Сергій Володимирович Данченко
17.03.1937 – 20.08.2001
український театральний режисер, педагог, академік Академії мистецтв України (1997—2001), народний артист УРСР (1977),народний артист СРСР (1988), професор, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1978), лауреат Державної премії СРСР (1980).
Народився Сергій Данченко у Запоріжжі в театральній родині. Сам рід Данченко і видатного режисера Немировича-Данченка має спільні корені. Вони походять з реєстрового козацтва, з старшин Стародубського полку, які згадуються в полковому Реєстрі.
Його дід, Костянтин Іванович Полінський, працював директором Полтавського пересувного театру, з яким пов’язані дитячі спогади режисера. Батьки – Володимир Данченко і Віра Полінська — знані львівські актори, народні артисти України. Тому, природно, що Сергій Данченко обирає театральну режисуру як майбутню професію…
Актор і режисер львівського театру ім. Заньковецької Богдан Козак згадує: «він був сином народних артистів України Володимира Данченка та Віри Полінської, які розпочали свій творчий шлях у Театрі ім. М. Заньковецької ще у 30-их роках у Запоріжжі, тож Сергій виріс у театрі, старші актори знали його з дитинства і сприймали як свого…».
В 1955–1959 роках Сергій навчався на геологічному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка. Одержавши диплом і попрацювавши близько року за фахом, повернувся до професії батьків. У 1965 році Сергій Данченко таки закінчив режисерське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого і розпочав режисерську діяльність у Львові.
Перші творчі кроки Данченка припали на період так званої хрущовської «відлиги». У цей
час проявляються, як і у всьому суспільному житті, новаторські ідеї у багатьох театрах радянської імперії – в Грузії, Росії, Прибалтиці. Щоправда, в Україні вони носили кволий характер, адже вона перебувала на особливому режимі.. Серед то
гочасних новаторів оновлення національного театру та курбасівських традицій були Л. Танюк, Р. Віктюк, Б. Головатюк, Р. Коломієць, Р. Степаненко, В. Опанасенко, Є. Золотова, В. Грипич, Ф. Верещагін, В. Магар, С. Данченко та інші. Був серед них і Сергій Данченко. Звичайно, багато хто з українських режисерів, акторів, сценографів змушені були шукати кращої творчої долі в Москві, Ленінграді, Прибалтиці, не витримавши шаленого тиску компартійної цензури. Сергій Данченко вистояв. Він залишився в Україні.
Львівський період творчості режисера тривав десять років. Праця Сергія Володимировича у Львові ділиться на три періоди. В— на посаді чергового режисера (1965—1967 рр.), на посаді головного режисера Львівського театру юного глядача ім. М. Горького (1967—1970 рр.) та з 1969 по 1978 рр. – головний режисер колективу заньківчан. За два періоди праці у Театрі ім. М. Заньковецької він поставив 18 вистав. Сім з них були, без сумніву, знаковими для всього українського театру: “В дорозі” В. Розова (1966), “Маклена Ґраса” М. Куліша (1967), “Камінний господар” Лесі Українки (1971), “Моє слово” В. Стефаника (1971), “Річард ІІІ” В. Шекспіра (1974), “Прапороносці” О. Гончара, Б. Анткова, С. Данченка (1975), “Украдене щастя” І. Франка (1977).
Актор Богдан Козак так описує режисера на той час: «Був шатеном високого зросту, з виразним відкритим обличчям, у міру повні губи і відвертий погляд сірих променистих очей свідч
или про доброту. Міцна статура тіла і тихий приємний голос, який ніколи не давав розгулятися темпераменту співрозмовника. Не пам’ятаю, щоб хтось його не поважав. У ньому було щось левине — сильне, потужне, лицарське. Коли він говорив наодинці чи промовляв до колективу, завжди відчувалася впевненість. Його думка ніколи не вичерпувалася примітивною однозначністю, за словами вгадувався безперервний потік мислення, потік енергії, що пульсував у паузах, іноді досить до
вгих, у погляді, у виразі обличчя, порухах тіла. Він був відповідальний за те, що говорив, у чому переконував, проте завжди залишав поле для діалогу з опонентом. Своєю уважністю до співрозмовника демонстрував готовність сприйняти інший хід думки. Він блискуче, мабуть, найкраще з усіх в театрі грав у преферанс, здебільшого таке траплялося під час гастролей, де мав більше вільного часу. Ця гра вимагала не тільки аналітичного розуму, а й виняткової інтуїції. Творча інтуїція Сергія Данченка завжди вражала: чи це стосувалося формування репертуару, чи розподілу ролей – він ніколи не помилявся.»
Також він розповідає, що Данченку вдалося злити воєдино різні акторські покоління і поєднати дві українські акторські школи — східну і галицьку. Сергій Данченко за роки свого керівництва театром створив високомистецький колектив. Творча атмосфера у театрі була такою, що навіть після переїзду до Києва режисера, а затим і групи акторів, заньківчани і далі успішно продовжували діяти. А якою людиною був Сергій Володимирович, яким було ставлення до акторів у трупі можна визначити п
о спогаду Богдана Козака :«У театрі деякі режисери перекладають тягар відповідальності за невдалу виставу на плечі акторів. До честі Сергія Данченка, він критику завжди більшою мірою брав на себе, а успіх ділив порівну з акторами. Взаємоповага, довіра під час роботи поміж ним і тими акторами, що працювали над виставою, була завжди високою. Цінував дружбу і не терпів зради! Я, як і більшість моїх колег, завжди покладався на його смак, почуття міри, інтелігентність і розум, беззастережно вірив у його далекоглядність як керманича театру. Думаю, що з цієї взаємодовіри один до одного зродились засади тієї театральної
етики заньківчан 60–70-х років, що роблять сильним цей колектив і сьогодні. Актор для Сергія Данченка був не холодним гучномовцем чи безхребетним плазуном, а особистістю, живою людиною, яка тонко реагує на суспільні проблеми, має свою особисту творчу думку.»
Сергій Данченко повсякчас прагнув до першопрочитання сучасної драматургії і до співпраці з найкращими митцями. Робив це не тільки сам, а й спонукав до цього колег-режисерів. Обійнявши 1971 р. посаду головного режисера театру ім. М.Заньковецької, Сергій Данченко у 1974 р. відновив у його стінах функціонування театральної студії .
1978 року переїхав до Києва, де розпочав викладацьку діяльність в Київському інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (згодом став професором, завідував кафедрою акторської майстерності та режисури драми) і очолив Київський академічний драматичний театр імені І. Я. Франка. За київський період театральної творчості Сергій 
Володимирович поставив ряд яскравих вистав, які швидко і невпізнанно змінили обличчя театру і в кінцевому підсумку реабілітували колишню гучну славу франківців. Вистави, які поставив за кордоном Сергій Данченко, вивели сучасний український театр на європейську сцену, утвердившись надовго в репертуарі багатьох європейських театрів. Всі свої заслужені нагороди Сергій Данченко отримав в столиці. У 1991 році він отримав Державну премію імені Тараса Шевченка за постановку «Білій Ворони», а в 1997 році був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Значну частину творчого доробку митця складають вистави, які змінили обличчя театру й відновили його колишню славу , стали подіями театрального життя, обов’язковими в культурному обігові народу: «Маклена Граса» М. Куліша, «Камінний господар» Лесі Українки, «Річард ІІІ» В.Шекспіра, «Прапороносці» О. Гончара, «Украдене щастя» І. Франка та інші. У доробку С. Данченка є вистави, які самою своєю присутністю на українській сцені підвищили її загальний естетичний тонус. Такими вони й увійшли до історії вітчизняного театру ХХ століття і, переживши автора, десятиліттями 
не сходять зі сцени: «Дядя Ваня» А. Чехова(1980), «Візит старої дами» Ф. Дюрренмата (1983), «Енеїда» І. Котляревського (1986), «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом (1989), «Санаторійна зона» заМ. Хвильовим (1990), «Патетична соната» М. Куліша (1993), «Крихітка Цахес» Е. Гофмана (1995), «Приборкання норовливої» та «Король Лір» В. Шекспіра(1996—1997), «За двома зайцями» М. Старицького (2000).
З 1980 року Сергій Володимирович керував дворічним стажуванням режисерів при Академічному драматичному театрі імені І.Франка,
В 1996 році став академіком-засновником Академії мистецтв України.
Сергій Данченко здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном.
Завдяки своїм постановкам за межами України він вивів сучасний український театр на європейську сцену. Серед таких вистав — «Марія» А.Салинського (демонструвався в м. Враца, Болгарія), «Візит старої дами» Ф.Дюрренматта (в Театрі імені Ю.Словацького, Польща), «Камінний господар» Лесі Українки (в театрі імені Янки Купали, Білорусь), «Вишневий сад» А.Чехова (у МХАТ ім. М.Горького, Росія), «Украдене щастя» І.Франка (в театрі імені О.Духновича, Словаччина), «Приборкання норовливої» В.Шекспіра та «Вишневий сад» А.Чехова (в Польському Театрі, Польща).
Обраний на посаду голови Спілки театральних діячів України, Сергій Володимирович започаткував нові творчі ініціативи. Однією з чи не найбільших акцій Спілки стало святкування 100-річчя від дня народження Леся Курбаса. Підготовку святкового всеукраїнського концерту до цієї дати він поклав на свій рідний Театр ім. М.Заньковецької. Заньківчани поставили літературно-музичну композиція “Я вибираю “Березіль”, автором якої була письменниця Н. Бічуя, а режисером Б.Козак. З успіхом вона була показана у Львові, Києві, Москві. Сергій Данченко виступив одним з активних ініціаторів створення Академії мистецтв України. Був її дійсним
членом — академіком.
Сергій Володимирович Данченко мислив масштабно, державотворчо, співміряючи поступ українського театру з розвитком європейського театру. Мав намір створити щорічний міжнародний шекспірівський фестиваль, виношував плани реорганізації роботи і розширення бази журналу “Український театр”…
20 серпня 2001 року в Києві після тривалої хвороби Сергій Данченко пішов з життя. Похований в Києві на Байковому кладовищі.