Анна Андріївна Ахматова
23.06.1889 – 05.03.1966
«Я не переставала писать стихи. Для меня в них — связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их, я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных».
Анна Ахматова
Аня Горенко народилася під Одесою в родині потомственого дворянина, відставного інженера-механіка флоту Андрія Горенка. Дитинство її пройшло в Царському Селі. За «Абеткою» Льва Толстого вона навчилася читати, а слухаючи, як учитель займався зі старшими сестрами, стала говорити французькою.
Перші вірші були написані Анною в 11-річному віці. Батько не особливо вітав таке захоплення поезією Анною, яка отримувала прекрасну освіту в Маріїнській жіночій гімназії і на юридичному факультеті Вищих жіночих курсів. Щоб прізвище Горенко не асоціювати з віршами, Анна взяла псевдонім – Ахматова, то чи придумавши, то чи знайшовши в історії свого роду зв’язок з ханом Ахматом …
Цей псевдонім згодом стане її єдиним прізвищем.
Ще в Царському Селі Анна познайомилася з молодим Миколою Гумільовим. Він довго домагався руки молодої поетеси. І тільки після того, як він втретє запропонував одруження, Анна дала згоду.
Свої перші вірші вона опублікувала в 1911 році. Перша збірка «Вечір» вийшла в 1912 році. У рік випуску другої збірки поезії – «Четки» (1914) – народився син Льова.
На початку своєї творчості вона пішла шляхом акмеїзму – літературної течії, яка протистояла символізму XIX століття. Петербурзька публіка сприйняла поезію Ахматової з великим інтересом, «Четки» перевидавалися вісім разів.
У меня есть улыбка одна.
Так. Движенье чуть видное губ.
Для тебя я ее берегу –
Ведь она мне любовью дана.
Все равно, что ты наглый и злой,
Все равно, что ты любишь других…
Предо мной золотой аналой,
И со мной сероглазый жених.
(1913)
Коли в 1914 році чоловік пішов на фронт, Анна з сином жили в маєтку Гумільових в Тверській губернії. Тут вона написала велику частину віршів, які увійшли в наступний збірник – «Біла зграя», опублікований в 1917 році.
Так сталось, що Гумільов швидко втомився від тягот сімейного життя. Нелегкий шлюб протримався 8 років. Відносини між поетами розладналися давно, але розлучитися з правом знову одружитися до революції було неможливо.
Всё расхищено, предано, продано,
Черной смерти мелькало крыло,
Все голодной тоскою изглодано,
Отчего же нам стало светло?
Днем дыханьями веет вишневыми
Небывалый под городом лес,
Ночью блещет созвездьями новыми
Глубь прозрачных июльских небес,-
И так близко подходит чудесное
К развалившимся грязным домам…
Никому, никому неизвестное,
Но от века желанное нам.
(Наталії Риковій, 1921)
Анна вийшла заміж за Володимира Шилейко – сходознавця і поета, фахівця з Давнього 
Єгипту.
В серпні 1921 року Гумільов був заарештований за підозрою в участі в змові і незабаром був страчений. Цю втрату Анна перенесла важко.
Ахматова цілими днями допомагала Шилейко в роботі, писала, переписувала його праці, готувала йому, прибирала, навіть колола дрова. Не витримавши тягот побуту, вона знову розлучилася. Ставши вільною жінкою, поетеса сказала: «Яке ж це приємне відчуття – розлучення!».
У 1921 році вийшов збірник віршів «Подорожник», а в жовтні – книга «Anno Domini MCMXXI» (в перекладі з латині – «В літо господнє 1921-го»).
Далі був незареєстрований шлюб з Миколою Пуніним, мистецтвознавцем і заступником наркома освіти. У цьому дивному шлюбі Ахматовій довелося жити на одній житлоплощі з колишньою дружиною і дочкою Пуніна. Іноді вся ця велика сім’я жила тільки за її рахунок. Син Ахматової Лев майже весь час жив у бабусі. У ті рідкісні дні, коли він приїжджав до мами, його укладали спати в загальному коридорі. Ця сім’я також розпалася.
Син вважав себе обділеним материнською увагою, турботою і любов’ю.
Микола Пунін був заарештований в 30-і роки, двічі заарештований і Лев Гумільов. У 1938 році його засудили до п’яти років виправно-трудових таборів. Поки він сидів в «Хрестах», Анна носила йому передачі і писала свою знамениту автобіографічну поему «Реквієм» – про почуття дружин і матерів «ворогів народу» – жертв репресій 1930-х років.
Опять поминальный приблизился час.
Я вижу, я слышу, я чувствую вас:
И ту, что едва до окна довели,
И ту, что родимой не топчет земли,
И ту, что красивой тряхнув головой,
Сказала: «Сюда прихожу, как домой».
Хотелось бы всех поименно назвать,
Да отняли список, и негде узнать.
Для них соткала я широкий покров
Из бедных, у них же подслушанных слов.
О них вспоминаю всегда и везде,
О них не забуду и в новой беде,
И если зажмут мой измученный рот,
Которым кричит стомильонный народ,
Пусть так же они поминают меня
В канун моего поминального дня.
А если когда-нибудь в этой стране
Воздвигнуть задумают памятник мне,
Согласье на это даю торжество,
Но только с условьем — не ставить его
Ни около моря, где я родилась:
Последняя с морем разорвана связь,
Ни в царском саду у заветного пня,
Где тень безутешная ищет меня,
А здесь, где стояла я триста часов
И где для меня не открыли засов.
Затем, что и в смерти блаженной боюсь
Забыть громыхание черных марусь,
Забыть, как постылая хлопала дверь
И выла старуха, как раненый зверь.
И пусть с неподвижных и бронзовых век
Как слезы, струится подтаявший снег,
И голубь тюремный пусть гулит вдали,
И тихо идут по Неве корабли.
(Из «Реквиема», 1935 -1938)
У 1939 році поетесу прийняли до Спілки радянських письменників. Перед війною вийшов шостий збірник Ахматової – «З шести книг».
Коли почалася війна, Анна евакуювалася спочатку до Москви, потім – до Ташкенту, де вона виступала в госпіталях, читала вірші пораненим солдатам і «жадібно ловила вісти про Ленінград, про фронт».
У Північну столицю поетеса змогла повернутися лише в 1944 році.
У 1946 році виходить Постанова Оргбюро ЦК ВКП (б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» від 14 серпня 1946 р., в якій різкій критиці піддавалася творчість Анни Ахматової і Михайла Зощенка. Обидва вони були виключені зі Спілки радянських письменників.
Після відбуття покарання Лев Гумільов добровольцем пішов на фронт і дійшов до Берліна, але знову був заарештований і засуджений до десяти років виправно-трудових таборів. Всі роки його ув’язнення Ахматова намагалася домогтися звільнення сина, проте Льва Гумільова випустили на свободу тільки в 1956 році.
Син Ахматової повернувся іншою людиною: повірив, що мати-поетеса багато в чому винна в його нелегкій долі, перестав її відвідувати і спілкуватися з нею.
У 1951 році поетесу відновили в Союзі пісьменників. В 1955 році Ахматова отримала від Літературного фонду дачний будиночок в селищі Комарово.
Анна Ахматова так і не змогла умовити сина пробачити її: він не приходив, навіть знаючи, що мама тяжко хвора.
В останні роки життя у творчості Ахматової з’являються теми глибокого філософського аналізу власної долі, яка була дуже непростою. Вірність Батьківщині обернулася розстрілом чоловіка і ув’язненням улюбленого сина. Творчість Ахматової не визнавали в важкі для країни роки, вона постійно відчувала на собі пильну увагу каральних органів. Всі ці біди не похитнули безмежного патріотизму поетеси. У важкі роки Великої Вітчизняної війни твори Ахматової знову з’являються у пресі і користуються величезною популярністю. До чергової річниці початку найстрашнішого в історії країни випробування поетеса написала вірш «Рідна земля» (1961), в якому дала своє пояснення патріотизму.
