Джон Чівер
27.05.1912 – 18.06.1972
Джон Вільям Чівер народився в Квінсі, штат Массачусетс, і був другою дитиною в родині Фредеріка Лінкольна Чівера та Мері Лілі Чівер. Його батько був успішним продавцем взуття, і Чівер провів більшу частину свого дитинства у великому вікторіанському будинку на Уінтроп-авеню, у тодішньому благородному передмісті Волластона, штат Массачусетс. Однак у середині 1920-х років, коли взуттєва та текстильна промисловість Нової Англії почали занепадати, Фредерік Чівер втратив більшу частину своїх грошей і почав багато пити. Щоб оплачувати рахунки, Мері Чівер відкрила сувенірний магазин у центрі Квінсі — «жахливе приниження» для сім’ї, на думку Джона.
У 1926 році Джон Чівер почав відвідувати Академію Тайєра, приватну денну школу, але навчався він погано і перейшов до школи Квінсі в 1928 році. Читання книг було головною пристрастю Джона Чівера з дитинства, він проводив години, занурюючись у Діккенса, Шекспіра, Фолкнера, Чехова, Філдінга, Флобера. Також любив театр, музику. У школі, щоправда, успіхами не блищав, перебивався трійками та двійками навіть на уроках англійської. «Чого може досягти в житті людина, яка не може освоїти основи арифметики?», – говорила його мати. Проте талант оповідача відкрився в ньому дуже рано. Вчителька літератури була вражена, коли дванадцятирічний Джон написав у неї на очах і розповів перед класом історію на кшталт оповідань Кіплінга. Через рік Джон виграв конкурс оповідань, спонсорований Boston Herald, і був запрошений назад до Тайєра в якості «особливого учня» на академічному випробувальному терміні. Проте його оцінки, як і раніше, були поганими, і в березні 1930 року йому довелося покинути навчальний заклад.
Його виключення з Академії Тайєра у віці 17 років стало темою для його першого опублікованого оповідання «Виключений» («Expelled»), яке з’явилося в The New Republic в 1930 році.
З дружиною
Під час Великої депресії Джон Чівер жив у Грінвіч-Віллідж (Нью-Йорк). У 1938 році він почав працювати у Федеральному письменницькому проекті у Вашингтоні, що він вважав марною працею. Через кілька місяців Джон Чівер зустрів свою майбутню дружину Мері Вінтерніц, яка була на сім років молодша за нього. Вона була дочкою Мілтона Вінтерниця, декана Єльської медичної школи, та онукою Томаса А. Уотсона, помічника Олександра Грема Белла – винахідника телефону. Вони одружилися у 1941 році.
У 1942 році Чівер вступив на військову службу, щоб пройти підготовку як піхотинець, але незабаром, після публікації його першої збірки оповідань «Як живуть деякі люди» (1943) був переведений у війська зв’язку як сценарист навчальних фільмів, що зрештою спасло йому життя.
Після війни Чівер та його дружина переїхали з Нью-Йорка до передмістя, культура та звичаї мешканців якого стали темою подальших творів письменника.
Ім’я Чівера було тісно пов’язане з The New Yorker, періодичним виданням, в якому публікувалося багато його оповідань, але твори Чівера також з’являлися і в The New Republic, Collier’s, Story, і в The Atlantic.
Майстер коротких оповідань, Чівер працював з так званою «перерваною подією», яку він вважав першоджерелом коротких оповідань. Він був відомий своєю ясною та елегантною прозою та ретельною обробкою подій та анекдотів. Він, мабуть, найбільш відомий завдяки двом оповіданням: «Величезне радіо» (1947) і «Пловець» (1964; фільм 1968).
«Величезне радіо», яке з’явилося у випуску The New Yorker від 17 травня 1947 року, – «кафкіанське» оповідання про зловісне радіо. Молода пара виявляє, що їхнє нове радіо транслює приватні розмови мешканців багатоквартирного будинку в Нью-Йорку, але цей захоплюючий погляд на чужі проблеми не вирішує їхніх власних…
Оповідання Джона Чівера «Пловець», опубліковане в The New Yorker (18 липня 1964 р.),
присвячене опису того, як мешканець передмістя вирішує проплисти додому басейнами на задньому дворі своїх сусідів і виявляє, що він – заблукала душа в кількох сенсах. Майстерно поєднуючи фантазію та реальність, Чівер розповідає про поступове прийняття чоловіком середніх років правди, з якою він уникав зіткнутися: з усвідомленням того, що його життя зруйноване.
За першою збіркою оповідань Чівера “Як живуть деякі люди” (1943) вийшло багато інших, у тому числі “Величезне радіо та інші оповідання” (1953) і “Бригадир і вдова з гольфу” (1964).
