Григорій Михайлович Косинка
29.11.1899 – 15.12.1934
Ми тебе шукаєм по росинці
В Щербанівці, серед тополин,
І виходить мати у косинці
Виглядає, чи не прийде син.
Не приймав ти підлості нітрохи,
Прогримів, немов весняний грім,
І стоїть замучена епоха
Над безсмертним іменем твоїм.
(А. Малишко «Григорію Косинці»)
Народився Григорій Стрілець в с. Щербанівці на Київщині в бідній селянській родині. З малих років він пас чужу худобу, взимку ходив в земську школу в сусідньому селі Червоному, звідки була родом його мати. У 1908 р. в пошуках кращого життя родина переїхала на Далекий Схід, де навіть почала будувати будинок на березі Амура. Але вже через півроку родина повернулася на батьківщину. Навесні Григорій працював у полі: полов буряки, восени працював у панській економії – погоничем худоби або працівником біля машини. Мати заробляла шиттям, батько підробляв на цукроварні.
1919 р.
Особливо заохочував малого Григорія до навчання брат матері, згодом – відомий прозаїк Калістрат Анищенко. Він вивчив хлопця читати, познайомив з «Кобзарем» Т. Шевченка та подарував три тоненькі зошити, в які хлопчик записував почуті від матері і односельчан пісні. У дитинстві Григорій читав в основному книги, які привозив його неписьменний батько, який часто їздив до Києва на заробітки, – пригодницьку літературу російською мовою. Його першою українською книгою стала повість «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка.
Коли Григорію минуло 14 років, він вирушив до Києва, сподіваючись кращими заробітками якось підтримати матір, що після смерті батька залишилася з п’ятьма малими дітьми на руках. У Києві Косинка працює чистильником чобіт, а незабаром – кур’єром-реєстратором в земській управі, що дало йому можливість відвідувати і закінчити вечірні гімназійні курси.
Під час громадянської війни Григорій був у повстанському загоні отамана Зеленого, пізніше вступив до лав армії УНР, був учасником бойових дій проти «червоних», за що деякий час сидів у тюрмі. Пізніше він примкнув до лівих есерів, які в той час симпатизували більшовикам.
Творчий дебют прозаїка відбувся 1919 року, коли в одному з літніх чисел київської газети “Боротьба” з’явилося його перше оповідання – автобіографічний етюд «На буряки» за підписом Г. Косинка, що став з тих пір псевдонімом письменника.
На початку 1920-х молодий письменник навчається у Вищому інституті народної освіти – таку назву мав тоді Київський університет. Його ім’я стає відомим, особливо полюбляють слухати оповідання письменника в авторському виконанні: дзвінко, чітко карбуючи слова, письменник емоційно збагачує своєю дикцією діалоги. Через матеріальні нестатки Косинка не зміг закінчити повний курс навчання, але студентські роки (1921-1923) важили для нього дуже багато: він здобув певні історико-філологічні знання, чітко визначився у своїх світоглядних орієнтаціях.
У 1920 р. Косинка входив до складу літературної групи «Гроно», бе було опубліковано три його новели: «Мент», «За земельку», «Під брамою собору».
В 1922 р., вже після розпаду літературного об’єднання, вийла перша збірка письменника «На золотих богів».
Про останню збірку Сергій Єфремов відгукнувся так: “побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий… Ця збірка – коротка, прагматично об’єктивна історія страдницького народу, який втягнуто в вир революції та громадянської війни, що стає жертвою завойовницьких погромів, розперезаних хижацьких інтересів”.
Другу книгу письменника – «Новели дезертира» (1924) вже відмовилися друкувати. Це 
стало предметом занепокоєння автора та літературної громадськості Харкова. Микола Хвильовий у листі до Миколи Зерова писав про цей факт, як про кричуще порушення літературної етики, а Григорію Михайловичу Косинці не залишалось нічого іншого, як працювати над новими творами. До наступної книги новел – «В житах» (1926) – увійшли кілька творів з першої збірки, однак більшість з них була написана протягом 1923-1925 років. В новій книзі Косинка постає перед читачем вже сформованим майстром реалістичного стилю.
Критики не сприйняли об’єктивність художнього письма Косинки, а деякі – навіть публічно звинуватили письменника в поетизації ворожих радянській дійсності сил, в прихильності до куркульства, бандитизму і т.п.
Цензура раз-у-раз затримує його твори, а в пресі чимдалі більше лунають погрози. Аби заробити грошей, Косинка починає працювати диктором Українського радіомовлення, спочатку у Києві, потім у Харкові. Він мав чітку дикцію, і зичний голос, і його виступи на радіо користувались не меншою популярністю ніж виступи уживу. Не маючи змоги жити з літератури, Косинка заробляє на життя у сценарному відділі Київської кінофабрики. На початку 30-х років випускає збірку «Серце» , яку в останній момент затримав Головліт. “Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь…Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці”, — пише Косинка 16 квітня 1932 року.
