Анатолій Андрійович Дімаров: до 95-річчя від дня народження українського письменника

Анатолій Андрійович Дімаров

 05.05.1922 – 29.06.2014

Анатолій Андрійович Дімаров народився на хуторі Гараськи на Полтавщині в родині заможного селянина Андроніка Федотовича Гарасюти, який з ранніх років важко і багато працював.  Одружився з дочкою священика. Але після 1917-го року його оголосили кулаком, забрали все, що могли забрати. Щоб врятувати сім’ю від заслання до Сибіру, ​​батько відправив їх до Миргорода, де його дружина змінила прізвище двом синам.

По справжньому його звали Анатолій Андроникович Гарасюта. Своє життя він багато в чому описав в автобіографічному романі “І будуть люди”. Нарівні з романом “Біль і гнів” – це найвідоміший  його твір.

У письменника за плечима нелегке життя: страшні роки голодомору Анатолій Андрійович пам’ятає ще хлопчиком, юнаком потрапив на війну. Майбутній письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, мав кілька поранень і контузій. У підсумку – в 20 років став інвалідом через осколки, які все життя мучили його. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань.

Письменницька праця складалася важко. Саме через те, що писав у своїх творах життєву правду про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932— 1933 рр., масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів»(1974-1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат— з обох творів вилучено близько 300 сторінок . Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.                               
Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969). Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978)  — вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова “Сільські історії” (1987). Більшість його персонажів —люди літні, яким довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд. Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

 Обидві вони присвячені людям, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про явну кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого —ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, яким ті цінності були притаманні, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бувало, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником (“Термінальна історія”): боротьбою з приписками він добився тільки судової справи проти себе. Таку ж неможливість пробитися до здорового глузду ілюструють трагічна історія доведеної до самогубства школярки (“Дітям до шістнадцяти”), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, що прийшов у сім’ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати (“Крила”).

Звична для дімаровського стилю просвітленість інтонаційної палітри письма у згаданих і подібних до них творах (“До сина”, “Жизнь є жизнь”, “Медалі”, “Білі троянди, червоні троянди”, “Дзвони”) з часом відчутно загасає, поступаючись місцем дедалі важче стримуваному сарказму. Особливо у творах “Попіл Клааса”, “В тіні Сталіна”, де на авансцену виходять раніш недосяжні для художнього заглиблення зловісні тіні минулого. В основу короткої повісті “Самосуд” (1990) ліг випадок, відомий авторові ще з часів війни, коли жіноцтво накинулось на арештованого німцями енкаведиста, що морив їхній район голодом, і самочинно його покарало.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем’я дерев’яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який подарував дерев’яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев’яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Незважаючи на всі перенесенні їм скорботи, всупереч усьому, Анатолій Дімаров зберіг добру душу. Коли письменник Микола Лукаш став «політично неблагонадійним» і бідував, Дімаров збирав для нього гроші серед письменників. А ще брав у видавництві рукописи на рецензування. Лукаш писав рецензії під псевдонімом «Дімаров». А Анатолій Андрійович отримував за них гонорар, який відразу ж віддавав Лукашу.

Михайло Слабошпицький розповідав: «І на схилі років він з дружиною Євдокією Несторівною опікувався молодих літераторів. Я їм казав: «Ви заслужені філантропи України»… Це була дивовижна пара! Жили душа в душу, сина прекрасного виростили. Але при цьому абсолютно різні за характером люди. Він – ексцентричний, вигадник з приголомшливим почуттям гумору. Вона – розважлива, тверезомисляча, кандидат фізико-математичних наук. Уже в поважному віці Євдокія Несторівна стала писати повісті. «З таким чоловіком поживеш и теж почнеш вити на папір», – пояснювала мені. Щоб видати книги дружини, Дімаров продав фамільну реліквію.»

Подружжя Дімарових прожило разом більше 60 років.

 Анатолія Андрійовича Дімарова все життя супроводжували дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і… колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів — до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал… За словами письменника, його охопила «кам’яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв’я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.

Помер Анатолій  29 червня 2014 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі. Михайло Слабошпицький згадує: «Знаєте, серед тих, хто прийшов попрощатися з Анатолієм Андрійовичем на Байкове кладовище, читачів було навіть більше, ніж письменників. І в тому, що говорилося над могилою, не було казенного пафосу, якого Дімаров так не любив, і перебільшення. Пішов талановитий, добрий, щедрий чоловік. Таких людей мало …»

Український інститут національної пам’яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім’я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе.

Список літератури

Дімаров, А.А. Вибрані твори. / А.А.Дімаров: [у 2 т.]. – К.: Дніпро, 1982. – Т.1. Його сім’я. Ідол: романи / передм. В.Костюченка. – 535 с.

Дімаров, А.А. Вибрані твори. / А.А.Дімаров: [у 2 т.]. – К.: Дніпро, 1982. – Т.2. Син капітана. Док. На коні й під конем: повісті. – 616 с.

Дімаров, А.А. Біль і гнів: роман / А.А.Дімаров. – К.: Дніпро, 1984. – 871 с. – (Звитяга).

Димаров, А.А. Боль и гнев / А.А. Димаров. – М.: Сов.писатель, 1982. – 392 с.

Дімаров, А.А. Боги на продаж: міські історії / А.А.Дімаров. – К.: Рад. письменник, 1988. – 512 с.: іл.

Дімаров, А.А. В тіні Сталіна: повісті / А.А.Дімаров. – К.: Дніпро, 1990. – 176 с. – (Романи і повісті).

Дімаров, А.А. Вершини: повісті / А.А.Дімаров. – К.: Дніпро, 1985. – 213 с. – (Романи і повісті).

Димаров, А.А. И будут люди: роман / А.А. Димаров. – М.: Сов.писатель, 1988. – 600 с.: ил.

Дімаров, А.А. Містечкові історії: повісті / Анатолій Дімаров. – К.: Рад. письменник, 1983. – 558 с.: іл.

Дімаров, А.А. На коні і під конем: повість / А.А.Дімаров. – Харків: Фоліо, 2009. – 319 с. – (Українська література).

Димаров, А.А. Поселковые истории: повести / А.А. Димаров. – М.: Сов.писатель, 1986. – 592 с.

Дімаров, А.А. Прожити й розповісти. Вершини. Поема про камінь / А.А.Дімаров. – К.: Дніпро, 2012. – 831 с.

Дімаров, А.А. Самосуд: повісті. Оповідання. Етюди / А.А.Дімаров. – К.: Рад. Письменник, 1999. – 221 с. – (Суч. укр. літ.).

Дімаров, А.А. Три наречені для нашого тата. Містечкові історії / А.А.Дімаров. – К.: Дніпро, 1982. – 184 с. – (Романи і повісті).

Дімаров, А.А. Українська вендета: повісті / А.А.Дімаров. – К.: Дніпро, 2016. – 304 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *