Никон Іванович Прудкий: до 130-річчя від дня народження українського бандуриста

Никон Іванович Прудкий

05.04.1890 – 08.12.1982

Народився Никон Прудкий у  місті Канів в сім’ї матроса, який служив на Дніпрі. Родина жила дуже бідно. Зовсім маленьким хлопчиком Никон був відданий  батьком на навчання до майстра з ремонту музичних інструментів. Три роки навчався він у майстра Михайла Єрченка.  Грати на бандурі хлопець вчився у відомого українського кобзаря Терентія Михайловича Пархоменка.

Деякий час юнак працював у музичних майстернях в місті Черкаси.

м.Канів

м. Канів

У 1914 році Никон Прудний повернувся  до Києва, одружився на дочці залізничника Калениченка — Марії Дементіївні. Але сімейне щастя тривало недовго: того самого року з початком Першої Світової війни його було мобілізовано.  Він брав участь у боях під Брестом, Варшавою, Барановичами.  Із фронту Никін Прудкий повернувся до рідного Каніва. Під час Громадянської війни він не воював ні на боці Симона Петлюри, ні в Червоній армії.

У 20-их роках Никон Прудкий працював на будівництві залізниці . Після свого переїзду  до міста  Черкаси, він влаштувався листоношею.

Могила Т.Г. Шевченка

У 1920-30-х роках  Никону Прудкому довелось бути  постійним доглядачем музею на могилі Тараса  Шевченка в Каніві, де  він виступав з бандурою перед відвідувачами.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Під час окупації восени 1941 року Прудкому прийшлося взяти участь у роботі капели бандуристів. Спочатку був рядовим музикантом, а з червня 1942 по травень 1943 року, за наполяганням директора Кравченка, очолював капелу бандуристів.

Коли нарешті війна закінчилась, прийшли інші випробування. 1948 року Никона Прудкого було засуджено за «недоносительство» на 5 років. Із звинувачувального висновку відділу охорони МДБ Дніпровського басейну від 20 травня 1948 року: «Прудкий Никін Іванович до Вітчизняної війни Радянського Союзу  з Німеччиною проживав у Черкасах і був знайомим з українськими націоналістами Головченком Миколою, Голенком Василем, Вареницею Онуфрієм і його сином Вареницею Олександром. Наприкінці  1941 року, коли німцями було створено Черкаський музичний театр, Прудкий за своєю ініціативою організував капелу бандуристів і, будучи її керівником, протягом усього періоду окупації з репертуаром, затвердженим німецькою окупаційною владою, обслуговував німецькі військові частини і місцеве населення Черкаського району… У червні 1945 року його знайомий Золотоверхий влаштував у себе іменини і запросив Романюка і Прудкого, на яких Золотоверхий заявив: «Загуляємо скоро, як вільні козаки наші гуляли, без всіляких зайд і різних паразитів комуністів». А присутній Прудкий на бандурі виконав український націоналістичний гімн «Ще не вмерла Україна»… Прудкий відкидає свою участь в українсько-націоналістичній організації і визнав себе винним лише в тім, що знав про антирадянські українсько-націоналістичні висловлювання Золотоверхого і Романюка, але не повідомив про це органи радянської влади».
Бандурист  весь час доводив, що він взявся за бандуру під час окупації лише для того, щоб заробити шмат хліба. І що він не уславляв німецьких окупантів, а був одним із музикантів капели бандуристів при Черкаському театрі. Правда, деякий час очолював цю капелу. В той  час капела давала концерти для черкащан, а не німців. Співали українські народні пісні «Ніч яка місячна», «Взяв би я бандуру»

Стали шукати свідків. Зрештою, доставили свідків із ближніх сіл, в яких Прудкий під час окупації переховувався від німців. Інколи вечорами грав на бандурі для молоді.

Збереглися свідчення свідків …

Свідок Титаренко розповідав: «Якось ми, хлопці й дівчата, коли відступаючим німцям уже було не до нас, зібралися в хаті, де переховувався Прудкий. Ми знали, що  в нього є бандура і попросили нам заспівати щось. Він вдарив по струнах і почули пісню:

«Гітлер високо літав,
Всім дубовий лист чіпляв,
А самого розбишаку
Ми  повісим на гілляку».