У цей час він друкувався у журналах «Нова Громада», «Червоний шлях», «Життя й революція». Письменник змушений був підробляти — працював редактором у різних виданнях, був відповідальним секретарем Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ), працював у Державному видавництві України.
У 1923—1924 рр. Григорій керував Києвьским и Харьківським радіокомітетами, входив до літоб’єднання «Аспис», вів переписку з В. Винниченком. З Василем Стефаником Григорiй Косинка також пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. Як і В. Стефаник, він тематично тiсно пов’язував свою творчiсть з проблемами дореволюцiйного села.
У 1924 р. Григорій Косинка познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії. 
Подружжя мешкало на Володимирській вулиці в одному з будинків на території Софіївського собору. Протягом 1924-1926 рр. письменник був членом лiтературного угруповання “Ланка”, яке в 1926 р. перейменувалось на “Марс” (Майстерню революцiйного слова).
В 1920—1930 рр. був надрукований цілий ряд збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929) та ін..
Восени 1929 р. вождь українських більшовиків С. Косіор на публічному виступі оголосив Косинку буржуазним націоналістом, офіційна критика звинуватила його в сповідуванні «куркульської ідеології». Після ліквідації літорганізацій в 1932 р. Григорій почав займатися перекладами («Мертві душі» М. Гоголя), писав кіносценарії, які так і залишилися невикористаними. 
Арештовано Косинку 4 листопада 1934 р., як звинуваченого «в органiзацiї пiдготовки терористичних актiв проти працiвникiв радянської владi». У вироку вiйськової колегiї зазначається: “ Григорiя Косинку-Стрiльця… розстрiляти. Майно… конфiскувати…”
З в’язниці він писав до дружини: “Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши – прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передавай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий!”
Арештований 5 листопада 1934 року, він був розстрiляний пiсля вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР в м. Києвi вiд 13-15 грудня цього ж року.
Посмертна реабiлiтацiя письменника вiдбулася 19 жовтня 1957 року. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається:
” Вирок військової колегії від 13-15 грудня 1934 року в відношенні Косинки-Стрілець Г.М. за нововиявленими обставинами скасовано і справу за відсутністю складу злочину припинено. Косинка-Стрілець реабілітований посмертно “.
Вдова письменника, Тамара Мороз-Стрілець , залишалася вірною йому до глибокої старості, зберегла в складні роки пам’ять про нього, дбайливо впорядковувала посмертні видання його творів. Вона зібрала і видала спогади про чоловіка, а також надрукувала про нього та інших діячів української культури, з якими він мав дружні й творчі стосунки, власну книгу.
За життя Косинки було опубліковано близько двадцяти збірок новел і оповідань. На жаль, деякі новели втрачено назавжди, в тому числі й останні твори – «Червоний жук» і «Перевесло», що були закінчені саме напередодні арешту.
У своїй творчості Г. Косинка розвивав найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразив трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характерів Г. Косинка майстерно використовув такі засоби психологічного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюансів психологічного стану персонажів.
Письменник цiлком закономiрно вiдтворив з великою художньою силою i з великим людським болем широку картину народного лиха, яке принесене на нашу землю громадянською війною. Водночас новелiстика Г.Косинки являє собою показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття рухалася вiд “старого” реалiзму до модерних форм естетичного мислення.
У 2001 році Київською обласною державною адміністрацією було засновано Київську обласну літературну премію імені Григорія Косинки для відзначення найкращих здобутків поетів, прозаїків, драматургів і літературних критиків, які постійно проживають в Київській області.
Володимир Сосюра казав про нього так: « Якби живий він був, він став би нашим Тургєнєвим у прозі, бо як і Тургєнєв, він був поетом у прозі».
Список літератури:
Косинка, Г. Оповідання / Г. Косинка ; Місто: роман / В.Підмогильний. – К.: Наукова думка, 2003. – 392 с. – (Бібліотека школяра).
Косинка, Г. Вибрані твори / Г. Косинка. – Харків: Ранок; Веста, 2003. – 334 с. – (Програма з літератури).
Косинка, Г. В житах / Г. Косинка. – К.: Школа, 2007. – 303 с. – (Шк. хрестоматія).
Косинка, Г. Гармонія: оповідання. Публіцистика. Спогади про Григорія Косинку / Г. Косинка. – К.: Дніпро, 1988. – 605 с.