Михайло Олександрович Врубель: до 165-річчя від дня народження українського і російського живописця

Михайло Олександрович Врубель

17.03.1856 – 14.04.1910

Михайло Врубель народився в Омську, де тоді служив його батько, старший штабний ад’ютант Окремого Сибірського корпусу. Там же народилися його молодші брат і сестра. Коли Михайлу було три роки, померла мати, здоров’я якої було підірвано частими пологами і сухотами. У дитячих спогадах залишилася хвора мама, яка, лежачи в ліжку, з паперу вирізала дітям «чоловічків, коней і різні фантастичні фігури». Молодші діти – Катерина і Олександр – не прожили довго після смерті матері, та й сам Михайло ріс дуже слабкою дитиною: тільки в три роки він почав ходити…

Чотири роки по тому батько одружився вдруге – на піаністці Єлизаветі Хрістіановні Вессель, яка від щирого серця намагалася замінити осиротілим дітям мати. Саме завдяки її турботам здоров’я хлопчика поступово налагодилось. Завдяки рідній сестрі мачухи, Олександрі Вассель, яка закінчила Петербурзьку консерваторію, в художника і його сестри Анни на все життя залишилося розуміння музики.

До 10-ти років у хлопчика явно проявилися захопленість театром і творчі здібності до музики і малювання.

В Саратов, де на той час жила сім’я, привезли копію фрески Мікеланджело «Страшний суд». Картина настільки вразила Михайла, що, за спогадами сестри, він відтворив її по пам’яті в усіх характерних подробицях.

Врубель, який отримував освіту в гімназіях Перербурга і Одеси, завжди був одним з кращих учнів,  захоплювався літературою та історією, на канікулах любив читати сестрі римських класиків мовою оригіналу зі своїм перекладом.

Закінчивши Рішельєвську гімназію із золотою медаллю, Михайло вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Однак богемне життя, яке він вів в Петербурзі, знайомство зі студентами Академії мистецтв, привели до корінного життєвого перелому в 24-річному віці: закінчивши університет у званні дійсного студента, так і не захистивши заключну конкурсну роботу та відбувши коротку військову повинність, Врубель поступив в Академію мистецтв.

Сам художник стверджував, що провів у російського художника і педагога Павла Чистякова чотири роки в навчанні. Учнями  Чистякова були дуже різні художники: І. Е. Рєпін, В. І. Суриков, В. Д. Полєнов, В. М. Васнецов і В. А. Сєров.

Першою перемогою Врубеля стало отримання малої срібної медалі за академічний рисунок «Заручини Марії з Йосипом». Відзнаки удостоївся і малюнок «Бенкетуючі римляни», підсумок майже дворічної болісної роботи над сюжетом і формою конкурсної картини, на якій зображені молоді виночерпий і музикант, які іронічно посміхаються над захмелілим патрицієм.

Всі ці роки Михайло намагався поєднати навчання з можливістю заробляти улюбленою справою. За рекомендацією Павла Чистякова восени 1883 року професор Адріан Прахов запросив Врубеля до Києва для роботи над реставрацією Кирилівської церкви XII століття, що обіцяло художнику хороший заробіток.

Ідею довчитися в Академії мистецтв і отримати офіційне посвідчення своєї професії художник залишив абсолютно. Загальний обсяг робіт, виконаних їм за п’ять років, грандіозний: самостійний розпис у Кирилівській церкві і ікони для неї, промальовування там же ста п’ятдесяти фігур для реставраційних підмальовок і реставрація фігури ангела в куполі Софійського собору. Однією з найбільш характерних композицій Врубеля для Кирилівської церкви стала фреска на хорах «Зішестя Святого Духа на апостолів», яка поєднує в собі точно вловлені риси візантійського мистецтва і портретні шукання молодого Врубеля.

На іконі «Богоматір з немовлям» чітко впізнається  Емілія Львівна Прахова, дружина покровителя Михайла Врубеля, збереглися і численні начерки її портретів. 27-річний художник зробив Прахову об’єктом романтичного культу. Спочатку це тішило Адріана Прахова, але незабаром ця прихильність стала дратувати подружжя. Виходом з ситуації, що склалася, стало відрядження художника до Італії – в Равенну і Венецію – для вивчення збережених там пам’ятників пізньоримського і візантійського мистецтва.

Мистецтвознавець Н. А. Дмитрієва писала про результати цієї поїздки: «Якщо перша зустріч з візантійсько-російською старовиною в Києві збагатила розуміння Врубелем пластичної форми, то Венеція збагатила палітру, пробудила колористичний дар».

Все перераховане яскраво проявилося в трьох іконах для Кирилівської церкви, написаних у Венеції, – «Св. Кирила», «Св. Афанасія» і похмурому по колориту «Христа Спасителя». Врубель виконав всі чотири великих ікони за півтора місяці і відчував спрагу діяльності і брак спілкування.

Повернувшись на батьківщину, художника захопив богемний спосіб життя, який поглинав всі його невеликі гонорари.

Прахов, незважаючи на особисте ставлення до Врубеля, планував залучити його до розпису Володимирського собору. Але оригінальність врубелевского іконописного стилю настільки виділялася на тлі робіт його колег, що Врубелю було відмовлено в участі в розпису. Прахов одного разу зауважив, що для розписів Врубеля треба було б і храм побудувати «в цілком особливому стилі».

