Сергій Грачов “Вогник”

 

 

 

Сергій Грачов – слухач Безкоштовних курсів української мови.

 

 

Вогник
Дзвінок біля вхідних дверей безперервно і нервово вимагав негайно приділити увагу ранковому відвідувачеві. Єгор вимкнув воду, залишив свій «Gillette Fusion» на поличці біля свічада і поспішив до дверей. Права половина його обличчя залишилася вкритою піною для гоління. Двері відчинились і в отворі, на тлі яскраво освітленої ранковим сонцем стіни, Єгор побачив темний силует людини. На перший погляд силует нагадував грецьку амфору, зроблену руками невмілого учня, нерівну, з незграбними ручками з обох боків і якоюсь занадто прямолінійної підставкою. У цю ж мить дзвінкий жіночий голос обрушив на нього град запитань і докорів:
– Ви що зовсім очманіли? Що ви робите? Як ви можете? У вас сумління є? Куди ви тільки дивитесь? Або ви взагалі нічого не бачите? Що у вас тут відбувається? Ви мені все зіпсували! Я запізнююсь! А мені між іншим потрібно зустріти іноземних туристів! Але вам на це начхати! Що мені тепер робити? Це катастрофа! У мене вся ванна мокра, а ви і не чухаєтесь?
– І вам доброго ранку! – вимовив Єгор, який не чекав такого напору і спробував збагнути, з якого питання почати відповідати.
Але відповідати вже було нікому. Незнайомка різко відсторонила його зі свого шляху і рішучою ходою попрямувала ліворуч коридором. Поли її довгого халата здулися під напором повітря. Через прямокутність плечей і загальну особливість форми в цю мить халат черленого кольору  нагадував бурку кавалериста. Рудий, майже мідний хвіст, що стирчав на потилиці і далі спадав вигином донизу, розгойдувався в такт її крокам і навіював на думку про каску драгуна. Від цих асоціацій в голові Єгора промайнуло: «Вершниця!» Вона зупинилася перед  дверима в торці коридору й відчинила їх.
– А де? .. – Запитала в подиві вершниця, дивлячись у напівтемряву гардеробної. – Тут чи що?! – промовила вона, відкриваючи двері поруч. Її погляду відкрився невеликий, але досить затишний робочий кабінет. На столі лежали якісь книжки й товсті  теки, в око впав великий альбом з малюнками військових одностроїв позаминулого століття.
Вершниця запахнула глибше халат, підтягла на талії пояс і повільно повернулася до Єгора. Тільки тепер господар квартири зміг розгледіти непрохану гостю. Це була молода, невисока, худорлява кобіта. Руда гривка прикривала лоб майже до брів, повисле з правого боку тонке пасмо волосся кордоном пролягало між овалом обличчя й невеликим акуратним вушком. Білясті брови, карі очі, кирпатий носик, тонкі губи і загострене підборіддя. Окрасою цього ансамблю було безліч ластовиння, що окупувало не тільки ніс, вилиці, щоки, але й повіки, лоб і вуха. Навіть рум’янець, викликаний збудженням, не приховував їх велику кількість. «Йой! Яка файна Руденька, справді Rudy rydz!» – подумки зойкнув Єгор.
Гостя глянула на Єгора знизу вгору. В очах читалося здивоване питання: «Як же так?».

Єгор був вищим за свою опонентку на півтори голови і старший либонь років на десять. Скуйовджене темно-русяве коротке волосся, голий торс сухорлявого завдяки ранковим пробіжкам тіла, картаті піжамні штани, рушник на шиї та піна на обличчі свідчили про те, що господар вийшов до вхідних дверей з ванної.
– Даремно! – раптом сказала руденька, трохи посміхнувшись.
– Що даремно? – вирішив обережно уточнити Єгор.
– Даремно надумали збрити бороду, вона Вам личить. – відповіла жінка. Потім трішки поміркувавши, не зовсім впевнено знову запитала, – Але де ж, однак, у Вас ванна?
Єгор зніяковів, уявивши наскільки комічно він зараз виглядає, і почав витирати рушником піну зі щоки.
– Вас цікавить тільки ванна або, може, хочете з усім плануванням ознайомитися? – сховався за в’їдливістю Єгор і натрапив на докірливий погляд.
– А ванна кімната там! – Єгор вказав рукою в напрямку, протилежному первісному руху вершниці і, щоб визначитись у формі звертання до гості, поставив несміливе запитання:

– Мене Єгором звуть, а Вас як іменувати?
Руденька попрямувала в зазначеному напрямку й, обходячи Єгора, що стояв на проході, неголосно відповіла:

– Ася.
Зазирнувши у прочинені двері ванної кімнати, Ася за пару хвилин обстежила її на предмет витоку води і не виявивши такий стримано відмітила:

– А у вас сухо.
– Це погано? – запитав Єгор і тут же продовжив зовсім не в тему:

– Пані Асю, а ви всюди така сонячна? І зовні і всередині? В сенсі, в душі? – уточнив Єгор, засоромившись своєї нетактовності.
– А Вам, пане Єгоре, обов’язково це потрібно знати? – запитала Ася і додала, висуваючи умову, – Тоді допоможіть мені розібратися в цьому парадоксі: чому у вас сухо, а у мене зі стелі крапає вода?
– Для цього, пані Асю, потрібно спуститися до вашої оселі, – відповів Єгор і, замінивши рушник на сорочку, жестом запросив Асю до виходу.
«Ще один плюс індивідуального планування квартир нового типу! Приємне знайомство в конфліктній ситуації », – подумав Єгор, спускаючись слідом за Асею сходовим маршем на поверх нижче.

 

Ася відчинила двері і запросила Єгора в квартиру. Пам’ятаючи рішучий рейд «вершниці»  своєю оселею, Єгор попрямував в тому ж напрямку і через декілька кроків опинився перед скляними матовими дверима. І тут почалися несподіванки. Ручка на дверях була відсутня. Замість неї був якийсь металевий п’ятачок. Єгор невпевнено простягнув руку до нього, але його випередила Ася, просто штовхнувши двері від себе. Виявилося, що двері відчиняються в обидва боки.
– Ось подивіться, – поскаржилася Ася.

Єгор уперся поглядом у величезну ґулю, що звисала згори,та здивовано промовив:

– Нівроку!

Полотно натяжної стелі під вагою води, що там накопичилася, прогнулося донизу. У місцях кріплення точкових світильників через отвори в полотні стелі вода повільно просочувалася, збираючись на кінчику ґулі у великі краплі і методично падала з частотою метронома. На темно-сірій кахельній підлозі утворилася досить пристойна баюра.
Завдяки креативному рішенню дизайнера, ванна кімната була дуже ефектно поєднана з санвузлом. Праворуч за дверима проглядалися обриси душової кабінки і пральної машинки. Ліворуч напівперегородка у вигляді двох пересічених кіл різного діаметру, маленьке коло формувало саму перегородку, а більше окреслювало отвір. Ця перегородка розмежовувала ванну й умивальник, який за формою нагадував конусоподібну квіткову вазу. Щоб прийняти ванну, необхідно було піднятися  двома сходинками безпосередньо на край ванни і опуститися в неї, опинившись вже за перегородкою. Між умивальником та душової кабінкою розташовувався унітаз. Стіни ванної кімнати були облицьовані кахлем молочного кольору і лише на кількох плиточках були малюнки квітів у пастельних тонах. Ексцентричні кола і прямі лінії розмежування верхом і низом стін окреслювалися плиткою червоного кольору. В середині малого кола над раковиною умивальника знаходилося досить велике кругле люстро і два світильника біля нього. Переступивши через баюру, Єгор встав на першу сходинку і зазирнув за напівперегородку. На причілку над ванною під стелею він побачив якусь конструкцію у вигляді лотка з широкою щілиною. Звідти теж крапала вода.

– А що це у вас під стелею? – обернувшись, запитав Єгор.
Поки Єгор вивчав ванну кімнату, Ася встигла перевдягнутися в спортивні штани і білу футболку з логотипом міста Львів у вигляді п’яти стилізованих веж і написом: «Львів відкритий для світу». Дівчина одразу змінилася, від вершниці, яка увірвалася в будинок Єгора, залишився лише мідно-рудий хвіст. Її вигляд був настільки звичайний, дуже домашній і тому такий теплий, що Єгор подумав: «Сонечко зійшло!»
– А це у мене водоспад для загартування холодною водою, дуже корисно, – відповіла з гордістю Ася. Єгор уважно оглянув незвичайну конструкцію і виявив, що збоку є прихований доступ до запірної арматури подачі води. Він дбайливо зняв кришку і через секунду повідомив Асі:
– Ось і весь парадокс! У вас тут по ущільненню запірного клапану вода підтікає!
Він просунув руку у відкритий отвір і перекрив кран поруч з клапаном. Вода перестала сочитися.
– Все гаразд! Тепер потрібно обережно ліквідувати скупчення води на полотні стелі. Несіть цеберко і який-небудь стілець, – повідомив Єгор.

Чоловік спустився з помосту навколо ванни і примірявся, як буде зливати воду. Ася подала стілець, а сама встала з відром біля одного з отворів для світильника. Єгор почав піднімати ґулю вгору, але попри його обережність два потужних струмені води хлинули через отвори на голову Асі та за комір Єгора.
– Ах! Ух! – одночасно скрикнули Ася і Єгор, ґуля опустилася донизу й водоспад припинився. Ася впустила пластикове цеберко з рук і схопилася за голову. Вода струменіла по її обличчю, рукам, шиї. Футболка промокла наскрізь, оголивши чергову таємну зброю кобіти – гарні пружні груди. Вежі логотипу змінили свої нахили, підкреслюючи округлість чарівних форм.
– І переможницею конкурсу мокрих майок стає пані Ася! – урочисто і з задоволенням оголосив Єгор.
– Єгоре! – Докірливо вигукнула Ася і, схопивши рушника з сушарки, вискочила в передпокій.
Єгор скинув мокру сорочку до умивальника. Решта його одягу теж була мокра, але її довелося залишити з міркувань моральності та природної сором’язливості. Тепер, уже не побоюючись за наслідки, Єгор знову підняв ґулю і не поспішаючи злив залишки води на підлогу. На поверхні рукотворного ставка, в тому місці де стояла хвилину назад Ася, плавали два незвичайних кораблики – мокрі капці господині. Єгор відправив їх слідом за своєю сорочкою і спробував жменями збирати воду у відро. Виходило погано.

За спиною почувся легкий шум. Це повернулася Ася, але вже в сухий майці і шортиках. «Йой, яка спритна!» – промайнуло в голові Єгора. В руках у неї була велика ганчірка. Поділивши її приблизно навпіл, чоловік і жінка почали, пихкаючи від незручності, збирати  воду на підлозі. Тільки тепер Єгор звернув увагу на незвичайність унітазу, в який доводилося зливати воду з відра. Він був з високим, пласким, з прямокутним бачком на зразок спинки стародавнього трону, а також з якогось незвичайного матеріалу, схожого на скло прозоро-білого кольору, і тим самим більше нагадував серпанок або хмарку. «Так ось що означає присісти на хмарку!» – відмітив з усмішкою для себе Єгор.
Удвох вони швидко впоралися з всесвітнім потопом місцевого масштабу і, покидавши ганчірки в порожнє цеберко, вийшли до передпокою. Ася подала Єгору сухий рушник, а сама почала вичавлювати воду з його сорочки. Єгор, витираючи голову і торс, підійшов до свічада у передпокої.

Велике і прямокутне воно було закріплене на вертикальній дерев’яній підставці, в нижній частині якої розташовувалися полички: одна з переднього боку для гребінця, щітки та інших дрібниць і дві з заднього – для взуття, а також тримачі для чобіт. Свічадо стояло від стіни в тридцяти -сорока сантиметрах, а за ним розташовувалася звичайна настінна вішалка для верхнього одягу. Таке несподіване їх поєднання нагадувало невелику шафу, легкодоступну з усіх боків і яка водночас приховує від погляду верхній одяг і взуття.
Розглядаючи цю конструкцію Єгор радив Асі, що потрібно буде їй ще зробити в майбутньому:
– По-перше, пані Асю,викличте сантехніка, щоб полагодив клапан, воду я перекрив тільки до водоспаду, тому водою в інших місцях Ви можете користуватися. По-друге, Вам доведеться запросити фахівців з натяжних стель, щоб вони вирівняли полотно.
І тут у відображенні дзеркала Єгор побачив циферблат електронного годинника, на якому світилися цифри 8-04.
– І по-третє, де і о котрій годині у вас призначена зустріч з іноземцями?
– З французами? О дев’ятій годині на площі Ринок, а що? – запитала Ася.
– Тоді у нас з Вами на все про все сорок одна хвилина і десять-дванадцять хвилин на дорогу. Раджу поквапитися. Буду чекати біля під’їзду, – Єгор забрав сорочку з рук Асі і, відчинивши вхідні двері, вийшов на сходовий майданчик.

 

Ася стрімко вийшла з дверей під’їзду, зупинилася й озирнулася. Весняний день обіцяв бути теплим. Було помітно, що збиралася вона поспіхом, але у відсутності смаку або непрактичності  їй дорікнути було неможливо. Брючний костюм бузкового кольору добре сидів на її тендітній фігурі і тільки підвернутий  лацкан і недбало зав’язаний пояс виказували її поспіх. Колишній рудий хвіст розсипався по плечах вогняними хвилями. Макіяж не був яскравим, але вигідно підкреслював карі очі. Брови плавно окреслилися тонкої брунатною лінією, а рожеві губи стали виглядати трохи повніше і більш чуттєво. Зручні бордові мокасини, сумка середнього розміру і кольору в тон взуття, смугаста як веселка парасолька в руці, говорили про те, що жінка приготувалася до тривалої пішої прогулянки.
Єгор сидів за кермом припаркованого біля дитячого майданчика вантажного мікроавтобуса. Це був білий Volkswagen Transporter. В очі Асі впало, що авто не відповідало класу більшості машин на підземній стоянці їхнього будинку. Воно було не нове, але в гарному стані. Було зрозуміло, що господар свій автомобіль любить і стежить за ним. Ася підійшла до дверей з правого боку, Єгор нахилився через пасажирське сидіння, відчинив двері і запросив Асю сідати.
– Не хвилюйтеся, встигаємо! – підбадьорив Єгор супутницю й автомобіль рушив. Вони звернули за ріг нового восьмиповерхового будинку, в якому розташовувалося їхнє житло, і виїхали на дорогу. Рух транспорту був інтенсивний, але цілком дозволяв Єгорові вміло маневрувати в потоці машин.
– Дякую Вам за все … – почала було говорити Ася.
– Ну що Ви, не варто подяки, – перервав її Єгор. – Люди повинні допомагати один одному у складній ситуації. А те, що я зробив, не варте навіть філіжанки кави.
Автомобіль розмірено шумів своєї гумою бруківкою Личаківської і тільки світлофори переривали рівномірність руху. Ліворуч промайнули крайні дерева Личаківського парка, порадувавши очі свіжою весняною зеленню. Єгор мовчав, зосереджено стежачи за мінливою ситуацією на дорозі.

Увагу Асі привернули руки Єгора. Міцні, вузлуваті, трохи обвітрені, з коротко підстриженим нігтями. Було зрозуміло, що вони звикли до фізичної роботи і це теж не в’язалося з контингентом їхнього елітного будинку. «Обручки не має або не носить» – зазначила подумки Ася. Питання в голові Асі роїлися, як бджоли навколо бджолиної матки, але вона не знала, з якого почати, щоб не виказати свій надмірний інтерес. Нарешті вона знайшла, як їй здалося, досить нейтральну тему і вирішила її розвинути.

– Ви ж не українець? – припустила вона. – Українською мовою говорите дуже непогано, – похвалила Єгора Ася і продовжила, – Але вас видає легкий акцент і я як філолог це чую.
– Ви маєте рацію, я росіянин, – відповів Єгор, – хоча і живу тут вже близько п’ятнадцяти років.
– А яким чином Ви потрапили сюди? – пожвавилася Ася.
Обличчя Єгора спохмурніло.
– Це нецікава і безрадісна історія. – категорично згорнув тему Єгор, в його голосі промайнули нотки роздратування.
Ася ніяк не очікувала такої реакції. Зовсім збентежена вона шукала вихід з незручної ситуації.
– А чим ви займаєтеся? Ким ви працюєте? – несміливо запитала вона знов, щоб перервати трохи тривалу паузу.
– У мене невелика автомайстерня з ремонту двигунів, ходової та електрики. А Ви, напевно, гід-екскурсовод? – голос Єгора пом’якшав і це вселило в Асю впевненість.
– Ні, я викладач іноземної мови. Англійська та німецька. Плюс ще репетиторство. А туристи сьогодні – це університетська подруга попросила її підмінити. Французької мови мене мама навчила, а історію міста і його архітектури я знаю з розповідей батька. Він у мене професор історії! – повеселілим голосом жваво відповіла Ася.

Тим часом автомобіль наблизився до костелу Святого Антонія.
– Ось, наприклад, праворуч Ви бачите костел Святого Антонія, який був заснований князями Вишневецькими для ченців францисканців в 1718 році, – почала повчальним тоном розповідати Ася, виказуючи тим самим Єгорові свою профпридатність.
– Переконали! – посміхнувся Єгор. – А чим Ви займаєтеся у вільний час?
– А у вільний час ми з коліжанками допомагаємо на волонтерських засадах іноземним журналістам. В якості перекладачів ми супроводжуємо їх в зону АТО, щоб світова громадськість отримувала об’єктивну і достовірну інформацію про події, що відбуваються на Донбасі. Зароблені за це гроші ми передаємо на лікування і реабілітацію поранених атовців. Найчастіше журналісти цікавляться добробатами, і тому доводилося бувати і в Щасті, і в Авдіївці, і в Маріуполі. А одного разу на прохання канадців мені вдалося домовитися про інтерв’ю з «Червнем» – командиром 8 батальйону ДУК ПС. Це було наприкінці п’ятнадцятого року. Ось тільки обставини змінилися і «Червень» кудись терміново поїхав. Але на базу «Правого Сектора» ми все ж потрапили і поспілкувалися з хлопцями-розвідниками. Які класні хлопці, справжні чоловіки, – захоплено розповідала Ася.

– Зачекайте, – зупинив її Єгор, – так це, значить, про Вас розповідали хлопці. «Єгер», «Тур», «Джуджула» і навіть «Сич» з «Монголом» були вражені вашою невгамовною енергією, напором, життєрадісністю та оптимізмом. Між іншим, вони дали Вам позивний – «Вогник»!
– Як? «Вогник»? А Ви з ними знайомі? – з подивом запитала Ася.
– Так, доводилося зустрічатися, коли приїжджав з волонтерами, – підтвердив Єгор.
– Йой, зупиніть ось тут, навпроти пам’ятника Королю Данилу! – зойкнула Ася. – Мені звідси буде зручніше пройти на площу Ринок!
Автомобіль зупинився. До дев’ятої години залишалося хвилини чотири. Ася відчинила двері, вийшла на бруківку і подякувала:
– Щиро дякую! Ви мені дуже допомогли! Удачі вам! Гарного дня! – і, вже знайомою Єгору рішучою ходою, попрямувала Галицькою вулицею у бік ратуші. Єгор дивився їй услід. Зробивши два десятки кроків, не обертаючись, Ася підняла праву руку вгору і її кисть зобразила неповторний жест, який означав чи то прощання, чи то заклик піти за нею. Ще через десяток кроків вона повністю зникла, змішавшись із безліччю пішоходів.
Єгор увімкнув лівий поворот і виїхав у другий ряд руху. Проспектом Свободи, минувши Львівський оперний, він вибрався на Городоцьку і рушив у бік Кільцевої. Сьогодні йому потрібно було отримати вантаж для «Волонтерського Воєнторгу», який прибув «Нової поштою». Але по дорозі він повинен був зробити ще одну дуже важливу справу.

