Анатолій Борисович Солов’яненко
25.09.1932 – 29.07.1999
Україна завжди славилась своїми чарівними мелодійними піснями та співочими талантами, але саме за голосом Анатолія Солов’яненка Україну впізнають у світі. Голос Анатолія Солов’яненка став синонімом України.
Народився Анатолій Солов’яненко у місті Сталіно (нині – Донецьк) в родині шахтаря. Батько та мати в молодості співали в аматорських виставах опер «Наталка Полтавка» М. Лисенка та «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, та і сам Анатолій змалку брав участь у художній самодіяльності, співав дискантом. Після закінчення школи Анатолій вступив на гірничомеханічний факультет Донецького політехнічного інституту. Але і тут він виступав з сольними номерами у 
супроводі інструментального ансамблю. У 1952 році Анатолій Солов’яненко намагається вступити до Ленінградської консерваторії, але спроба виявилася невдалою. Хлопець не втрачає надії і починає брати уроки у соліста Донецького оперного театру заслуженого артиста УРСР О.Коробейченка.
Закінчивши інститут у 1954 році, Анатолій почав працювати асистентом кафедри графіки та нарисової геометрії, продовжуючи займатися вокалом. У 1962 році він вперше узяв участь у концерті художньої самодіяльності Донецької області у Києві, де виконав кілька романсів, зокрема Я.Степового на слова І.Франка “Розвійтеся вітром“. Анатолій Солов’яненко бере участь у концерті під час Всесвітнього конгресу профспілок у Москві у липні 1962 року. Саме його обирають для стажування в Італії, де він півроку стажувався в міланському театрі “Ла Скала” у відомого співака Дженнардо Барра.
В 1962 році Солов’яненка запрошують до Київського Театру Опери та Балету та 22 листопада 1963 року відбувається прем’єра опери “Ріголетто“, в якій Солов’яненко виконав роль герцога Мантуанського.
Анатолій Солов’яненко одружився в 1963 році. Дружина Світлана була для Анатолія Солов’яненка наближчим порадником і другом впродовж всього його життя.
В січні 1964 року Солов’яненко знову перебуває на стажуванні в Італії і того ж року бере участь в концерті трупи Великого театру в Мілані в “Ла Скала”, де наступного року стає переможцем конкурсу естрадної пісні “Неаполь проти всіх” в Італії.
Після конкурсу Анатолій Солов’яненко повертається до Москви, виступає у Великому театрі та бере участь у численних гастрольних поїздках в Радянському Союзі та за кордоном.
З 1965 року Анатолій Солов’яненко – соліст (тенор) Київського театру опери та балету. Він виконав понад 20 партій в операх українських, російських та зарубіжних авторів.
Життя Анатолія Солов’яненка, справді народного, улюбленого народом співака, було 
сповнене безперервної й напруженої праці над вдосконаленням голосу. Щоб досягти успіху, він зрікався простих радостей життя задля того, щоб у хвилини найвищого злету свого таланту досягати вершин виконавської майстерності. Солов’яненко співав у найкращих театрах світу. Йому аплодували в міланському «Ла Скала» та в нью-йоркському «Метрополітен-опера». Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Олександр Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу.
Солов’яненко досконало оволодів так званим італійським стилем, віртуозно виконуючи тенорові партії в операх Верді, Пуччіні, Доніцетті, Масканьї.
Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». Її співали Енріко Карузо, Беньяміно Джільї, Маріо Ланца, Леонід Собінов, Маріо Дель Монако. Для багатьох виконавців світу образ Каварадоссі був каменем спотикання в співацькій кар’єрі. Але у виконанні Солов’яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо.
Світові знавці оперного співу визнали, що виконання Солов’яненком партії герцога в «Ріголетто» Верді було найкращим — вершиною майстерності. А такі видатні майстри оперної сцени як Пласідо Домінґо і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов’яненка не поступається їхній власній.
