Микола Григорович Гринько: до 100-річчя від дня народження українського і російського актора, народного артиста

Микола Григорович Гринько

22.05.1920 – 10.04.1989

Дитинство майбутнього актора пройшло в місті Херсоні. Батько, Григорій Іванович, грав в Чернівецькому театрі, пізніше став художнім керівником Первомайського пересувного робітничо-селянського театру, а мати була примою театру і з часом стала Заслуженою артисткою УРСР. Театральна діяльність Лілії Каземіровни Броневської, мами маленького Миколи, була тісно пов’язана із Запорізьким театром ім. Щорса, тут вона служила асистентом режисера. Відома українська оперна співачка, Народна артистка України Оксана Петрусенко, стала хрещеною матір’ю Миколи.

Ще будучи школярем, хлопчик багато часу проводив за лаштунками театру. Про акторську кар’єру Микола мріяв з ранніх років. Вперше він вийшов на сцену в п’ять років.

Свої сили Микола вирішив спробувати в театральному училищі відразу після закінчення школи.

Але на заваді стала війна… У 1940 році він був призваний до лав Червоної Армії. Микола служив стрільцем-радистом на бомбардувальниках дальньої дії. Гвардії старшина Микола Гринько за активну участь у художній самодіяльності та громадській роботі нагороджений медаллю «За бойові заслуги» та Орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеню.

Незабаром після закінчення війни Микола Гринько одружився, проте цей шлюб швидко розпався. З 1946 року він стає помічником режисера, провідним актором Запорізького драматичного театру імені М. Щорса і Ужгородського музично-драматичного театру. У 1949 році Микола Григорович закінчив театральну студію при Запорізькому театрі.

З 1955 року він стає актором і художнім керівником Київського симфо-джазового естрадного оркестру «Дніпро», де він виступав  з невеликими антрепризами. Характер комічних номерів з його участю визначила нестандартна зовнішність: його ріст був 198 см. Під час однієї з таких сценок він з’являвся в образі «білого лебедя», чим викликав бурхливе захоплення глядачів.

Про цей етап життя знаменитого актора згодом  розповідала його дружина – скрипачка Айше Чулак-Огли: «Коля теж дуже давно, до нашого знайомства вчився грати на скрипці … Без нашої спільної любові до музики нічого б не було. Ми працювали разом в симфо-джазовому ансамблі «Дніпро». Гринько переманили туди із Запорізького театру імені Щорса на посаду конферансьє, а я грала соло на скрипці. Після концертів, коли мене ніхто не міг бачити, сідала за фортепіано і згадувала улюблені твори Вебера, Рахманінова, Шопена, Гріга. Одного разу грала в темній кімнаті, не знаючи, що Коля мене слухає. Він мовчки підійшов, мовчки притиснув до себе. Той вечір, обвінчаний музикою, розцвів зорею нашого шлюбу. Для того щоб їздити з Колею на гастролі, я, закінчуючи п’ятий курс, пішла з консерваторії. Диплом так і не отримала. Через багато років мій професор Віктор Маркович Гольфельд, педагогічні надії якого я безсовісно обдурила, несподівано мене підтримав: «Ти правильно зробила. Люби! Він гідний твоїх вчинків!».

Талановита скрипачка Айше Чулак-Огли супроводжувала його у всіх кіноекспедиціях. Мабуть, позначалося походження Айше: батько дівчини був турецьким підданим. Вона, як справжня східна жінка, щиро вважала домашню роботу обов’язком дружини. Разом вони прожили більше 30 щасливих років.

У кіно Микола Гринько дебютував в 1951 році з невеликої ролі Бунтаря в історико-біографічному фільмі Ігоря Савченка «Тарас Шевченко». У цій картині він зіграв другорядного персонажа – кріпосного селянина.