А свідок Маслюченко додав: «У його піснях звучала віра у швидке звільнення, віра в те,  що наша влада радянська не вмре, не загине:

«Скрізь, по всій землі
вкраїнській,
Все знов обновиться
Жито і пшениця».

Підготовлені тези звинувачувального висновку про націоналістичну діяльність музиканта тріщали по швах.

Не додали нічого втішного й мешканці Каніва Янкель Литвиненко і Янкель Ольшанський: «Так, ми знаємо Никона з малих років. Знаємо, що він був противником Петлюри і активістом радянської влади. Від нього ми не чули антирадянських висловлювань, ні під час громадянської війни, ні в 30-их роках, ні після звільнення від гітлерівських військ. Адже він з бідняків. Злидень злиднем».
Це було правдою. Статтю за «створення контрреволюційної націоналістичної організації», за якою можна було б підвести всіх під розстріл, замінений по війні 25 роками каторги, на суді застосувати не вдалося – не вистачило фактів. І все ж, Київський обласний суд 28 травня 1948 року виніс вирок  бандуристу-листоноші за «недоносительство» — 5 років.

В період Хрущовської відлиги зухвалість листоноші пробачили.  Його скаргою зайнявся генеральний прокурор СРСР, дійсний державний радник юстиції Роман Руденко. Саме він і вніс протест на пленум Верховного суду СРСР в порядку нагляду, в якому, зокрема, відзначив: «По справі допитано багато свідків, але жоден із них не показав про антирадянську діяльність Прудкого, а ряд свідків показали, що в період німецької окупації Прудкий грав на бандурі, співав антифашистські пісні. Для засудження Прудкого не було достатніх підстав, а тому, керуючись ст. 48 основ кримінального судочинства  СРСР і Союзних Республік, прошу — вирок Київського обласного суду щодо Прудкого Н.І. відмінити, справу припинити за відсутності в його діяльності складу злочину».
24 травня 1961 року постановою Пленуму Верховного Суду СРСР Прудкого Никона Івановича було повністю реабілітовано.

Пройшли роки. У 1970-х роках на річкових теплоходах, що курсували між Черкасами та Києвом, люди могли почути бандуриста  Нікона Прудкого, який  виконував там музичні твори.

Залишились спогади журналістів газети «Черкаська правда», як  наприкінці 1970-х років колишній бандурист зайшов у редакцію з проханням допомогти організувати гурток бандуристів. А коли запитали, як він ставиться до тих, хто відправив його на п’ять років у в’язницю, відповів:
— Бог їм суддя…

У 1980-х  років Нікон Прудкий зовсім втратив зір. Останні роки свого життя бандурист  провів у будинку-інтернаті в Соснівці Черкаської області.

Український історик і публіцист Ренат Польовий в своїй статті «Кобзарі у моєму житті» згадував про зустріч з бандуристом:

«…я був запрошений до Черкас на 90-річний ювілей Прудкого. Вшанування мало відбутися за місцем його останнього мешкання у черкаському будинку-інтернаті ветеранів війни і праці, де доживали віку привілейовані особи. На той час Прудкий був почесним членом Українського хорового товариства…
Вранці 5 квітня 1980 р. ми дісталися до Соснівки, де в мальовничій місцевості був розташований будинок-інтернат. У кімнаті на дві особи знайшли Никона Івановича. Це був великого зросту старий чоловік, на той час зовсім незрячий, охочий до розмови… В кімнаті висіла иого бандура. Після обіду у великому актовому залі, де вбралося до трьох десятків людей, відбулися Урочистості…Промовці вітали ювіляра і розповідали про його славний творчий шлях…».

2 thoughts on “Никон Іванович Прудкий: до 130-річчя від дня народження українського бандуриста”

    1. Дякую за зауваження. На жаль, фото Никона Прудкого знайти не вдалось. Якщо у Вас є можливість допогти в наданні фото, буду вдячна.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *