Анатолій Андрійович Дімаров: до 100-річчя від дня народження українського письменника

Анатолій Андрійович Дімаров

05.05.1922 – 29.06.2014

«Я б ніколи, напевно, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони вселяли вічні цінності, як люблять про це говорити деякі важливі метри, а щоб людина взяла мою книгу, забула про проблеми і їй трохи полегшало на душі від того, що вона прочитала. Це моє основне завдання».

(А.Дімаров)

Народився Анатолій Дімаров на хуторі Гараські поблизу Миргорода (Полтавська область) у сім’ї заможного селянина Андроніка Гарасюти, мати його була дочкою священика. Це був другий шлюб батька – перша дружина рано померла, залишивши двох синів; мати Анатолія була років на 20 молодша за батька і, крім Анатолія, мала ще одного, молодшого, сина.

Коли сім’ю розкуркулювали, батьки заради безпеки дітей розлучилися: «…1929 року нас розкуркулили. Уночі голова сільради про це попередив. Тато вирядив маму з двома дітками до знайомої вчительки за 40 кілометрів від нашого села. Жили в неї, потім поїхали до маминої старшої сестри на Донбас…. Мама довго не могла влаштуватися на роботу, бо була дочкою священика. Знайшла людей, які посвідчили, що в нас зникли метрики. У нових наше прізвище мама замінила на дівоче своєї матері, змінила і по батькові.»

Так Анатолій і виріс під прізвищем Дімаров. Про батька він майже нічого не чув. У віці 10 років пережив голодомор в Україні (1932-1933), про що згадує у своїх мемуарах.

Після закінчення середньої школи у 1940 році був мобілізований до армії. Воював як стрілець 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з перших днів війни. 17 липня 1941 року був тяжко поранений під Могильовом-Подільським, у результаті став інвалідом ІІ групи. Після лікування опинився на окупованій території. Став партизаном, командиром загону. Коли радянські війська вже гнали фашистів з рідної землі, він був знову призваний до діючої армії. Нагороджений як активний учасник війни орденами та медалями (зокрема медаллю «За бойові заслуги» та орденом Вітчизняної війни І ступеня).

Після війни Анатолій Дімаров переїхав до Луцька, де прожив шість років, працював заввідділом редакції в газеті «Радянська Волинь». Вірші він почав писати ще до війни, навіть отримав третю премію на всесоюзному поетичному конкурсі. Як і багато інших відомих поетів у той час, писав вірші до дат, роковин.

За вірші про кохання отримав сувору догану в обкомі партії у Луцьку, відтоді вирішив писати прозу. 1949 року видав першу збірку оповідань — «Гості з Волині». У Луцьку Дімаров познайомився зі своєю майбутньою дружиною Євдокією Федорівною, з якою згодою прожив життя.

Письменник вважає Луцьк своєю другою батьківщиною, саме тут змінився його світогляд: як згадує сам письменник, тут він із сталініста став націоналістом. У 1950-1951 роках Анатолій Дімаров навчався у Літературному інституті імені М. Горького у Москві, у 1951-1953 роках – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у різних видавництвах. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань. Перші романи Дімарова з’явилися наприкінці 1950-их років, і в наступні роки він видав цілу плеяду успішних романів, зокрема «Його сім’я» (1956), «Ідол» (1961).

Творчість письменника становить кілька десятків томів. Улюбленим його жанром у роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня», написаною на поліському хуторі Малий Тикач. Потім були збірки «Постріли Уляни Кащук» (1978), «Сільські історії» (1987), «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У творах Дімаров порушував соціально та психологічно хворі питання, не боявся зображати часи примусової колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Але редактори та цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Тут перш за все йдеться про його романи «І будуть люди» (трьома книгами, 1964, 1966, 1968) та «Біль і гнів» (двома книгами, 1974, 1980)  — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат, з обох творів вилучено близько 300 сторінок. Але навіть урізаний варіант «Болі та гніву» у 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Неодноразово звертався письменник і до тем навіяним пережитою війною.

Анатолій  Дімаров написав кілька книг для дітей: «Блакитна дитина», «На коні й під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик», збірка оповідань «Повість з дитячих літ» . Дитячі книги Анатолій Дімаров почав писати завдяки своєму синові Сергію, який у юному віці вже вимагав від батька написати щось і для себе. У старших класах Сергій уже почав цікавитися технікою, іншими планетами та цивілізаціями і вимагав від батька інших творів — так і виникли у дуже реалістичного письменника  фантастичні повісті.

Анатолій Дімаров мав хобі — колекціонувати каміння. З 1955 року, коли його на деякий час заборонили друкувати, кілька років працював у геологічних експедиціях, побував на кримському Карадазі, Алтаї, Забайкаллі, Кавказі, Памірі, Тянь-Шані, Уралі. У творах письменник неодноразово звертався до теми каміння (зокрема, повісті «Вершини», «Поема про камінь»). За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважав цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків мінералів, на стінах – картини в камені, які Дімаров творив самостійно. Крім того, письменник мав велику колекцію прикрас з різноманітними каменями, зібраними вручну в горах.

 Дімаров – член Спілки письменників України (1949), член Демократичної партії України (з 1990). Його твори перекладені кількома мовами, за двома творами («Симон-різник» та «Українська вендета») знято фільми, при цьому Дімаров брав участь у написанні сценаріїв до них.

Останні 15 років життя Дімаров із дружиною прожив на хуторі Мохнач Черкаської області, де займався присадибним господарством.

Помер письменник 29 червня 2014 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. Михайло Слабошпицький згадує: «Знаєте, серед тих, хто прийшов попрощатися з Анатолієм Андрійовичем на Байкове кладовище, читачів було навіть більше, ніж письменників. І в тому, що говорилося над могилою, не було казенного пафосу, якого Дімаров так не любив, і перебільшення. Пішов талановитий, добрий, щедрий чоловік. Таких людей мало …»