм написаний перший варіант п’єси «Калігула».
У січні 1940-го Камю з майбутньою дружиною Франсін Фор переїжджає до Парижа, де влаштовується технічним редактором.
У роки окупації Камю вступає до лав Руху Опору, стає членом підпільної організації «Комба», повертається до Парижа. Через погане здоров’я – туберкульоз – його не взяли в армію. Він продовжував працювати в різних газетах, давав приватні уроки.
У 1942-му був виданий «Сторонній», а в 1943 – «Міф про Сізіфа». У цьому ж році він знайомиться з Сартром, бере участь в постановці його п’єс. У 1944-му був написаний роман «Чума» (опублікований в 1947).
Після закінчення війни їм створюються п’єси «Стан облоги» і «Праведники».
У 1951-му виходить «Бунтуюча людина», де Камю досліджує анатомію бунту людини 
проти навколишньої і внутрішньої абсурдності існування. Його все більше захоплює театр, з 1954-го він починає ставити п’єси за своїми інсценівками, веде переговори про відкриття в Парижі експериментального театру. У 1956-му Камю пише повість «Падіння», а в наступному році виходить збірка оповідань «Вигнання і царство».
У 1957-му йому присуджено Нобелівську премію з літератури. У промові з нагоди вручення премії, характеризуючи свою життєву позицію, він сказав, що «занадто прикутий до галери свого часу, щоб не гребти разом з іншими, навіть вважаючи, що галера смердить оселедцем, що на ній забагато наглядачів і що, крім усього, узятий невірний курс». В останні роки життя Камю практично нічого не писав.
Про життя Камю написано багато книг. Був час, коли він, Сартр і Сент-Екзюпері були у Франції, та й у всій Європі, культовими фігурами. Біографи виділяють в житті Камю його внутрішню самотність. Самотність при тому, що він був «щасливий коханець, футболіст, актор-аматор, дуже товариська і невимушена людина». Але він, виходець з алжирської бідноти, все життя болісно відчував свою відчуженість від інших людей (героя повісті «Чужий» він, безсумнівно, наділив багатьма своїми психологічними рисами, як і «суддю на покаянні» з повісті «Падіння»).
Знаком знехтування став для нього і туберкульоз, яким він захворів ще в юності. Ця хвороба, мабуть, загострювала думку письменника, як і його соціальна самотність – самотність бідняка, що злетів на вершину слави. Коротку мить єднання з народом в період Опору змінився після війни обтяжливим відчуженням в 1950-і роки, коли Камю намагався бути посередником у громадянській війні, що розгорілася в його рідному Алжирі …
Письменник страждав депресіями, періодично втрачав здатність писати, хотів не раз назавжди покинути Європу, думав про самогубство. Біографи наводять чимало прикладів неуважності письменника, що говорить про його зосередженості на внутрішніх проблемах.
В кінці життя на питання про свій світогляд: «Ви – лівий інтелігент?» – він відповідав: «Я не впевнений, що я – інтелігент. А що до решти, то я за лівих, всупереч собі і всупереч їм самим … Я вірю в справедливість, але я буду захищати спочатку свою матір, а потім вже справедливість ».
4 січня 1960-го року Альбер Камю загинув в автокатастрофі. Серед особистих речей письменника були знайдені рукопис незакінченого роману «Перша людина» та невикористаний залізничний квиток.
Вищим втіленням абсурду по Камю є різноманітні спроби насильницького поліпшення суспільства – фашизм, сталінізм і т.д, Будучи гуманістом і антиавторитарний соціалістом, він вважав, що боротьба з насильством і несправедливістю «їх же методами» можуть породити тільки ще більші насильство і несправедливість.
Камю в своїх творах над усе ставить почуття міри. «Наша подерта Європа потребує не нетерпимості, а роботи і взаєморозуміння». «Справжня щедрість по відношенню до майбутнього полягає в тому, щоб віддати все нинішньому».
Список літератури:
Камю, А. Сочинения / Альбер Камю. – М.: Прометей, 1989. – 416 с.
Камю, А. Вибрані твори / Альбер Камю. – К.: Дніпро, 1991. – 655 с.
Камю, А. Бунтующий человек: Философия. Политика. Искусство: [сборник] / Альбер Камю. – М.: Политиздат, 1990. – 414 с.
Камю, А. Избранное / Альбер Камю. – М.: Правда, 1990. – 476 с.: ил.
Камю, А. Посторонний. Чума. Падение. Рассказы и эссе / Альбер Камю. – М.: Радуга, 1988. – 461 с.: ил.
Камю, А. Счастливая смерть / Альбер Камю. – М.: ЄКСМО-Пресс, 2000. –640 с.
Камю, А. Чума: роман / Альбер Камю. – М.: Аст, 2005. –364 с.
Камю, А. Чума. Посторонний / Альбер Камю. – М.: Аст; Фолио, 2005. –333 с. – (Мировая класика).
Камю, А. Чума: романи, повість / Альбер Камю. – Харків: Фоліо, 2012. – 462 с.