Ірина Іванівна Дерюгіна
(Нар. 11 січня 1958 р.)
– заслужений майстер спорту СРСР (1977) з художньої гімнастики в індивідуальній першості. Єдина радянська гімнастка, яка двічі була абсолютною чемпіонкою світу в 1977 і 1979 роках.
Дочка олімпійського чемпіона-п’ятиборця Івана Костянтиновича Дерюгіна та тренера з художньої гімнастики Альбіни Дерюгіної, Ірина мріяла стати тренером, як мама.
Довгий час Ірина не могла вибрати між балетом і художньою гімнастикою. У 1968 році десятирічна Ірина Дерюгіна поступила в Національну Вищу Балетну Школу.
У складному виборі, сама того не знаючи, майбутній чемпіонці допомогла видатна Надія Павлова – саме на той час пришовся пік її слави. Тоді-то Іра і зрозуміла, що стати краще Павлової їй навряд чи вдасться, а бути за спиною у кого-то не дозволяв характер.
І тоді 14-річна Ірина пішла з хореографічного училища та буквально змусила маму стати її тренером, пообіцявши виконати умову матері: “Багато і наполегливо працювати”.
Ірина Іванівна Дерюгіна: «Паралельно поєднати гімнастику і балет не виходило. Я вибрала художню гімнастику, про що досі жодного разу не пошкодувала. Після відходу з училища я все літо провела на вулиці з предметами і відпрацьовувала кидки, перекати, маніпуляції. Здавалося б, що у мене є все: прекрасний тренер в особі мами, батько, який відмінно знав, що таке спорт. Але не тут-то було. З моїм характером впоратися було важко, і в мене практично ніхто не вірив, і на моє бажання не звертали уваги. »
Багато в чому саме хореографічна підготовка допомогла Дерюгіної сформувати в гімнастиці свій власний стиль, не схожий ні на чий інший.
«У багатьох гімнасток мого часу була колосальна фізична і акробатична підготовка, але їм не вистачало балетної виразності і витягнутих ліній. Я змогла змінити гімнастику », – пізніше розкриє секрет свого успіху Дерюгіна.
Талановита спортсменка потрапила в титуловану збірну СРСР вже в 14 років. Тоді зробити це було дуже нелегко, оскільки цей вид спорту був візитною карткою СРСР і конкуренція серед гімнасток була шалено висока.
Першим великим стартом для Ірини Дерюгіної став Кубок Інтербачення серед юніорів. Цей старт транслювався по всьому світу, а трибуни були переповнені. Змагання були одними з останніх для болгарської гімнастки Марії Гигової, що мала величезний вплив на Ірину і її прихід у великий спорт. Для Ірини участь разом з нею на одному змаганні була знаковою. Знаковим виявилося і те, що саме тоді вперше в житті Дерюгіна програла, зайнявши в багатоборстві лише друге місце. Тоді вона присягнулася собі, що повернеться і виграє Кубок Інтербачення вже по дорослій програмі, і виграла, але не один, а чотири рази.
Радянський спорт ще не бачив такого величезного таланту. У 1975 році вона виграла практично всі можливі змагання, і була гімнасткою “номер 1“ в світі.
У Базелі після тренування на паркетній підлозі Ірину прихоплює страшний грудний радикуліт. За безглузду випадковість, в команді не було лікаря. Альбіна Миколаївна на колінах весь день і всю ніч розгладжувала їй спину, щоб дочка змогла виступати, хоча спочатку у неї був такий сильний нервовий спазм, що їй навіть дихати було важко.
Альбіна Дерюгіна: «Викликати лікаря означало показати всім делегаціям, що з Іриною щось трапилося, що вона хвора. Це неприпустимо, адже в психології суддів так: якщо хвора – значить, на високі оцінки претендувати не можеш. Два тренування тоді довелося пропустити, але вже на наступний день Ірина вийшла на килим, нехай і зі сльозами на очах, але змогла вистояти і виграла свій перший Чемпіонат світу. Дуже добре пам’ятаю, що Ірина виступала найпершим номером з ранку. І ось як її результат висвітився на табло, так він і залишився на першій сходинці до самого кінця.»
