П’єр Огюстен Карон де Бомарше: до 290-річчя від дня народження французького драматурга

П’єр Огюстен Карон де Бомарше

24.01.1732 – 18.05.1799

«Я поспішаю посміятися з усього, інакше мені довелося б заплакати.»

(П.О.К. де Бомарше)

П’єр Огюстен Карон де Бомарше – знаменитий французький драматург та публіцист, народився у Парижі. Син годинникаря Андре Шарля Карона, він спочатку пішов стопами батька і навіть винайшов механізм запуску годинника «подвійна кома»! Одночасно він ревно вивчав музику. Ставши учителем музики у дочок Людовіка XV, він пізніше придбав посаду секретаря при монарху і завдяки придворним зв’язкам взяв активну участь у різноманітних фінансових операціях, які зробили його дуже заможним і одночасно залучили до цілої низки гучних судових процесів.

В результаті перших двох із трьох шлюбів він залишився вдівцем, що спричинило чутки про насильницьку смерть колишніх дружин. Сумна слава літератора як отруйника знайшла свій відбиток у маленькій трагедії Олександра Пушкіна «Моцарт і Сальєрі». Вольфганг Амадей цікавиться у Антоніо, чи справді автор «Тарара» «когось отруїв».

Молодий П’єр-Огюстен  чималий час перебував під опікою французького фінансиста Жозефа Періса Дюверне. Після смерті аристократа драматург оприлюднив заповіт, за яким покійний залишив усю спадщину Бомарше. Літератора звинуватили у підробці документа. Декілька днів Бомарше довелося провести у в’язниці; щоб виправдатися, він видав свої блискучі «Мемуари» (1774), де в’їдливо висміяв судове свавілля.

Бомарше виявив разючу енергію, розум і вміння налагоджувати та використовувати зв’язки: намагаючись захистити честь сестри, ошуканої нареченим — іспанським письменником Хосе Клавіхо та Фахардо, один у чужій країні, він зумів проникнути до міністрів, а потім і до двору, сподобався іспанському королю та добився усунення свого супротивника від двору та позбавлення посади.

8 березня 1786 року письменник узаконив стосунки з Марією Терезою де Віллер-Мавлаз, з якою у П’єр-Огюстена ще 1777-го народилася донька Амелі-Ежені. Єдина спадкоємиця літератора ще за життя батька подарувала йому онуку Пальміру. Усього Амелі-Ежені стала матір’ю чотирьох дітей.

Любов до театру спонукала Бомарше написати дві драми – «Ежені» (1767), яка була зустрінута доброзичливо,  та «Двох друзів» (1770), яку чекав нищівний провал.

Драматургічна трилогія про севільського цирульника (перукаря і цирульника, що виконує також функції лікаря) Фігаро займає центральне місце в творчості Бомарше. Гучний успіх «Севільського цирульника» (1775) зробив Бомарше лідером національного театру.

Поставлена ​​в «Театр Франсез» 23 лютого 1775 року  п’єса була іспанською за антуражем, але зовсім французькою за духом. Дію творів перенесено автором до Іспанії з цензурних міркувань. Ім’я персонажа співзвучне іспанському слову picaro, що означає «хитряк, пройдисвіт». Попередник Фігаро – Пікаро – герой іспанських шахрайських романів. Визначне значення п’єса набула не так завдяки блискучим гумору та діалогам, як образу Фігаро – хитромудрого, невичерпного на вигадки, проникливого слуги. На її основі написано лібрето опери Дж.Россіні «Севільський цирульник» (1816).

Цей же персонаж з’явився в наступній п’єсі Бомарше, «Одруження Фігаро» (1784), де феодальні привілеї зазнали настільки запеклої атаки, що король не дозволив показувати її публічно. З властивою йому спритністю Бомарше використав цензурну заборону короля для того, щоб збудити до п’єси ще більший інтерес. Хлібкі репліки Фігаро і виразні натяки здобули комедії нев’янучу славу на театральних підмостках. На її основі було написано лібрето опери В.А.Моцарта «Весілля Фігаро» (1786). Бомарше спробував використати ті самі персонажі втретє, проте наступна мелодрама «Злочинна мати, або Другий Тартюф» (1792) не мала успіху.  Але це можна пояснити тим, що в останній п’єсі Бомарше вирішив повернутися до написання серйозних драм та моралізаторства, що в нього ніколи не виходило добре. Комедії про Фігаро були вкрай революційні. Про них із захопленням говорив навіть Наполеон, називаючи «Одруження Фігаро» “революцією в дії”.

Майже одночасно з «Одруженням Фігаро», 1784 року, Бомарше написав оперне лібрето під назвою «Тарар». Він запропонував лібрето Антоніо Сальєрі. Винятковий успіх «Тарара» Сальєрі зміцнив і славу драматурга.

Про заповзятливість і вражаючу енергію Бомарше говорить і той факт, що під час війни за незалежність американських колоній він через спеціально для того створену фірму «Родріго Горталес і Ко» забезпечує зброєю та боєприпасами американських повстанців.

Революція внесла в біографію Бомарше черговий штрих: посланий революційним урядом до Голландії, він виконав низку доручень, але потім був ув’язнений. Вийшовши на волю, став агентом Комітету Громадського Спасіння і переслідувався як емігрант. Майно Бомарше було конфісковане, сім’ю було заарештовано. У 1796 році йому дозволили повернутися до Франції. Помер Бомарше в Парижі 18 травня 1799 року. Причиною смерті 67-річного літератора став інсульт.

Біографія драматурга лягла в основу книги Ліона Фейхтвангера «Лиси у винограднику» («Зброя для Америки») та кількох фільмів.

«Уміння мужньо долати самого себе — ось що завжди здавалося мені одним із найбільших досягнень, якими може пишатися розумна людина.» (П’єр Огюстен Карон де Бомарше)

Список літератури:

Бомарше, П. Избранные произведения в 2-х т. Т.1. Театр / Пьер Огюстен Карон Бомарше. – М.: Худож. лит., 1966. – 456 с.: ил.

Бомарше, П. Избранные произведения в 2-х т. Т.2. Проза / Пьер Огюстен Карон Бомарше. – М.: Худож. лит., 1966. – 520 с.: ил.

Бомарше, П. Драматические произведения. Мемуары / Пьер Огюстен Карон Бомарше. – М.: Худож. лит., 1974. – 541 с.

Бомарше, П. Драматические произведения. Мемуары / Пьер Огюстен Карон Бомарше. – М.: Худож. лит., 1971. – 544 с. – (БВЛ. Сер.I. Т.48).

Бомарше, П.О.К. Драматическая трилогия/ Пьер Огюстен Карон Бомарше. – М.: Моск. рабочий, 1982. – 317 с.

Бомарше, П.О.К. Драматическая трилогия / Пьер Огюстен Карон Бомарше. – М.: Худож. лит., 1982. – 351 с.: ил.

Бомарше, П.О.К. Пьесы / Пьер Огюстен Карон Бомарше. – Ростов н/Д.: Феникс, 1997. – 416 с.

Бомарше, П.О. Сивільський цирульник: комедії / Пьер Огюстен Бомарше. – Харків: Факт, 2013. – 293 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *