Іван Ле
21.03.1895 – 09.10.1978
“Портрет Івана Ле” О.О.Шовкуненко
Іван Леонтійович Мойся народився в селі Мойсенці (нині Чорнобаївський район Черкаської області України) в сім’ї безземельного селянина. З семи років він пішов на заробітки, пас худобу у багатих господарів, працював коногоном на рудниках Криворіжжя, будував залізницю. Незважаючи на важкі матеріальні умови, йому вдалося закінчити мойсінську сільську школу.
Уже в 1913-му, коли майбутній письменник працював шахтарем на Шмаковському руднику, його фейлетони з’явилися в черкаській газеті «Придніпров’я». Цьому виданню він зобов’язаний і псевдонімом. Працівники газети не змогли розібрати підпис під рукописом і, не мудруючи лукаво, дали після імені автора дві перші літери його імені по батькові. Письменник закріпив псевдонім за собою назавжди.
У 1915-му Івана Ле мобілізували до царської армії. Покликаний рядовим солдатом, події 1917-го року він зустрів у чині унтер-офіцера. Перебуваючи на фронті, Іван Леонтійович друкував у підпільній солдатської газеті «Хімік» вірші, які викривали антинародний характер імперіалістичної війни.
Демобілізувавшись у 1918-му, Іван повернувся в Україну. Після Громадянської війни він вступив до Київського політехнічного інститута на факультет будівництва доріг. В період навчання він редагував інститутську газету, працював в журналі «Комунар», стояв біля витоків газети «Літературна Україна», яка і сьогодні залишається друкованим органом Спілки письменників.
Вперше як письменник-професіонал Іван Ле виступає в 20-ті роки після закінчення робітфаку КПУ. В цей час ним написані оповідання «Змичка» (1925), повість «Юхим Кудря» (1927) та збірка оповідань «Танець живота» (1927).
Молодий письменник веде велику роботу по організації першого українського письменницького об’єднання «Жовтень».
У 1929-му 35-річний Ле приїхав до Артемівська, де тоді перебував штаб обласної письменницької організації і вже сьомий рік видавався журнал «Забой» (пізніше перейменований в «Донбас»). Разом з дружиною, яка незабаром померла, він жив в тісній кімнатці.
За два роки на сторінках журналу, який редагував Іван Ле, побачили світ, зокрема, повість Григорія Баглюка «Горизонт 470», уривки з роману Бориса Горбатова «Наше місто», вірші Павла Безпощадного.
Дуже тепло відгукувався Ле про письменника і журналіста Григорія Баглюка, який «захоплював всіх своєю енергією поета і організатора». Під час однієї з їхніх перших зустрічей Григорій дістав з кишені зачитану повість Олександра Купріна «Молох».
– Тобі, інженеру, – звернувся він до Ле, – сам Бог велів сказати слово про нашу донбаську металургію. Я люблю Олександра Купріна, тому вибачаю йому деякі похибки в повісті. Бери, розберися в ній, це ж про наш Єнакіївський завод! Прочитаєш, а потім поговоримо …
Разом вони їздили до Єнакієво, знайомилися з заводом, розмовляли з металургами. Навіть зустрілися з старим робітником, який пам’ятав «інженера Купріна»: «Хорошій був мужик, директор його не любив за дружбу з нами, робочими».
У 1931 році друкується роман «Інтеграл». У цьому творі Ле дає як би власний варіант закінчення «Молоха», переносячи дію, а з ним і частину героїв Купріна, в роки першої п’ятирічки. І хоч цей твір далекий від досконалості і несе на собі, за словами Максима Горького, друк «виробничого перекосу», зате він став одним з перших в українській літературі, що оспівують простих робітників.
Успіх прийшов после твору “Роман міжгір’я” (1932), який присвячений подіям в Узбекистані, де свіжоспечений інженер проходив стажування. Є тут й історія кохання москвички й узбека. Книжка витримала 40 видань, була перекладена на різні мови, за нею був снятий фільм.
У 30-ті роки автор видає збірки оповідань «Батько Вергун», «За килимами», роман «Історія радості» (1938).
Іван Леонтійович був частим гостем на Луганщині (написав про тамтешній завод повість «Роздiл другий»), колесив по всій Донеччині, збираючи матеріали для майбутніх творів.
Незабаром письменник переїхав до Києва, але в його кабінеті на почесних місцях стояли сувеніри та подарунки з Донбасу, в тому числі шахтарські лампа і каска.
У роки Великої Вітчизняної Іван Ле не лише працював інструктором фронтового радіомовлення і військовим спецкором газети «Известия», а й брав безпосередню участь в боях.
Письменник Валентин Замковий був близько знайомий з Іваном Ле протягом двух десятиліть. Він підкреслював, що Іван Леонтійович належав до письменників, «які не люблять розповідати про зовнішні сторони свого життя, вважаючи, що для читача найважливішими є твори, що вийшли з-під їхнього пера».
Під час бойових дій Іван Ле пише фронтові нариси й оповідання, які згодом увійшли до його книги «Мої листи» (1945).
Героїчним подіям воєнних років присвячені роман «Юго-Запад» (1950), книга «На межі прірви» (1957), повість «Кленовий лист» (1960) . Роман «Юго-Запад», створений Іваном Леонтійовичем в співавторстві з Олександром Левадою, відтворює картини життя і боротьби артемівських підпільників під час окупації.
За порадою Максима Горького, письменник став створювати семитомному серію історичних романів «Україна», куди увійшли роман «Наливайко» (1940), епопея «Богдан Хмельницький» (1957-1965).
Упродовж багатьох років Іван Ле, будучи членом президії СП УРСР, вів велику громадську роботу. За роман-епопею «Богдан Хмельницький» (1957—1965) Іван Ле отримав Державну премію УРСР ім.Т.Г. Шевченка у 1967 році.
Усього Іван Ле видав понад 50 книжок, вийшло зібрання його творів у семи томах.
Безумовно, в творчості Івана Ле, який помер 9 жовтня 1978 року і похований на знаменитому Байковому кладовищі в Києві, багато ідеології. Але в них же – маса ліризму, людяності і краси українського слова.
