Максим Олексійович Антонович
09.05.1835 – 14.11.1918
Максим Олексійович Антонович народився в бідній родині священослужителя в місті Білопіллі Харківської губернії. Батько його був дияконом. Максим Антонович ще в дитинстві залишився сиротою. Його вихованням займалися люди, які вирішили надати йому духону освіту. Але закінчивши Охтирське духовне чоловіче училище, Харківську духовну семінарію (1855) і Петербурзьку духовну академію(1859), Антонович все -таки відмовився від духовного сану у 1862 році.
Ще під час навчання в Петербурзькій духовній академії, Максим Антонович познайомився з російським літературним критиком Миколою Добролюбовим, який справив великий вплив на світогляд майбутнього філософа.
Помістивши в 1859 році в журналі “Современник” статтю “Что иногда открывается в либеральных фразах?”, присвячену книзі Щапова: “О русском расколе старообрядства”, Антонович відразу став одним з найближчих співробітників журналу, поміщаючи в ньому спочатку статті і замітки про книжки з філософії, потім ряд великих критичних статей. З них великий шум справила стаття “Асмодей нашого часу” (1862), присвячена роману “Отцы и дети” Тургенєва.
«Розумна людина вчиняє чесно і самовіддано, бо цього вимагають його розум, його поняття або, краще сказати, його переконання, його почуття, словом, вся його моральна природа, яка отримує високу насолоду від задоволення; інакше вона діяти не може, тому що в іншому випадку вона відчувала би пекло всередині себе, невблаганні докори сумління, терпіла би біль і страждання від незадоволення своєї моральної природи», – писав Антонович.
У романі Тургенєва Антонович побачив зле і шкідливе висміювання молодого покоління і з крайньої різкістю напав на автора, не помічаючи в його творі навіть ніяких художніх достоїнств. Антонович назвав Базарова «пасквілем на молоде покоління», а сам роман – вкрай незадовільним в художньому відношенні твором: «ніде сховатися від задушливої спеки дивних міркувань». Вступ до цієї статті написав М.О. Добролюбов. Розбіжність в оцінці роману з публіцистом Дмитром Писарєвим призвела до полеміки з журналом «Русское слово» і гострій критиці Писарєва і Зайцева.
На початку 1860-х років Антонович був близький до організації «Земля і воля».
М.О. Добролюбов познайомив Антоновича з М.Г. Чернишевським. Ставши в 1861 році постійним співробітником «Современника», а після смерті Добролюбова очоливши літературно-критичний відділ журналу, він включається в журнальну полеміку. У статтях «Сучасна філософія», «Два типи сучасних філософів», «Сучасна фізіологія і філософія» Антонович виступає з позицій антропологічного матеріалізму, відстоюючи і пропагуючи філософські погляди та ідеї критичного реалізму Миколи Чернишевського і Миколи Добролюбова, гостро критикує реакційну ідеалістичну теорію «чистого мистецтва».
Практично всі його статті (на теми літератури, філософії, політики, естетики) носили полемічний і гостро-публіцистичний характер. Найбільшу увагу звертали на себе своєю різкістю «Літературні дрібниці», які були підписані псевдонімом «Сторонній Сатирик» і публікувалися в декількох книжках «Современника» за 1864-1865 роки.
Негативно ставлячись до цілого ряду письменників, Антонович особливо нападав на «почвеннические» журнали братів Достоєвських «Время» і «Эпоха», де його головними опонентами були Ф. М. Достоєвський і Н. Н. Страхов.
Після другого цензурного попередження, отриманого «Современником» за статтю Антоновича «Суемудрие „Дня“» (1865, № 10), його статті в журналі не публікувалися.
Після закриття журналу у червні 1866 року Максим Антонович з сім’єю деякий час жив за кордоном (1866-1868), а після повернення він не був прийнятий М.О. Некрасовим в «Отечественные записки». Отримавши відмову Некрасова, Антонович разом з Юлієм Жуковским, російським літератором і економістом, випускає пасквільну брошуру «Матеріали для характеристики сучасної російської літератури. Літературне пояснення з М.О. Некрасовим» (Санкт-Петербург, 1869), де звинувачував Некрасова в лицемірстві, віроломстві по відношенню до колишніх співробітників і в спекуляції на передових ідеях.
Не отримавши журнальної трибуни, Максим Антонович на кілька років перервав свою критичну діяльність. У 1870-і роки він займався переважно перекладами численних праць з історії та природознавства.
Деякий час Антонович співпрацював в науково-популярному журналі «Космос». Відомі його переклади «Історії французької революції» Луї Блана (1871), «Фізики» Б. Стюарта (1873), «Геології» А. Гейки (1875), «Фізіології» Фостера (1875) та інших робіт з природничих наук, історії, філософії. Для газети «Тифлисский вестник» в 1875-1878 рр. Антонович писав кореспонденції «Листи з Петербурга» і «Нотатки про журнали».
Наприкінці 1877 року літератор три місяці керував відділом критики в журналі «Слово». У ряді статей він знов таки критикував сучасну журналістику і літературу за меркантилізм та перекручення ідеалів В. Г. Бєлінського.
На початку 1881 року недовгий час Максим Олексійович брав участь в роботі журналу «Новое обозрение». У статті «Містико-аскетичний роман» він негативно відгукнувся про роман Ф. М. Достоєвського «Брати Карамазови», відкидаючи релігійні ідеали письменника та заперечуючи художнє значення цього твору.
Після 1881 року Максим Антонович займався перекладами, писав науково-критичні статті та рецензії в журналах «Русская школа», «Русское багатство», «Русская мысль».
У 1881 році Максим Олексійович вступив на службу в правління Либаво-Роменської залізниці, потім перейшов в Державний банк. У 1908 році вийшов у відставку в чині дійсного статського радника.
У 1898-1916 рр. літературний критик опублікував ряд статей з спогадами про Добролюбова, Чернишевського, Некрасова, Лаврова.
В історії російської філософії Максим Антонович зайняв місце популяризатора матеріалістичних поглядів. Спираючись на Д. Льюїса, Ч. Дарвіна, І. М. Сеченова, він постійно критикував ідеалістичні системи Платона, Гегеля, Канта, Шопенгауера і їх російських послідовників. Антонович став одним з перших дарвіністів в Росії, пропагував дарвінізм в статтях 1860-х років, випустив книгу «Чарльз Дарвін і його теорія» (Санкт-Петербург, 1895).
Як природознавець Антонович відомий оригінальними дослідженнями геологічної будови Прибалтики і Фінляндії, працями «Льодовикова гіпотеза і льодовикові явища в Фінляндії і в Повенецькому повіті» (1876), «Чарлз Дарвін і його теорія» (1896) та іншими. Згідно « Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона » Антонович, як 
геолог-любитель: «внес ценный вклад в геологию России. Ему удалось открыть в 1871 г. по берегам Западной Двины тот вторичный слой девонского отложения, который до него был неизвестен».
Чернишевський, Добролюбов, Плеханов високо цінували діяльність Антоновича, яка зміцнювала матеріалістичну традицію у вітчизняній філософії, природознавстві та естетиці.
Помер Антонович в Петрограді 14 листопада 1918 року.