За свої «Історії Джона Чівера» (1978) письменник отримав Пулітцерівську премію за художню літературу.
Здатність Чівера у своїх оповіданнях зосереджуватися на епізодах викликала в нього труднощі з побудовою більш розширених текстів у романах. Тим не менш, його перший роман “Хроніка Уопшота” («The Wapshot Chronicle») (1957) – сатиричний та психологічний твір – приніс йому Національну книжкову премію (1958). Дія роману «Хроніка Уопшота» частково заснована на автобіографічних спогадах Чівера про свій підлітковий вік, який він провів у Новій Англії. Дія відбувається в невеликому рибальському селі в Массачусетсі. У романі розповідається про розпад як сім’ї Уопшотів, так і самого міста. Частина перша присвячена Леандеру, м’якосерцевому поромнику, якого переслідують його тиранічна дружина та його ексцентрична сестра. Врешті-решт герой роману відпливає в море і додому більше не повертається.
“Автор чудових оповідань Джон Чівер у його спробах писати роман нагадує мені чудового човнового майстра, який поставив би перед собою завдання перетнути океан. Човняр не вміє будувати великий корабель, але він тішить себе ілюзією, ніби досягне мети, зв’язавши між собою двадцять-тридцять чудових човнів. Саме такою спорудою представляється мені «Хроніка сімейства Уопшотів» – скупченням незакінчених розповідей про главу сімейства, його
дружину, двох синів, що залишили рідну домівку вже в першій частині, ексцентричних тітках. Побічні персонажі з’являються без жодного зв’язку, виконують свою коротку роль, іноді просто кидають дві-три репліки і зникають. Ми намагаємося перейнятися співчутливим інтересом до головних героїв, але й вони, за свавіллям, пропадають на десятки сторінок. Вітри великої розповіді розривають човнову флотилію, викидають на берег уламки.” (І.Єфімов “Бермудский треугольник любви”)
Продовження роману, «The Wapshot Scandal» (1964), було менш успішним. У другій частині розповідається про нещасливе життя синів Леандра, Коверлі та Мойсея. Розповідь у романі ведеться в комічному, а не трагічному ключі. При цьому у романі Чівер використовує експериментальні прийоми для своєї прози, щоб передати ностальгічне бачення загубленого світу.
“Фалконер” (1977) – це похмура історія про наркозалежного професора коледжу, якого посадили у в’язницю за вбивство свого брата.
Влітку 1981 року у правій легені Чивера було виявлено пухлину, а наприкінці листопада він повернувся до лікарні та дізнався, що рак поширився і на інші органи. Його останній роман “О, яким здається рай” був опублікований у березні 1982 року; він отримав поважні відгуки частково тому, що було відомо, що автор помирає від раку. 27 квітня він отримав Національну медаль за літературу в Карнегі-холі, де колеги були шоковані його спустошеним виглядом після місяців лікування раку. “Сторінка гарної прози, – заявив він у своїх зауваженнях, – залишається непереможною”. Джон Апдайк писав, що «усі літературні помічники, що зібралися там, замовкли, вражені такою вірою».
«О, яким рай здається» (1982) – це елегічна історія, присвячена зусиллям мешканця Нової Англії, який намагається вберегти устрій та якість свого життя, зберігаючи ставок та млин рідного містечка.
Коли Чівер помер 18 червня 1982 року, прапори в Оссінінг були спущені наполовину на десять днів. Він похований на Першому парафіяльному цвинтарі в Норвеллі, штат Массачусетс.
Двоє з трьох дітей Чівера, Сьюзан та Бенджамін, стали письменниками.
«Листи Джона Чівера» за редакцією його сина Бенджаміна Чівера були опубліковані в 1988 році, а в 1991 році з’явилися «Журнали Джона Чівера». Остання публікація глибоко розкриває Джона Вільяма Чівера як людину і письменника.
Чівера називають «Чеховим передмістя» за його здатність вловити драматизм і смуток життя своїх персонажів, розкриваючи підводні течії, начебто, незначних подій.
Основні теми творів Чівера розкривають двоїстість людської природи: іноді це драматична невідповідність між пристойною соціальною 
особистістю персонажа та внутрішньою зіпсованістю, а іноді – конфлікт між двома персонажами (часто братами), які втілюють у собі основні аспекти обох – світлого та темного, плоті та духа. Багато його робіт також висловлюють ностальгію по зникаючому способу життя (що нагадується міфічними святими Ботольфами в романах «Wapshot»), що характеризується непорушними культурними традиціями і глибоким почуттям спільності, на відміну від кочівництва сучасних передмість.