Андрій Самійлович Малишко: до 105-річчя українського поета і громадського діяча

Андрій Самійлович Малишко

14.11.1912 – 17.02.1970

Андрій Самійлович Малишко народився в селі Обухів на Київщині в багатодітній сім’ї шевця. З дитинства він виніс любов до народних мелодій і рідного слова, рідної землі.

Мати поета чудово співала. Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959) згадував, що її пісні врізалися в пам’ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює… І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака — поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше він і сам почав складати вірші.

Закінчивши семирічку, майбутній поет вступив до медичного технікуму, та потяг до пісні й поезії привів його на літературний факультет Київського інституту народної освіти (нині Київський національний університет ім. Тараса Шевченка). Він стає старанним учнем Максима Рильського, який викладав в інституті й вів там літературну студію.

Перші друковані вірші студента Андрія Малишка побачили світ на сторінках журналу «Молодий більшовик» та «Глобус». Закінчивши у 1932 році Київський інститут народної освіти, працював учителем в Овручі. Відслуживши рік у армії, переїхав до Харкова, де працював журналістом.

А потім з’являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба» (1935), і вже наступного року виходить книжка віршів «Батьківщина», що засвідчила неабиякий талант молодого поета. Наступні збірки — «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червопоармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зоревідні», «Жайворонки» (усі — 1940) та інші — стали показниками помітного творчого зростання.

У цей же період  написані поеми «Трипілля» (надруковано лише уривки), «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Із рядків циклу «Запорожці»  оживає в творах історична пам’ять народу.

У 1941-1944 роках  поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная армия», де виступав і як поет, і як публіцист; видав сім збірок поезій: «До бою вставайте!» (1941), «Україно моя!» (1942, виходила двічі), «Понад пожари» (1942 ), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944). Героїко-трагічний пафос циклу з п’яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 році, передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» — одне з найяскравіших поетичних явиш років війни. Цей цикл чи не найсильніший з-поміж усіх, перейнятих болем та любов’ю до рідної землі.

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

 Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

 Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

Поет з пошаною й любов’ю ставився до всіх націй. Досить пригадати його поему «Прометей», де поранений солдат-росіянин, порятований українською матір’ю, вчиться в Шевченкового Прометея мужності та незламності, а після того, як усе село, ризикуючи волею й життям, визнає його земляком, теж знаходить у собі сили віддати життя за рятівників.

У 1944-1947 роках  Малишко працював відповідальним редактором журналу «Дніпро».

По війні поет інтенсивно працює, виходять — як відгомін війни — збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників, звертається до минулого України.

У 1950 році  з’явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин поетом Канади та США разом з групою діячів культури.

Протягом 1961-1970 роках  вийшли збірки «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Дорога під яворами» (1964), «Рута» (1966), «Синій літопис» (1968), «Серпень душі моєї» (1970).

У збірці «Віщий голос» (1961) Малишко створює монументальний образ Тараса Шевченка.  У циклах «Пісня дороги», «Пісня яворів», «Сонети обухівської дороги» поет наче дорослим повертається в своє дитинство, з вершин життєвого досвіду і мудрості осмислює минуле й сучасне, розмірковує над майбутнім.

У цих же збірках Малишко створив яскраву галерею поетичних портретів своїх учителів та друзів, які назвав піснями: «Пісня Тараса Шевченка», «Пісня Максима Рильського», такі ж пісні Остапа Вишні, Олександра Довженка, свого близького друга.

Як поет-лірик, чиї вірші відзначаються надзвичайною музичністю, Андрій Малишко неминуче приходить до пісні. Власне, більшість творів його інтимної лірики — це пісні, покладені або ще не покладені на музику: «Ти мене накличешся ночами», «Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу…», «Я забув, що й плачуть з поцілунку…».

Не дивно, що багато Малишкових пісень стали воістину народними в найповнішому розумінні цього слова. І насамперед це — «Пісня про рушник», яку народ називає по-своєму «Рідна мати моя…».  Це — гідний пам’ятник Матері. Ця пісня глибоко національна, образність її тримається на вишиваному українському рушникові, з яким в Україні  пов’язано все — від народження до останнього шляху. Тому й говорить поет, що на ньому оживає «все, знайоме до болю», все життя, і пройдене, й те, яке ще судилося прожити.

У більшості пісень Малишка — роздуми над людською долею, оспівування найсвітлішого почуття кохання, краса природи, краса людини праці. Чудові ліричні пісні, створені, здебільшого,  у співдружності з композитором Платоном Майбородою, супроводжували — та й зараз супроводжують — молодість цілих поколінь. «Ми підем, де трави похилі…», «Київський вальс», «Запливай же, роженько весела», «Пісня про Київ» («Білі каштани»), «Цвітуть осінні тихі небеса» (музику до якої написав О. Білаш)… Зворушливою піснею «Вчителько моя» Малишко низько вклонився всьому вчительству за його многотрудну роботу.

І здається не випадковим, що й останнім твором поета, написаним у лікарні за тиждень до кончини 17 лютого 1970 року, була славнозвісна «Стежина» («Чому, сказати, й сам не знаю…»), в якій він роздумує над людським життям, згадує рідну стежину, з якої воно починається, якій немає ні кінця, ні повороту.

За своє життя поет видав близько 40 збірок. Але найголовніше те, що в українську літературу він увійшов як поет-пісняр, бо пісні на його вірші вже давно сприймаються як народні. І навіть у ряду визначних талантів, яких дала українська поезія світові в двадцятому столітті, постать Андрія Малишка вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, пісенністю своєї лірики.

Список літератури

Малишко, А.С. Твори : в 5-ти т. / Андрій  Малишко. – К.: Дніпро, 1986.

Малишко, А.С. Вибрані твори / Андрій  Малишко. – К.: Рад. письменник, 1990. – 167 с.

Малишко, А.С. Вибрані твори : у 2-х т./ Андрій  Малишко. – К.: Дніпро, 1982.

Малишко, А.С. Вибране : вірші, поеми / Андрій  Малишко. – К.: Рад. письменник, 1984. – 238 с. – (Шкільна бібліотека).

Малишко, А.С. Далекі орбіти. Вибрані твори. / Андрій  Малишко. – К.: Криниця, 2004. – 608 с. – (Сер.  «Б-ка Шевченківського комітету»).

Малишко, А.С. Дорога під яворами: лірика / Андрій  Малишко. – К.: Дніпро, 1982. – 95 с.

Малишко, А.С. Поезії / Андрій  Малишко. – К.: Рад. письменник, 1978. – 295 с.

Малишко, А.С. Потичні твори. Літературно-критичні статті / Андрій  Малишко. – К.: Наукова думка, 1988. –732 с.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *