Наталя Андріївна Лівицька-Холодна: до 115-річчя від дня народження української поетеси і перекладачки

Наталя Андріївна

Лівицька-Холодна

15.06.1902 – 28.04.2005

Наталя Лівицька-Холодна народилася 16 червня 1902 року на родинному хуторі біля Гельм’язіва (нині Золотоніського району на Черкащині). Дитинство до п’яти років вона провела у бабусі. Ця частина дитинства закінчилася, коли на хуторі сталася пожежа, але в пам’яті залишися назавжди як романтичний чарівний світ:

Вже мені не вчитися ходити
босими ногами по стерні
й будяки збирать, мов квіти,
в бур’яні,
не скакати в клуні з бантини,
мов з сідла…

Далі було життя з батьками. Батько працював адвокатом. Була у житті дівчини гімназія вЗолотоноші, перші щоденники-сповіді, перша закоханість… Але політика вирішила долю красуні. Батько Наталії був членом уряду УНР, тому родина мусила емігрувати після національно-визвольних змагань 1917—1922 рр. до Чехословаччині. Середню освіту здобула в Подєбрадах — закінчила матуральні курси 1923 р. Цього ж року вступали до празького Карлового університета, де Наталія училася в університеті на факультеті романських мов.

Під час еміграції виїздили разом із іншими родинами урядовців Центральної Ради. Так доля звела Наталю з Петром Холодним, сином художника, заступника міністра освіти УНР Петра Холодного. Молоді люди покохали одне одного. Подружилася вона і з Оленою Телігою, Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком…

“Маленька дитинка моя з половецьким розрізом очей…”, – так називав дівчину з Золотоніщини Наталю Лівицьку-Холодну поет Євген Маланюк, серцем якого вона заволоділа.

Наталя й класик української літератури Євген Маланюк познайомилися восени 1923 року в чеському містечку Подєбради, де на той час існувала Українська господарська технічна академія.

Євген Маланюк

Одного разу під час розмови з друзями Лесею Крат та її братом Борисом на вечірці до них підійшов якийсь чоловік і заговорив до Лесі. Про подальший перебіг подій Наталя Лівицька розповідала так: “Раптом Леся до мене: “Натусю, дайте мені Вашу квітку”. Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Раптом із здивуванням побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника… Він заклав її до петлі свого жакета і, низько вклонившись, подякував мені”.

З волі випадку на вечірці не було Петра Холодного  – майбутнього чоловіка поетеси, з яким у неї вже тоді почався роман. Наталя Лівицька не могла не захопитися Євгеном Маланюком. Надто романтично відбулося їхнє знайомство, і надто привабливим він був на той час: і зовнішньо – гарний, високий, стрункий, атлетичний; і літературно – вже визнаний поет. Саме Євген Маланюк познайомив її із найкращими тоді зразками поезій, завдяки йому вона відвідувала літературні збори, творчі вечори, він був слухачем і критиком її перших віршів. Наталя Лівицька-Холодна згадувала: “…Він одного разу на якихось літературних зборах представив мене присутнім словами: “Наша Анна Ахматова”. Порівняння з Ахматовою, якою тоді зачитувалася Наталя, збентежило молоду дівчину, але, безумовно, дуже потішило.

На жаль, Євген Маланюк сприйняв захоплення Наталі за кохання. Але Наталя була з категорії розумних жінок. Їй була приємною увага, закоханість Маланюка, разом із тим не відчувала шаленого чуття і обрала надійного кандидата. 31 серпня 1924 р. вона пішла під вінець із Петром Холодним, наступного року народила дочку Іду. А Маланюк у той же день і час вінчався із Зоєю Равич. Пізніше вони листувалися, були друзями, але закоханість пана Євгена інколи виривалася докорами за відмову.
Наталя стала Музою і палким коханням Євгена Маланюка, але її серце не відгукнулося. 

Які ж наворожили зорі, 
Що два життя в людській імлі –
Побачать віддалі прозорі,
Розквітнуть казкою землі?
Який же янгол зореокий
З нічних небес на нас вказав,
І Бог забув про синій спокій,
І в вічність нас заколисав!

Досить швидко вона  зближується з іншими поетами празької школи, зокрема з Дараганом. У1927 році переїздить до Варшави, студіює філологію при Варшавському університеті, де стала однією з організаторів літературної групи «Танк». Друкувалась в альманасі «Сонцецвіт».

 Тут, у Варшаві,  до неї прийшло «гірке питво» кохання. Вона втратила розум після знайомства з Ігорем Лоським, інженером, одним із небагатьох живих героїв Крутів. Одна за одною почали з’являтися пристрасні й ніжні поезії Наталі Лівицької-Холодної.
П’ю трунок півночі,
зіллям відьомським насичений,
п’ю трунок закінчення
і відчаю…
поки уп’юсь докраю.
Місяць – постійний товариш –
дивиться в око зловісно.
Чом ти вже зілля такого не звариш,
щоб від нього повісилась.
Та Ігор теж був одружений із солісткою хору Кошиця. У 1936 році у Львові її коханий помер від голоду.

Після Другої світової війни Наталя Лівицька мешкала в західнонімецьких містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. 1950 року вона переїздить до США і проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка, де стає членом управи Союзу українок Америки.

Поезія Наталі Лівицької-Холодної за змістом і естетичною природою — унікальне явище в світовій літературі. Це віршований роман життя людини — від ранньої юності до глибокої старості. В ньому переплелись два сюжети — інтимний світ жінки і доля емігрантки. Звідси — лірико-драматичний характер її поезії. ЇЇ лірична героїня— це натура сильна, вольова й одночасно граціозна й ніжна.

Мистецькі уподобання Наталі Лівицької-Холодної сформували і український фольклор, і модерне європейське мистецтво, і сучасні їй українські митці, зокрема представники так званої празької школи із задекларованими ними ідеями відродження української духовності та високими художніми вимогами. У своїй ліриці поетеса знаходить багаті можливості для тонкої гри живописних ефектів, досконалості кольористики.

Особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.

Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.

В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов’янської міфології, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Наталі Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни.

Наталя Лівицька-Холодна  не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки. Це не завжди знаходило прихильність і розуміння у цей складний, до краю заідеологізований час.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» (1934) була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв’язків й знаходить продовження в декадансі.

Поцілую — і до скону
будеш прагнуть уст моїх,
і затруїть кров червону,
кров юначу п’яний гріх.
(«Чорний колір — колір зради…»)

Збірка «Сім літер» (1937) цілком інша за темою й за тональністю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив — емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейських міст, туга за рідною землею.

У віршах Наталі Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками «празької школи» — Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною.

Наталя Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на увагу.

Її перу належать також поетичні збірки «Поезії, старі і нові» (1985), біографічна повість «Шлях велетня» (1955); оповідання для молоді «Синя квітка», «Я бачив Симона Петлюру», «Розповідь про Крути» (1956). Перекладала твори Ш. Бодлера, П. Валері, Піранделло.

Петро Холодний

Вісімнадцятирічною дівчиною залишила Наталя Лівицька-Холодна  Україну,  з того часу пройшла поневіряння країнами: Польща, Чехія, Німеччина…Пережила поетеса і переїзд до США, втрату батька, брата, чоловіка. Упродовж 17 років Наталя Лівицька-Холодна була робітницею на фабриці. Мешкала у притулку для самотніх людей. Інколи її навідувала донька Іда Холодна -Харина, грала їй на фортепіано.

Це нічого, що вже не такі
вечори ні взимку, ні
весною.
Ти їх любиш тепер із кимсь,
а я сама з собою.
І так добре мені в самоті:
самота – то гордість духа.
Це нічого, що очі вже
не ті
і що вже ні батька, ні друга.

Вона не любила обличчя “старості собачої”, годинами сиділа, обкладена листами й записками, залишаючись вічною оптимісткою, яка так хотіла жити.

Я не хочу медичної ласки, 
я не хочу себе воскрешать.
Коли буде остання поразка,
коли тіло залишить душа,
я не скнітиму зайвим трупом
на землі, що прекрасна така,
і засмічувати не буду
плюскіт хвилі й цвіт вишняка.

Наталя Лівицька-Холодна померла 26 березня 2005 року в Канаді.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.