Хвилин через двадцять Єгор звернув на Авіаційну і, проскочивши під  розв’язкою, всупереч  правилам розвернувся через суцільну. Він зупинив свій «народний автомобіль» біля міні-скверу з лавочками, вийшов з машини і попрямував до невеликої будівлі. Це була Каплиця Всіх Святих українського народу і жертв Скнилівської трагедії. Єгор дістав три лампадки, в кожній з них запалив свічечку і поставив перед трьома з сімдесяти семи каменів. Ставши на коліно, він схилив голову і ледь чутно прошепотів: «Привіт, любі мої, я прийшов!» Сьогодні його Мар’яні могло б виповнитися сорок, а Улянка незабаром досягла б повноліття. Хвилин через десять він піднявся, щось змахнув рукавом сорочки зі своєї вилиці і попрямував до машини. Потрібно було поспішати, він і так уже запізнювався приблизно на півгодини.
На території складу Волонтерського Воєнторгу готувалася відправка обладнання мобільного комплексу першочергового життєзабезпечення, призначеного для батальйону «Госпітальєри» ДУК ПС. Волонтерська організація канадської української діаспори спромоглася зібрати необхідні кошти для придбання такого коштовного устаткування. Ось тільки усі інструкції  з експлуатації виявилися англійською та французькою мовами. З цією проблемою Єгор пообіцяв впоратися до ранку. Залишалося тільки вмовити Асю допомогти перекласти їх.

 

Єгор зупинився перед дверима Асіної квартири. Ще раз подумки прикинувши аргументацію, він натиснув на кнопку дзвінка. Мелодійні трелі розкотилися оселею. Через хвилину двері відчинилися і Ася з інтересом глянула на відвідувача.
– Доброго вечора, давно не бачилися, – спробував пожартувати Єгор.
– Доброго! Мабуть, тепер у Вас щось трапилось у ванній кімнаті? – з усмішкою парирувала Ася.
– Нам потрібна ваша допомога, – серйозно почав Єгор.
– Вам? А чому ви говорите про себе у множині? – в’їдливо спитала Ася.
– Тому що я говорю від імені людей з центру «Волонтерській ВОЄНТОРГ», – відповів Єгор.
– Чим же я можу вам допомогти? – вже серйозно запитала Ася.
– Ось, вкрай необхідно перекласти ці інструкції, – Єгор простягнув кілька брошур.
Ася взяла їх до рук, відкрила одну з них і, визначивши обсяг і складність тексту, резюмувала:
– Тут роботи на декілька днів.
– Ні, – категорично сказав Єгор. – Це вкрай потрібно зробити до ранку, я готовий допомагати всім, чим тільки зможу. Наступного дня, довантаживши машину посилками для бійців, ближче до ночі ми мусимо виїхати в зону АТО.
– Тоді проходьте ось сюди в кімнату до столу, де є ноутбук, – запросила Ася Єгора до вітальні.
Вони розташувалися за столом біля вікна. Ася на шляху прихопила з книжкової полиці кілька об’ємних словників.
– Які будуть ідеї? – запитала Ася.
– Можливо, спробуємо пошукати електронні варіанти цих інструкцій в інеті? – запропонував Єгор.
– Гаразд, – погодилася господиня.

Хвилин сорок вони захоплено блукали світовим павутинням, використовували різні комбінації пошуку, переходили за посиланнями, відкривали сайти компаній продавців і виробників медичного обладнання та нарешті зібрали електронні варіанти всіх потрібних інструкцій.
– Тепер справа піде веселіше, – задоволено потирала руками Ася. – Зараз я буду по черзі макетувати їх через електронний перекладач. Процес цей, звичайно, нуднуватий, а вже потім займемося коректурою. А ви, Єгоре, якщо вам не складно, розкажіть мені що-небудь про себе. Ну, наприклад, про що ви мріяли в дитинстві?
Єгор замислився, настрій його знову погіршився. Здавалося, що він готується до чогось неймовірно складного. Говорити він почав повільно, розмірено, глухо і жорстко, неначе бив кулаком об стіл.

– Я народився в Саратові. З цим містом було тісно пов’язане життя першого космонавта Юрія Гагаріна. І, як багато наших хлопчаків, я теж мріяв про небо. Але небо категорично не хотіло приймати мене. Аероклуб, в який я записався, незабаром закрили. Перед закінченням школи я дізнався, що вертолітне училище в нашому місті розформовують. Вирішив вступати до Сизрані. На медкомісії причепилися до якоїсь дрібниці і я вступив лише на спеціальність бортмеханіка. Всі ці перешкоди я сприймав як випробування мого характеру та наполегливості. Здавалося, що далі все піде на лад. Почалося навчання. На початку третього курсу познайомився з дівчиною з України. Через півтора року ми одружилися. На випускний у мене була подвійна радість – отримав зірки лейтенанта і народилася донечка Улянка! Але розподіл після закінчення був у діру, в Пугачов. Дружина з донечкою поїхали до батьків у Львів. Через півроку вони повернулися, але протрималися в офіцерському гуртожитку лише декілька місяців. У вересні нас перекинули на Ставропілля. Дружина знов повернулася до батьків.
Чим довше він говорив, тим нижче опускалася голова, а пальці стискалися в кулаки, але зупинитися він вже не міг.
– Два місяці бойових вильотів. Грозний в диму і руїнах, а ми вважали це своїм військовим обов’язком. У грудні наш гвинтокрил підбили. Впали ми на нашій території. Другий пілот загинув відразу. Командир помер у шпиталі. Мені пощастило більше. З роздробленим стегном, поламаними ребрами і важким струсом я провалявся в шпиталях на лікуванні та реабілітації більше року. Потім мені вручили якусь медальку і комісували. З армії я звільнився. Ні кола, ні двора. Поїхав у прийми до Львова. Тесть – даівец допоміг з українським паспортом, прилаштував в бригаду ганяти автомобілі з Польщі. І тут Небо розтоптало моє життя в прах. 27 липня дружина, донечка і тесть потрапили під літак Топонаря. Я нічого не розумів, теща ходила до похорону, як зомбі, потім остаточно злягла. Я топив свідомість і совість в горілці, а вона протрималась ще півроку і коли життєві сили зовсім вичерпалися, її душа відлетіла на зустріч з донькою, онукою та чоловіком. Отямився я якось на лавці біля каплички від дотику чиєїсь руки і голос панотця вимовив: «Поділися, полегшу душу, сину мій!». Мене прорвало, як гнійник. Я вичавлював із себе бруд, гній, гниль доти, поки не пішла чиста кров. «Їм-то за що таке !? – кричав я. – Це мої гріхи і мені за них відповідати!». « На все воля Божа! – говорив панотець, – не за твої гріхи така доля їм дісталася. А твоя небесна кара в муках, стражданнях, прозрінні та покаянні. Мабуть, Господь, ще має на тебе свої плани ». Сповідь привела мене до тями, я кинув пити, влаштувався слюсарем до автомайстерні. Набрався досвіду і вирішив відкрити свою справу. Раптом Помаранчева революція. Я не був учасником, а лише спостерігачем. Потім справи пішли вгору, майстерню розширив до трьох боксів, з’явилися вільні гроші. Вирішив вкластися в нову квартиру і змінити спосіб життя. Далі Євромайдан. Там, в диму та кіптяві палаючих шин, до мене повернулася Гідність. Я відчув, що гідний звання Людина! Крим, Донбас – ШОК і недовгий ступор! Клеймо бандерівця та укрофашиста від російських  знайомих. Обурення віроломством та агресією Кремля, відчуття провини і сорому через національність. Однак осторонь цих подій я вже залишатися не міг. Патріотизм – це дія на благо народу, армії, країни, громадянином якої ти є! Ні від кого нічого не чекай, просто дій! Перед панотцем  я зарікся, в руки зброю більше не братиму, та ще чомусь не зміг пересилити себе раптом подивитися в обличчя колишнього товариша по службі, а вони там точно є. Тому я Волонтер! Поки що … – закінчив він і підняв очі на Асю.
В її очах він побачив сльози, гіркоту і ще щось. Долонькою вона прикривала рот, стримуючи хрипкий подих.
– Господи! Нащо я це говорю? Пробачте! – скрикнув він і стиснув долонями скроні. Ася вибігла з кімнати.

