Марко Лукич Кропивницький
10.05.1840 – 08.04.1910
Марко Кропивницький народився в Херсонській губернії в селі Бежбайраки (нині село Кропивницьке Кіровоградської області) в сім’ї управителя маєтком поміщика. По батьківській лінії сім’я належала до шляхетського роду Кропивницьких герба Сас.
Родовий герб Кропивницьких
Дитинство та юнацькі роки хлопчика були важкими: мати залишила сім’ю заради родовитого дворянина, батько одружився з нянею своїх дітей.
Систематичної освіти Марко не отримав. Майже рік він навчався разом з синами князя Кантакузена, у якого працював батько. За цей порівняно короткий час він навчився вільно говорити французькою і німецькою. Після від’їзду князів до Італії, Марка віддали в повітову школу в Єлисаветграді, де він проявив чудові здібності. Однак через хворобу хлопчика забрали додому, а після одужання батько відвіз його в Бобринецьку повітову школу. Марко жив у своєї бабусі Дубровинської. Дядьки Олексій, Єгор і Микола були музикально обдарованими людьми, вони грали на різних інструментах, співали.
У Бобринці Марко зустрівся з матір’ю. Добре знаючи музику, вона вчила його грі на фортепіано, скрипці, гуслях, поставила голос, розучувала з ним вокальні партії, залучала до театру.
У 1854 році Марко вперше побачив циркові виступи. Сім’я Дубровинських завела знайомство з акторами трупи, під їх впливом власними силами почала ставити українські та російські п’єси. Брав участь в спектаклях і юний Марко.
У 1856 році юнак закінчив повітове училище з похвальною грамотою і відправився з матір’ю до Києва. Два роки він був вільним слухачем юридичного факультету Київського університету Святого Володимира. Він вивчає українську, російську літературу, історію, знайомиться з деякими українськими та російськими театральними та літературними діячами, часто відвідує театр. На київській сцені йому пощастило двічі побачити знамениту артистку Фабіянську: її невимушена, проста і переконлива гра так зворушила артистичну душу юнака, що він сам взявся за перо і почав писати мелодраму під назвою «Микита Старостенко».
Зрозуміло, захоплення театром, робота над першим твором забирали багато часу, тому іспити були провалені і Марко змушений був в лютому 1864 року повернутися на батьківщину.
У Бобринці Марк влаштовується в повітовий суд столоначальником і через деякий час налагоджує зв’язки з аматорським театральним гуртком, організованим акторами Соболєвими. Незабаром він стає не тільки душею гуртківців, а й фактичним керівником. Марко Кропивницький грав ролі, був режисером і хормейстером, писав музику, сам оркестрував її, малював декорації і навіть самостійно майстрував перуки.
Єлисаветградський театр
На невеликій убогій сцені з успіхом йшли «Ревізор» М. Гоголя, «Не в свої сани не сідай» і «Прибуткове місце» О. Островського, «Наталка Полтавка» і «Москаль-Чарівник» Івана Котляревського, а також п’єса «Микита Старостенко», яку Кропивницький остаточно завершив в Бобринці.
У 1865 році повіт був переведений з Бобринця до Єлисаветграда, куди переїхав і Іван Карпович Тобілевич – перший помічник і радник Кропивницького в театральних справах.
Працюючи секретарем міської ратуші в Бобринці, Кропивницький пішки ходив до Єлизаветграда для участі майже в кожному новому спектаклі. Саме за тимчасову відсутність без офіційного дозволу начальства, коли Марко Лукич відправився грати Фому Кічатого в драмі «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, його звільнили з посади, однак через кілька місяців, на вимогу жителів Бобринця, відновили на колишньому місці роботи.
Після смерті батька в 1870 році Марко Кропивницький залишає службу, розпродує майно і відправляється до Одеси з наміром продовжити освіту в політехнічному інституті або університеті.
В Одесі він відвідує італійську оперу, народний російський театр. 13 листопада 1871 року Кропивницький бере участь у виставі «Сватання на Гончарівці», що фактично вирішило його долю як професійного актора і драматурга. Він погодився вступити в російську трупу графів Моркова і Чернишова. Після смерті останнього театр почав орієнтуватися на водевільний і оперетковий жанр, тому Кропивницький в 1873 році переходить до Харківського театру Александрова-Колюпанова.
Робота в російських театрах стала для Марка Кропивницького великою школою. У цей час уже широко були відомі його п’єси «Дай серцю волю, заведе в неволю» (1863), «Помирилися» (1869 ), «За сиротою і Бог з Калитою, або Несподіване сватання» (1872) , «Невільник» (1872, інсценування однойменної поеми Т. Шевченка).
