Не питай мене як я – спитай мене щось просте.
Подивися, моє волосся тепер так швидко росте,
ніби має окрему, цілком конкретну мету:
коли все це скінчиться, я ним тебе оплету.
Не кажи мені, як ти – щось легше скажи мені.
Адже кожен навіть найменший камінь у цій війні
обернувся на зброю, щоб боронити своє.
Не кажи мені, як це, бо це все, що у тебе є.
Коли дзвін б’є на сполох, ударна хвиля – під дих,
навіть мертві з землі цієї встають за своїх живих,
і як вони виють тоскно голосами нічних сирен
не кажи мені, бо для такого навіть нема імен.
Бо для такого немає ні часу, ні місця, ані вимірів, ані сфер –
але все це все одно відбувається просто тут і тепер,
серед затишних ринків, шкільних дворів, приміських забудов.
І все, що після такого може зцілити – то хіба любов.
Любов зможе стулити докупи розчахнуті ран краї,
зможе живити собою потужні ріки та ручаї,
зможе змити наругу, оплакати щедро кожну пролиту кров.
Але поки це все не скінчиться – не кажи мені про любов.
Краще, допоки зблиски нічні змінює передранкова синь
взагалі нічого не кажи мені, відпочинь.