В заветных ладанках не носим на груди,
О ней стихи навзрыд не сочиняем,
Наш горький сон она не бередит,
Не кажется обетованным раем.
Не делаем ее в душе своей
Предметом купли и продажи,
Хворая, бедствуя, немотствуя на ней,
О ней не вспоминаем даже.
Да, для нас это грязь на калошах,
Да, для нас это хруст на зубах.
И мы мелем, и месим, и крошим
Тот ни в чем не замешанный прах.
Но ложимся в нее и становимся ею,
Оттого и зовем так свободно — своею.
(«Родная земля», 1921)
Її життя є і було зразком справжнього патріотизму.
У 1962 році поетеса завершила роботу над «Поемою без героя», яку писала протягом 22 років.
У 1960-і роки творчість Ахматової набула широкого визнання – поетеса стала номінантом на Нобелівську премію, отримала літературну премію «Етна-Таорміна» в Італії. Оксфордський університет присвоїв Ахматовій ступінь почесного доктора літератури. У травні 1964 року в Музеї Маяковського в Москві пройшов вечір, присвячений 75-річчю поетеси. На наступний рік вийшов останній прижиттєвий збірник віршів і поем – «Біг часу».
Хвороба змусила Анну Ахматову в лютому 1966 року переїхати до підмосковного кардіологічний санаторій.
Поетеси не стало 5 березня 1966 року. На її могилі Лев Гумільов побудував кам’яну стіну з портретом матері посередині. Цей портрет символізував вікно, через яке мама в «Хрестах» передавала йому передачі.
Список літератури:
Ахматова, А.А. Сочинения: в 2 т. / Анна Ахматова. – М.: Худож. лит., 1986.
Ахматова, А.А. Избранное / Анна Ахматова. –Смоленск.: Русич, 2004. – 640 с.
Ахматова, А.А. Избранная лирика: [для ст. шк. возраста]/ Анна Ахматова. – Л.: Дет. лит. Ленингр. отд-ние, 1988. – 222 с. – (Поэтич. б-ка школьника).
Ахматова, А.А. Вечер: стихи / Анна Ахматова. – М.: Книга, 1988. – 86 с.: ил. – (Б-ка репринт. изд. «Книж. редкости»).
Ахматова, А.А. Дыхание песни / Анна Ахматова. – М.:Сов. Россия, 1988. – 320 с.
Ахматова, А.А. Лирика / Анна Ахматова. – М.: АСТ, Астрель, 2004. – 122 с.
Ахматова, А.А. Лирика / Анна Ахматова. – М.: Худож. лит., 1989. – 415 с.: ил. – (Классики и современники: КС. Поэтич. б-ка).
Ахматова, А.А. Любовь покоряет обманно: стихи / Анна Ахматова. – М.: Эксмо, 2005. – 325 с.
Ахматова, А.А. Сероглазый король: стихотворения 1909-1919 гг. / Анна Ахматова. – М.: Центр-100, 1994. – 188 с.
Ахматова, А.А. Синий вечер / Анна Ахматова. – М.: Эксмо-Пресс, 2000. -480 с.
Ахматова, А.А. Стихи и проза / Анна Ахматова. – М.: Искусство, 1989. – 207 с.
Ахматова, А.А. Тайны ремесла / Анна Ахматова. – М.: Сов. Россия, 1986. – (ПТ : Писатели о творчестве).
Ахматова, А.А. «Узнают голос мой…»: Стихотворения. Поэмы. Проза. Образ поэта [в воспоминаниях современников]/ Анна Ахматова. – М.: Педагогика, 1989. – 606 с.: ил.
Ахматова, А.А. Я – голос ваш…: [сборник] / Анна Ахматова. – М.: Кн. палата, 1989. – 381 с.: ил.