Серйозну кризу художник відчув під час написання роботи «Моління про чашу». Розписуючи київські церкви, Врубель одночасно звертається до образу Демона.

У вересні 1889 року Михайло Врубель поїхав до Москви – побачити знайомих – і в результаті залишився в цьому місті на півтора десятка років.

Повернення до теми Демона у Михайла Врубеля збіглося з проектом видання ювілейного двотомника творів М. Ю. Лермонтова. Всі ілюстрації Врубеля, виконані до поеми, були написані чорною аквареллю: монохромність дозволяла підкреслити драматичність сюжету. На думку Н. А. Дмитрієвої, лермонтовські ілюстрації стали вершиною майстерності Врубеля-графіка. Одночасно з ілюстраціями Врубель написав перше своє велике полотно на ту ж тему – «Демон сидячий».

У 1890 році Врубель пристрасно захоплюється керамікою, керує «заводом кахельних і теракотових декорацій». Він зайнявся створенням майолікової каплиці над могилою померлого друга, Андрія Мамонтова і став розробляти проект прибудови до міського будинку Мамонтових в «римсько-візантійському стилі». Врубель став одним із творців російського модерну.

Участь Врубеля у виставковій діяльності «Світу мистецтва» і ряді міжнародних виставок принесла художнику європейську популярність. Серед пізніх його шедеврів особливо виділялися картина «Царівна-Лебідь», яка зображала пушкінську героїню, а також «Бузок», «Перлина», «Демон повержений», «Пантоміма», «Шестикрилий серафим», «Пан» і «Ворожка». Останньою роботою майстра став портрет поета-символіста Валерія Брюсова, який через прогресуючу хворобу творця так і не був закінчений.

З першою і єдиною дружиною Надією Іванівною Забелою, примадонною Приватної російської опери, художника познайомив його московський друг Савва Мамонтов. Співачка своїми голосом і красою надихнула Врубеля на написання картини «Гензель і Гретель», на якій він зобразив Надію разом з її подругою Тетяною Любатович.

Весільне торжество проходило в Женеві. Дружині Врубель в буквальному сенсі поклонявся. Шлюб здавався йому щасливим завершенням багаторічних поневірянь у пошуках самого себе. До того ж, до знайденого душевного спокою творець отримав і впевненість в майбутньому. У вересні 1901 року у Михайла і Надії народився маленький Сава, але ця радість була затьмарена вродженим пороком хлопчика – заячою губою.

Врубель побачив у цьому «зіпсовану кров» і «фатальну спадковість» і з того часу став задумливим і неуважним. Цей стан душі відвернув його від всіх творчих задумів і знову підштовхнув до образу Демона. Через два місяці після народження сина він почав картину «Демон повержений». Робота над нею тривала рік, майстер відволікався лише на короткий час викладання стилізації студентам Строганівского училища. Але надовго піти від «Демона» Врубель не зумів.

Врубель писав картину як одержимий, часом по 20 годин на добу, підтримуючи себе вином. Обличчя демона він міняв, навіть коли картина вже потрапила на виставку «Світу мистецтва». І без того хитку психологічну рівновагу Врубеля було порушено. Він вважав себе злочинцем, гідним покарання за те, що дозволив собі писати і Христа, і демона. Психічний стан Врубеля безперервно погіршувався: з’явилося постійне безсоння, з кожним днем ​​зростало збудження, художник став надзвичайно самовпевнений і багатослівний.

У 1902 року Врубеля поклали в московську клініку. Лікарі діагностували у майстра невиліковне психічне захворювання. Його стан з квітня по серпень 1902 року був настільки важким, що до нього не пускали навіть дружину і сестру.

У березні 1903-го сталася ремісія, і художника виписали, правда, як виявилося, ненадовго. У травні цього ж року помер син Врубеля, і вже у вересні Михайло знову потрапив в клініку. Страшні тижні забуття і марення змінювалися годинами порівняльного заспокоєння – і тоді він малював, правда, на вимогу лікарів тільки з натури, нічого фантастичного.

Невиліковна, з роками прогресуюча хвороба в 1906 році стала причиною втрати Врубелем зору. Протягом останніх чотирьох років Михайло Олександрович провів у непроглядній темряві в петербурзькій лікарні для душевнохворих. Врубель не намагався накласти на себе руки, але, подовгу стоячи в морозні дні під відкритою кватиркою, навмисне наближав неминучий кінець. Михайло Олександрович помер від запалення легенів 14 квітня 1910 року, так і не дізнавшись, що йому присудили звання академіка.   Натхненну промову на похоронах, що проходили на Новодівичому кладовищі, виголосив Олександр Блок, назвавши художника «вісником інших світів».

У 1913 році поряд з Врубелем поховали Надію Іванівну,  яка пережила чоловіка на три роки.

Список літератури:

Дмитриева, Н.А. Михаил Врубель: жизнь и творчество: художественный очерк / Н.А. Дмитриева. – М.: Дет.лит., 1984. – 143 с.: ил.

Марголіна, І. Ангели Врубеля  / Ірина Марголіна. – К.: Либідь, 2012. – 144 с.: іл.