Слава актора і драматурга поширюється далеко за межами України і досягає Петербурга. На літній сезон 1874 року трупа відправляється до Петербурга і до того ж з українським репертуаром. А в 1875 році М. Кропивницький отримав запрошення до Галичини, де його гастролі стали видатною культурною подією. Західно-український глядач побачив чудову реалістичну гру майстра української сцени, почув барвисту і соковиту українську мову.
Оскільки в 1876 р виходить указ, який суворо забороняв «разные общественные спектакли и чтения на малороссийском языке, а равно и печатание на нем текстов к музыкальным нотам», М. Кропивницький в 1876 році виїжджає до Криму, де він швидко зайняв в трупі Яковлєва положення провідного режисера, а преса високо оцінювала його гру. У Криму Кропивницький продовжує писати оригінальні твори, завершує переклад драми російського письменника І. Чернишова «Зламане життя», пише віршоване оповідання «Турецька війна зі слов’янами», в якому закликає всіх братів-слов’ян до об’єднання і боротьби з ворогом.
У 1882 році Марко Кропивницький засновує в Києві власну трупу, більш відому як театр корифеїв, який з часом реорганізовується, поповнюється кращими артистами української сцени – М. Заньковецькою М. Садовським, М. Старицьким та ін. Марко Кропивницький займає положення провідного режисера. Як зауважував Іван Франко: «На початку 1880-років несподівано з’явився справжній український театр, склалася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, склалася трупа, яка збуджувала ентузіазм не тільки в українських містах, а й у Москві та Петербурзі, де публіка мала нагоду бачити найкращих артистів світової слави». Актори гастролюють по містах і селах України, Росії, Білорусі, Грузії, і всюди спектаклі супроводжуються бурхливими оплесками. У 1886-1887 рр. трупа виступала на сценах петербурзьких і московських театрів.
Під час гастролей в Петербурзі взимку 1886-1887 рр. своїм небаченим успіхом трупа Кропивницького затьмарила Александринский і Маріїнський імператорські театри, де також гастролювали в цей час трупи з Німеччини, Італії та Франції. У грі українських акторів досвідчена петербурзька публіка побачила, з одного боку, високу індивідуальну майстерність виконавців, а з іншого – філігранний акторський ансамбль, чого цінителі мистецтва не бачили на російській сцені з часів Михайла Щепкіна.
Трупа Марка Кропивницького
“Хохлы и хохлушки, – писав в ці дні на сторінках своєї газети «Новий час» Олексій Суворін, – решительно и по праву овладели вниманием Петербурга. Г. Кропивницкий не только бесподобный актер, но и такой же бесподобный режиссер. <…> Его маленький оркестр повинуется ему так же, как и большой Направнику. Все на своем месте и все вовремя».
У ролі Тараса Бульби
На виступи українських акторів 4 листопада 1887 року завітав і Олександр III, для якого були зіграні дві вистави за п’єсами Т. Шевченка ( «Назар Стодоля») і М. Старицького ( «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»). 25 січня того ж 1887 року українські актори ще раз виступили в присутності царської сім’ї, але тепер уже на сцені знаменитого Маріїнського театру, де до цього не грала жодна провінційна трупа. Виняток для трупи Кропивницького зробив особисто імператор. У цей день українські корифеї грали «Наталку Полтавку» І. Котляревського та один з водевілів А. Велісовского. Петербурзька аристократія на чолі з Олександром ІІІ стоячи аплодувала українським акторам. Не меншою популярністю користувався Кропивницький і його побратими по сцені також і в Москві та інших містах Росії.
Олексій Суворін присвятив Кропивницькому і його сподвижникам на сцені книгу «Хохлы и хохлушки». «Я видел в „Наталке-Полтавке“ Щепкина,- писав Суворін, – и смело скажу, что Кропивницкий нисколько не ниже знаменитого артиста». Розбираючи постановку на петербурзькій сцені «Назар Стодоля», Суворін говорив в 1886 році: «Кропивницкий — не только бесподобный актёр, но и такой же бесподобный режиссёр…». У п’єсі «Розумний и дурень» Кропивницький був неперевершений. За словами Суворіна, «…соединение тонкой наблюдательности с выразительностью и бесподобной гримировкой, рядом с разнообразием типов делают из Кропивницкого такого актёра, подобного которому нет ни на одной русской сцене…». У «Наймичці» Кропивницький «создал шедевр из отставного солдата, из намёков сделал типы и создал их с добросовестностью и пониманием изумительными».
Марка Кропивницького не раз запрошували до столичної сцени, проте він не хотів розлучатися з Україною, рідним мистецтвом і відмовлявся від переходу до імператорського театру. Марко Кропивницький об’їздив зі своєю трупою багато міст України, побував у Ростові-на-Дону, Новочеркаську, Таганрозі, Криму. Вистави йшли майже щодня. Актори працювали з великим напруженням і підйомом, своєю правдивою та майстерною грою буквально зачаровуючи глядачів. Кожен спектакль йшов при переповненому залі, а вихід на сцену відомих артистів, в тому числі і Кропивницького, завжди супроводжувався громовими оплесками.
