Наталя Андріївна Лівицька-Холодна
16.06.1902 – 28.04.2005
Наталя Лівицька народилася приблизно 16 червня 1902 року на хуторі Гельмязєв (нині Золотоношського р-ну на Черкащині). Батько її працював адвокатом, був членом уряду УНР.
З матір’ю Марією Лівицькою
Своє дитинство до п’яти років дівчинка провела у родинному маєтку, який назавжди лишився в її споминах як найкраще місце у світі, де однією з казок було життя її роду: її прадід колись закохався у татарочку й привіз полонянку додому. І народилися їм нащадки з палкими чорними розкосими очима. Український світ Наталії закінчився пожежею на хуторі:
Вже мені не вчитися ходити
босими ногами по стерні
й будяки збирать, мов квіти,
в бур’яні,
не скакати в клуні з бантини,
мов з сідла…
Взимку 1910 року родина Лівицьких оселилася у Каніві.
Наталя і Микола Лівицькі
Марія Лівицька згадувала: “Діти наші, Микола й Наталя, виховувались в революційно-національному дусі. Але не було шовіністичної тенденції. Діти страшенно любили, коли батько, звільнившись від адвокатської писанини, приходив, щоб присвятити свій вільний час дітям і відпочити в їхньому товаристві. Вечорами вся родина збиралась взимку в їдальні, а влітку – на веранді. Національному вихованню дітей допомагало й те, що недалеко була могила Тараса Шевченка, на яку ми влітку частенько їздили в товаристві родини Сочавських, або в товаристві численних Андрієвих родичів, що приїздили до нас з Лівобережжя. Діти з наймолодших літ навчились любити й шанувати великого Кобзаря, любити і знати його героїв та його заповіти…”. (Зі спогадів Марії Лівицької “На грані двох епох”. – Нью-Йорк,1972)
Дитинство в хуторі над Дніпром стало для Наталії спогадом про втрачений рай, про світло гармонії. Вона часто поверталася до нього в своїх віршах (особливо пізніших літ), згадуючи все, з чого складалося дитинство:
Не страшно старости, ні смерті тління,
та страшно, що козацький славний рід
піде без віх, як безіменні тіні,
у безвість, у чужий незнаний світ.
В мені іще живуть ті давні села,
І пахнуть квіти ті, що там цвіли,
а дійсність гола й невесела,
а внуки там ніколи не були.
Петро Холодний
Навчалася Наталя у Золотоніській та інших гімназіях України. Після революційних подій 1917—1922 рр. її родина, як і інших урядовців Центральної Ради, опиняється в еміграції. Середню освіту вона здобула в Подєбрадах — закінчила матеріальні курси 1923 року. Цього ж року вступає в празький Карловий університет до на факультету романських мов.
Євген Маланюк
Саме там доля звела Наталю з Петром Холодним, сином художника, заступника міністра освіти УНР Петра Холодного. Дев’ятнадцятирічною дебютувала з поезіями у віденському часописі «Воля» під псевдонімом Наталя Волошка. Історики літератури віднесли її в контекст Празької школи. Досить швидко молода поетеса зближається з іншими поетами празької школи.
У Подєбрадах, у літній резиденції чеських королів, містилася українська господарська академія, ректором її був Іван Шовгенів, батько Олени Теліги. 1924-го, на Водохреща запросила Олена (тоді ще Шовгенів) на свята свою подругу Наталю Лівицьку. На вечірці Леся Крат із братом Борисом та Наталею Лівицькою невимушено розмовляли; густе каштанове волосся Наталі прикрашала квітка гарденії. Євген Маланюк, студент академії, зупинився, шепнув щось на вухо Лесі й відійшов. «Раптом Леся до мене: «Натусю, дайте мені Вашу квітку». Я без роздумів вийняла з волосся квітку і подала їй. Із здивуванням я побачила, що та квітка помандрувала до її співрозмовника… Він заклав її до петлиці своєї маринарки і, низько вклонившись, подякував мені». (зі спогадів Н. Лівицької).
Для Євгена Маланюка Наталя на все життя залишилася музою, у першому листі до Наталі він зізнався, що чекає незвичайної й чарівної любовної казки: «Ви ж знаєте, яку весну Ви утворили в мені — черешні цвітуть у серці…».
Петро Холодний
Але сама дівчина залишилася вірною своєму першому коханню – Петру Холодному, закоханому у футбол художнику, хіміку, громадському діячу.
31 серпня 1924 року Наталія пішла під вінець із Петром Холодним, наступного року народила дочку Леоніду (Іду). Із Праги родина переїхала до Варшави, де жили до 1944 року. Чоловік викладав у Академії образотворчих мистецтв. Наталія студіює філологію при Варшавському університеті, стає однією з організаторів літературної групи «Танк».
У 1934 році вийшла її книжка «Вогонь і попіл», за три роки — «Сім літер» (1937).
Ігор Лоський
Та сталося, що у Варшаві молода жінка познайомилася з Ігорем Лоським, інженером, одним із небагатьох живих героїв Крутів. Він також був одруженим на той час. Завдяки цьому коханню народилися ніжні пристрасні поезії…
Припасти знов до рук коханих,
Почути знов твій любий сміх
І знать, що, завжди мною п’яний,
Ти все шукаєш уст моїх.
Було і є, і вічно буде
Це свято соняшних утіх:
Твоїх палких обіймів чудо
І ніжність пестощів моїх.
У 1944 році Наталя з родиною виїхала до Німеччини, жила в таборах для переміщених осіб. 1950-го емігрували у США. Наталя проживає в Йонкерсі поблизу Нью-Йорка, стає членом управи Союзу українок Америки. Але назавжди залишилася туга за Батьківщиною…
О ні, не хочу ні Верлена,
ні Мореаса, ні Реньє!
Сьогодні Рильського натхненна
в моїй душі весна встає.
І чую я під гомін міста,
під скрип докучливий пера,
як прокидається барвиста
на Україні мрій пора.
І чую я зітхання трудні
землі, що плідна і глевка,
і вітру подихи могутні,
й весняне гавкання Сірка.
І бачу села, що й донині
Дніпро приймають навесні,
і лети бачу журавлині
в блакитній неба далині.
О краю мій! Весни такої
ніде немає й не було!
І серце згадкою ясною
знов, як троянда, зацвіло.
До США згодом переїхав і Маланюк, але бачилися єдиний раз у 1967 році на вечорі пам’яті Олени Теліги. Уже коли не стало поета, Наталя писала:
Та доба була неповторна,
Як поезія Маланюка,
А була вона недоговорена,
Наче вірш без одного рядка.
Її перу належить біографічна проза про Шевченка «Шлях велетня» (1955), збірка «Поєзії старі й нові» (1986).
Десять літ, о далекий мій краю,
десять літ за тобою тужить!
Не навчусь дотепер, не знаю,
як без тебе щасливою жить.
Як забути безмежжя зелене
й неба синь над вишневим садком?
Як же можеш ти там, без мене,
голубіти весняним Дніпром?
Як же можеш щороку й тепер ти заливати
Ліплявські луги?
Тільки б глянути там і вмерти!
Тільки б глянути раз навкруги!
(збірка “Поезії старі й нові”)
В антології сучасної української поезії «Кроординати» підкреслено, що особиста лірика Лівицької-Холодної позначається сильними тематичними впливами французького символізму, з домішками пізнішого декадансу.
Крім того, помітні відсвіти поезії Анни Ахматової. «…одного разу на якихось літературних зборах представив мене присутнім словами: “Наша Анна Ахматова”», – роповідала Наталя, згадуючи слова Євгена Маланюка.
Пристрасть у її інтимній ліриці таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фаталь». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і тривалість у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує вишукана гармонія, стрункість і легкість.
Наталі Левицькій-Холодній довелось пережити втрату батька, брата, чоловіка.
Це нічого, що вже не такі
вечори ні взимку, ні
весною.
Ти їх любиш тепер із кимсь,
а я сама з собою.
І так добре мені в самоті:
самота – то гордість духа.
Це нічого, що очі вже
не ті
і що вже ні батька, ні друга.
( «Вечори», 1971)
Мешкала українська поетеса, перекладачка з французької, німецької у притулку для самотніх людей. Вона і там писала вірші, про які забувала, а прибиральниці вимітали списані папірці.
Інколи її навідувала донька Леоніда (Іда) Холодна-Харина, дружина священика, мати трьох синів. Іда грала їй на фортепіано.
Ще на початку 90-х років минулого століття в листах в Україну Наталя Лівицька-Холодна, осмислюючи прожите й перейдене, писала: “Усвідомила собі, що я тепер залишилась зовсім сама, що так недобре жити довго – 89! Уже нікого нема з того світу, в якому було стільки друзів. А в свої роки я не могла стати ніким іншим тільки емігранткою. Емігранткою з того мого світу, що з нього вже мало, або ніхто не залишився, і чужою в цьому новому для мене, що в ньому так довго і так, майже завжди, гірко було жити?”. Їй тоді судилось прожити ще 14 років.
В віршованому романі її життя — від ранньої юності до глибокої старості – переплелись два сюжети — інтимний світ жінки і доля емігрантки. Лірико-драматичний характер поезії Наталі Лівицької-Холодної сформувався під впливом і українського фольклору, і модерного європейського мистецтва, зокрема представників так званої празької школи із задекларованими ними ідеями відродження української духовності та високими художніми вимогами. ЇЇ лірична героїня— це натура сильна, вольова й одночасно граціозна й ніжна.
Наталія Лівицька-Холодна — поетеса камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова. Музика її поезії заслуговує на уважне вслуховування.