Через декілька хвилин Єгор відчув дотик її руки до свого плеча і все ще тремтячий голос вимовив:
– Єгоре, вам потрібно відпочити. Наступний день дуже непростий, а ще далека дорога. Йдіть до себе. А за переклад не турбуйтеся, коліжанки допоможуть.
Він слухняно встав і вийшов з квартири. Увійшовши до своєї кімнати, Єгор підійшов до фотопортрету молодої жінки з довгим, темним, хвилястим волоссям і вродливими рисами обличчя.

Він торкнувся рамки і прошепотів:
– Вибач! Я не зміг не розповісти.
Потім він втомлено сів на диван, повалився на бік і забувся важким сном.
Ранок був стрімким і коротким. З дорожньою сумкою в руках він торкнувся кнопки дзвінка Асіної квартири. Двері одразу розчинилися, ніби вона чекала цього.
– Ось, візьміть, все готово, – Ася простягнула йому стопку аркушів формату А4 і брошурки інструкцій.
– Щиро Вам дякую! І ще раз вибачте за вчорашнє! До побачення! – зніяковівши, промовив Єгор, повернувся і попрямував вниз.
– Щасливої ​​дороги! Бережіть себе, – відповіла Ася, перехрестила в слід Єгора і додала неголосно, – І Україну!

 

Ось уже п’яту добу вони колесили дорогами України. За плечима залишилися майже дві з половиною тисячі кілометрів. Всі завдання були виконані, обладнання доставлене, посилки і листи вручені, подяки і вдячність вислухані, залишалися тільки задоволення, втома і темна нічна дорога за лобовим склом. Таких абсолютно темних ділянок в Україні наразі залишається все менше і менше, але ця була саме така. Низька хмарність, тіні дерев лісопосадки, що миготіли з обох боків, асфальт, що поглинав світло фар, посилювали темряву. Напрямок руху допомагали витримувати осьова розподільна смуга, виблискуюче узбіччя, світловідображення дорожніх знаків, покажчиків і катафотів відбійників. Однак подальша перспектива шляху на даному відрізку не проглядалася. Але ось раптом, десь далеко декілька разів моргнув і яскраво засвітився самотній вогник чи то автозаправки, чи то селища. І відразу ж чітко визначилася проміжна мета.
У житті Єгора зовсім нещодавно таким самим раптовим спалахом з’явився «Вогник», який чітко позначив перспективу його подальшого руху. Тепер Єгор точно знав, де знаходиться цей «Вогник». У квартирі на третьому поверсі нового будинку по вулиці Дорога Кривчицька, місто Львів, Україна.