Артист завжди підкреслював життєвість українського театру, доводив, що і українською можна і потрібно розкривати величні образи, створені кращими акторами російського і зарубіжного театрів, і разом з тим вказував на те, що українці мають право на свої мову і культуру. Свого часу Кропивницький позував як модель для образу одного з козаків до картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Згодом на основі театрального колективу «батька українського театру» (так шанобливо драматурга називали сучасники) утворилося кілька самостійних труп.
Ось так, в умовах утисків, заборон і переслідувань, жив і творив Марко Кропивницький, несучи разом з Михайлом Старицьким та Іваном Тобілевичем (Карпенком-Карим) основний тягар керівництва українським театром, забезпечуючи його оригінальним вітчизняним репертуаром. Надзвичайні труднощі в роботі надломили його сили і здоров’я. Марко Лукич став погано чути, що було для нього великою трагедією і змусило залишити театр. Він оселився на хуторі Затишок біля Харкова, працював у своїй садибі – вирощував виноград, кращі сорти яблунь, груш і особливо черешні, які дуже любив. За зразкове ведення господарства навіть був нагороджений медаллю.
Марко Кропивницький зі своєю дитячою трупою
У себе на хуторі драматург написав понад двадцять п’єс, серед яких «Олеся», «Замулені джерела», «Титарівна» (за Шевченком), «Супротивні течії», «Конон Блискавиченко», «Мамаша», «Розгардіяш», «Скрутна доба», «Старі сучки й молоді парості», «Зерно і полова», «Страчена сила» та інші. Крім того, тут письменник перекладав твори російських і світових майстрів слова (Гоголя, Некрасова, Шекспіра, Мольєра), працював над своїми мемуарами, звідси виїздив на гастролі. Марко Лукич відкрив у себе на хуторі початкову школу з українською мовою навчання. Однією з маловідомих сторінок діяльності М. Кропивницького в останні роки життя є організація ним першого на теренах Російської імперії дитячого театру, акторами в якому були самі діти. У січні 1910 року в столичному журналі «Театр и искусство» було надруковано нотатку про успішні виступи малолітніх аматорів. «Дитячий театр Марка Кропивницького — явище безпрецедентне, оскільки акторами у його дитячому театрі, як уже йшлося, були діти. Нічого подібного ніколи не було в історії не тільки української, а й європейської культури. Разом із невеличкою школою з українською мовою навчання, яку в ці роки драматург започатковує у своїй садибі, його дитячий театр стає справжнім промінчиком світла у „царстві пітьми“, що панувала в тогочасному українському селі».
Не дивлячись на погіршення здоров’я і занепад сил, він ще виїжджав на гастролі. На початку квітня 1910-го його запросили до Одеси та Київа. Прибувши за лаштунки знайомого з молодих років Одеського оперного театру, досвідчений, але вже знесилений актор виступати не зміг … Бурхливими оплесками глядачі викликали його на сцену. І він вийшов. Вибачився і, посилаючись на недугу, сказав, що виступати не може.
Погостювавши у сина, Марко Кропивницький увечері виїхав до Харкова і на станції Врадіївка раптово помер у вагоні. Це сталося 21 квітня 1910 року.
Смерть засновника українського театру, видатного драматурга і режисера викликала великий жаль серед прогресивних діячів літератури і мистецтва, акторів, глядачів. На адресу українського театру і окремих труп надійшло чимало співчутливих телеграм, листів, майже всі газети і журнали надрукували некрологи.
За 47 років роботи на ниві театру Марко Кропивницький створив сорок вісім п’єс, значна частина яких увійшла до скарбниці української класичної драматургії. Свої драматичні твори Кропивницький писав українською мовою. Переважну більшість п’єс ще при його житті було опубліковано і поставлено. Збірник драм Кропивницького – «Дай серце волю – заведе в неволю», «Глитай», «Невольник» і «Помирилися» – вийшов у Києві в 1882 році; у 2-е видання (Харків, 1885) увійшли ще й «Пошились у дурнi» і «Лихо не кожному лихо». Пізніше вийшли «Доки сонце зійде – роса очi виїсть» і водевіль «По ревізiї». Цей водевіль користувався в той час великою популярністю. У 1911 році вийшло 4-е видання творів Кропивницького: «Збірник творів», з дев’яти п’єс.
Твори Кропивницького відрізняються знанням народного життя, сценічністю і гарною українською мовою. І сьогодні не сходять зі сцени його класичні драми і комедії. Марко Кропивницький через усе життя проніс палку любов до рідного краю та свого народу.