Актор відрізнявся незвичайною яскравою зовнішністю і здатністю до дивних метаморфоз. Але щось заважало йому довгий час реалізувати свій потенціал. Він знявся в декількох фільмах, де грав другорядних героїв. З 1956 року Микола Гринько працює і знімається на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.

Творчий розквіт Гринько припав на 60-і роки в період роботи на «Мосфільмі». Першою значимою роботою стала роль військового союзника в драмі Олександра Алова і Володимира Наумова   «Мир входящему» (1961). Картина отримала «Золотого лева» у Венеції. «За рекламу машини фірми” Студебеккер”» йому був присуджений автомобіль (який він, на жаль, так і не отримав). За спогадами режисера фільму В. Наумова, на кінофестивалі закордонні глядачі порахували, що в ролі американця-шофера знявся дійсно запрошений американський актор.

Далі актор знявся в кінопоемі  «Тіні забутих предків», героїчній драмі «Загибель ескадри», комедії «Стежки-доріжки».

У 1961 році Микола Гринько познайомився з режисером Андрієм Тарковським, який запропонував йому зіграти в кінострічці за повістю М. Богомолова. Зі зйомок кінострічки «Іванове дитинство», відзначеної нагородами на Венеціанському кінофестивалі, почалася дружба і спільна творчість Тарковського і Гринька. В середині 60-х Тарковський запросив актора на роль в біографічній кінодрамі про російського іконописця. Легендарний фільм «Андрій Рубльов» (1966) зібрав величезну кількість призів на різних міжнародних фестивалях і включений в список 100 кращих фільмів в історії кіно. У цій картині Гринько виконав одну з головних ролей – Данила Чорного.

Пізніше запрошувався артист і в інші фільми Андрія Тарковського, який вважав актора своїм «талісманом». Ці фільми стали згодом для кінематографістів і глядачів класикою глибокого філософського кіно.

У 1969 році Микола Гринько виконав роль Антона Павловича Чехова в картині Сергія Юткевича «Сюжет для невеликого оповідання».

Йому легко давалися і комічні образи, він володів рідкісною пластикою, здатністю до імпровізації. У дитячому фільмі 1979 року, знятому за фантастичним твором Євгена Велтистова, Гринько виконав роль професора Громова. В екранізації казки Олексія Толстого «Золотий ключик» актор зіграв тата Карло.

У 1969 році актору було  присвоєно звання Заслуженого артиста  УРСР, в 1973 році – Народного артиста УРСР.

                                Предки Миколи Гринька були запорізькими козаками. А тому йому завжди хотілося зіграти в українському кіно. Але на батьківщині він знявся всього в 40 фільмах.

Роль академіка Шешко у фільмі «Одного разу збрехавши …» – одна з останніх кіноробіт Гринька. Картина отримала приз на фестивалі в Іспанії.

В кінці 80-х у актора виявили невиліковну хворобу. Він помер в Києві у квітні 1989 року. Причина смерті – лейкемія. На фасаді будинку, де він провів останні роки, встановлено пам’ятну дошку. У його честь названа вулиця в Херсоні.

Про свого чоловіка Айше казала: «Роблячи людям добро, Микола забував про нього. По відношенню до мене ця людина була дійсно лицарем, який завжди красиво залицявся до мене. Якщо хтось із шанувальників дарував Миколі квіти, то вже за лаштунками він віддавав їх мені. Мій чоловік відрізнявся сором’язливістю, до того ж Гринько ніколи не брехав людям». Після його смерті Айше продала всі коштовності, які у неї були, щоб поставити чоловіку надгробний пам’ятник на Байковому кладовищі, у себе залишивши два кільця – подарунок чоловіка і подарунок батька.

Хоча театральний вуз Миколі Григоровичу закінчити так і не вдалося, це не завадило йому знятися в картинах таких відомих режисерів, як Тарковський, Параджанов, Биков, Бондарчук. За сорокарічну кар’єру в кіно Микола Гринько зіграв в 130 картинах. Остання вийшла через рік після його смерті.