Український співак досконало оволодів і французькою манерою співу й блискуче співав у багатьох операх французьких композиторів, зокрема Обера, Бізе, Массне. Особливо майстерно виконував він арію Надира в опері Бізе «Шукачі перлин». В ній чудові природні дані голосу Солов’яненка за тембром і характером дивовижно точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії.
З великим успіхом Солов’яненко виступав у партіях класичних російських та українських опер: «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка» М. 
Лисенка, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Борис Годунов» М. Мусоргського, «Садко» М. Римського-Корсакова. Особливо дорогою для артиста була партія Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм». «У ній багато простору для голосу, — говорив Солов’яненко, — все дуже вокальне, все легко співається. Тут органічно сплетені лірика і драматизм. А скільки людяності, справді народної краси!». Все, що наполегливо шукав Солов’яненко в українській народній пісні та українському романсі, — задушевність, ліричну простоту і природність, щирість почуттів, — він переніс у партію Андрія, і вона засяяла до того незнаними гранями завдяки талантові співака.
Важливе місце в репертуарі Солов’яненка посідали пісні та романси на вірші Т.Г. Шевченка. Співакові були близькими пристрасна й глибоко людяна поезія Кобзаря.
У 1978 році Анатолій Солов’яненко закінчив вокальний факультет Київської консерваторії.
На Кіностудії ім. О. Довженка був знятий музично-художній фільм «Виклик долі» за участю Анатолія Солов’яненка. У 1982 році вийшла книга А. К. Терещенко «А. Солов’яненко», присвячена творчому і життєвому шляху співака, перевидана в 1988 році.
У 1987 році співак брав участь у серії концертів у Чорнобилі.
Анатолій Солов’яненко записав 18 платівок.
У 1993 році артист через незгоду з керівництвом залишив Київський оперний театр і займався виключно концертною діяльністю в Україні та за кордоном, яка принесла Солов’яненку всесвітню славу. Особливо переконливим було виконання українських та російських романсів, арій з опер, народних українських, російських, неаполітанських пісень (тематичні концерти: “Український романс”, “Вечір української пісні”, “Вечір старовинної музики”, “Російські романси”, “Романси Глінки”, “Італійські арії” тощо).
З 1993 року став президентом благодійного фонду “Прем’єра” імені І.Козловського.
За великі досягнення в розвитку музичного мистецтва удостоєний звання Народного артиста СРСР, Заслуженого і Народного артиста УРСР , був Лауреатом Ленінської премії (грошову винагороду за неї передав у Фонд Миру), Державної премії України імені Т.Г. Шевченка (1997). Також був нагороджений орденом Дружби народів і Почесною відзнакою Президента України.
Помер Анатолій Борисович 29 липня 1999 році на дачі в Козині. На громадянській
панахиді, яка відбулася в Національній філармонії України, лунав хоровий спів, було море квітів і нескінченний потік людей, які прийшли віддати останню шану Артисту. Поховали великого співака в Козині, на тихому сільському кладовищі серед високих, химерно покручених сосен.
Наказом Президента України Ющенко від 3 липня 2008 року за значний особистий внесок у розвиток української культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та з нагоди 140-річчя від дня заснування Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г. Шевченка народному артисту України Анатолію Борисовичу Солов’яненко посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.
На честь відомого українця було названо й малу планету 6755 «Солов’яненко».
У грудні 1999 року ім’я А.Б. Солов’яненка присвоєно Донецькому державному академічному театру опери та балету. 31 травня 2002 року біля цього театра йому встановлено пам’ятник. У Києві на фасаді будинку (вулиця Інститутська № 16), де він жив, встановлено меморіальну дошку, а біля будинку – пам’ятник.
Список літератури
Терещенко, А.К. Анатолий Соловьяненко: творческий портрет / Анатолий Соловьяненко. – К.: Мистецтво, 1988. – 215 с.: ил.
Терещенко, А.К. Анатолій Солов’яненко: творчий шлях / Анатолій Солов’яненко. – К.: Либідь, 2009. –352 с.: іл.
Ткаченко, А.Ф. Знаменитые украинцы / А.Ф. Ткаченко. – К.: Аристей, 2005. – 444 с.