У 1979 році Ірина підкорила Чемпіонат світу в Лондоні, ставши дворазовою абсолютною 
чемпіонкою світу. Морально цей чемпіонат світу був легше, адже туди Ірина їхала вже беззаперечним першим номером збірної команди СРСР. Вона виступила дуже чисто, і судді підтвердили той статус, що вона найсильніша гімнастка планети.
За 11 років своїх виступів за збірну (з 1972 по 1982 рік) Ірина Дерюгіна зуміла стати однією з найбільш титулованих гімнасток не тільки Радянського Союзу, а й усього світу. Гімнастка Ірина Дерюгіна цілих п’ять разів ставала абсолютною чемпіонкою Союзу, стільки ж раз завойовувала це звання на Кубку СРСР, ставала 4-кратною переможницею престижного тоді Кубка Інтербачення. На міжнародних змаганнях найвищого рангу Дерюгіна двічі (в 1977 і 1979 роках) ставала абсолютною переможницею чемпіонатів світу, чого не вдавалося жодній з радянських гімнасток ні до, ні після неї. Про те, наскільки успішною була Ірина Дерюгіна в молодості, красномовно говорить встановлене нею унікальне досягнення. Протягом п’яти років (з 1975 по 1979-й включно) вона лише один раз пропустила на вищий щабель п’єдесталу суперницю.
Після Чемпіонату світу-1979 Іра отримала дуже серйозну травму – розрив хрестоподібної зв’язки. Пошкодження багато в чому наблизило кінець кар’єри гімнастки.
У 1980 році Ірина закінчила навчання в Київському Державному Інституті фізичної культури. Кар’єру Ірина Дерюгіна закінчила в 1982 році.
Свого часу, ще в період активних виступів за збірну СРСР, молода Дерюгіна познайомилася зі знаменитим футболістом київського «Динамо» і збірної СРСР Олегом Блохіним. В 1983 році у подружжя народилася дочка – Ірина Олегівна Блохіна. На жаль, шлюб проіснував до 2000 року. Між іншим, дочка Блохіна і Дерюгіної теж виявилася не обділеною
талантом. Відома в Україні актриса і співачка Ірина Олегівна Блохіна стала автором слів і виконавицею футбольного гімну Євро-2012, який Польща і Україна проводили спільно.
Після завершення спортивних виступів Ірина Дерюгіна була призначена тренером Національної збірної України з художньої гімнастики разом з Альбіною Дерюгіної. Їх творчий дует виховав і показав світу таких прекрасних гімнасток як Олександра Тимошенко, Оксана Скалдіна, Катерина Серебрянська, Тетяна Попова, Тамара Єрофєєва, Анна Безсонова, Наталія Годунько і багато інших. Серед них – 2 Олімпійські чемпіонки, 1 призер Олімпійських ігор, 11 Чемпіонок світу, 30 призерів Чемпіонатів світу. На головних міжнародних турнірах останнього двадцятиріччя вихованки Ірини Дерюгіної завоювали більше 120 золотих, 30 срібних і 30 бронзових медалей.
Крім тренерської діяльності, Ірина Дерюгіна в різний час виконувала і інші обов’язки: вона давно має патент судді, що дозволяє їй брати участь в журі міжнародних змагань найвищого рангу. Крім того, вже в незалежній Україні вона стала віце-президентом національної федерації свого улюбленого виду спорту, була організатором досить престижних змагань «Кубок Дерюгіної» ( в подальшому – Гран-Прі «Кубок Дерюгіной-Нафтогаз»). При цьому Ірина Іванівна, якій так добре вдається наставницький діяльність, носить звання академіка Української національної академії спорту, час від часу виконуючи викладацькі функції в стінах вузу.