Українська революція. 1917 рік. Початок української державності

1. У 1917 році Україна вступила в новітню добу своєї історії. Тоді почалася українська революція, 100-річчя якої ми почали відзначати у 2017-му. Історики ділять революцію на етапи: березень 1917 – квітень 1918 – утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів; 29 квітня – 14 грудня 1918-го – правління гетьмана Павла Скоропадського; грудень 1918 – листопад 1921 – встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху. Зараз мова йде про 1917-й рік, коли все почалося.

Передумови революції – з 1914 року дві імперії – Російська та Австро-Угорська воюють, що послаблює їх. В цей період активізується національно-визвольний рух.

Причини революції – в Російській імперії – 10-12-годинний робочий день, низька заробітна плата, більшість землі знаходиться в руках поміщиків; немає громадянських прав і свобод, панує самодержавство.

Приводом до Української революції стала Лютнева революція в Росії.

24 лютого 1917-го в Петрограді розпочалися масові страйки. 2 березня російський самодержець Ніколай II за себе й за сина Алєксєя зрікся престолу на користь брата Міхаїла, який наступного дня відмовився взяти на себе таку відповідальну місію. Влада перейшла до Тимчасового уряду, очолюваного князем Ґєорґієм Львовим та Олександром Керенським.

2. Одним із перших у Києві про події в Петрограді дізнався керівник клубу «Родина» Товариства українських поступовців Максим Синицький. ТУП – нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла в 1908-1917, створена для координації українського національного руху. Синицький поділився новиною зі своїми знайомими. Його ідея полягала у створенні центру для керівництва українським рухом.

4 березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина» з ініціативи Товариства українських поступовців було оголошено про утворення Української Центральної Ради.

Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Львова і Керенського про своє утворення.

Насамперед Центральна Рада ставила собі за мету здобуття широкої культурної автономії України в Російській Федерації, про яку мріяли ще члени Кирило-Мефодіївського братства – таємна політична організація, до якої входили Микола Костомаров, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші діячі. До речі, Костомаров і Шевченко за участь у братстві були арештовані, а Шевченко 10 років провів на засланні. І хоч товариство проіснувало лише 15 місяців, проте справило значний вплив на розвиток суспільно-політичної думки й визвольної боротьби в Україні.

Недарма начальник жандармського управління граф Орлов в доповідній записці імператору Миколі І наголошував на загрозі для майбутнього імперії розвитку подібних настроїв: «У Києві та Малоросії слов’янофільство перетворюється на українофільство. Там молоді люди з ідеєю об`єднання слов`ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв в Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів минулої вольниці і гетьманщини… думки… про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії народів, до бажання існувати самобутньо».

3. На початку березня 1917 року з Києва на московську адресу Михайла Грушевського, де він відбував частину свого заслання, почали надходити численні телеграми з проханням терміново повернутися до Києва і зайняти посаду голови Української Центральної Ради, на яку його обрали заочно. 11 березня, захопивши з собою цінні українські стародруки, придбані у букіністів Москви, Грушевський виїхав до Києва.

Повернення було драматичним. Сучасні астрологи розглядали б його як недобрий знак для започаткування великої справи. Ніч минула спокійно, але ранком у вагоні, де їхав Грушевський, виникла пожежа. Було це десь недалеко від Брянська. Румунська пані, яка їхала в сусідньому купе, запаливши сухий спирт, щоб підігріти молоко дитині, вийшла на кілька хвилин з купе, а бляшка з спиртом від руху поїзда упала на підлогу, і купе загорілося. Вогонь швидко охопив увесь вагон. Грушевський кинувся рятувати стародруки, але було пізно. Протягом п’яти хвилин вагон згорів дотла. На щастя, всі пасажири залишилися живі.

Погорільці вибилися з графіка. Була вже глибока ніч, коли поїзд прибув до Києва. На вокзалі Грушевського вже ніхто не чекав. Кияни, які готували йому урочисту зустріч, довідавшись про пожежу, почекали до вечора, а потім розійшлися. З рідних на вокзалі теж не було нікого. Поблукавши неосвітленими нічними вулицями Києва по мокрому снігу без калош (бо вони згоріли), у самій лише білизні, з пледом на плечах, під ранок Грушевський потрапив додому, на Паньківську вулицю. «Так незвичайно і більш ніж скромно,— згадував він у «Споминах»,— відбувся мій поворіт на рідну землю і прилучення до української революції».

4. Новостворений орган дрібних українських організацій не мав нічого, крім претензійної назви — Українська Центральна Рада та відомого всій Росії «мазепинця» Михайла Грушевського — за голову. У ті березневі дні ніхто навіть подумати не міг, що цей слабенький осередок українства, зібраного з околиць Києва, де тоді проживали переважно українці, досить швидко стане маяком національного руху, що з цього «бридкого каченяти» згодом виросте прекрасний лебідь — перший український парламент.

Коли Грушевський ступив до Педагогічного музею, де в невеличкій кімнатці розміщувалася Центральна Рада, на нього вже чекали десять чи трохи більше осіб. Представництво було досить скромним: кооперативні організації, співочі товариства і Червоний Хрест, учительські організації, соціал-демократи та Політехнічний інститут. Були один чи два робітники від заводу «Арсенал», два представники студентських організацій та два солдати, загітовані студентами.

Центральна Рада у такому складі не представляла українського народу. На першому засіданні обговорювали питання організації маніфестації 19 березня, де український рух мав заявити про своє існування. Також Грушевський запропонував на початку квітня, відразу після Великодня, скликати Український національний конгрес представників усіх верств народу і на ньому обрати новий склад Центральної Ради. Грушевський сформулював програму і платформу Центральної Ради, що об’єднується в громадську організацію, основна мета діяльності якої полягає в тому, щоб добитися від Тимчасового уряду Росії визнання і проголошення Декларації про національно-територіальну автономію України.

Вирішили відродити заборонену українську газету «Рада» під назвою «Нова Рада» як майбутній друкований орган Центральної Ради.

5. 19 березня 1917-го — важлива історична дата в новітній історії України. Це день першої української маніфестації. Тієї сонячної неділі українство голосно заявило про своє національне право бути господарем на своїй землі.

Колони маніфестантів збиралися на площі перед Володимирським собором і звідти рухались повз міську думу до Софійського майдану на віче. Грушевський ішов у групі маніфестантів з депутацією Центральної Ради. Несли гарно виготовлену корогву з портретом Тараса Шевченка. Над колонами розливалось море синьо-жовтих національних прапорів і сотні українських гасел.

Вдруге в цей день Грушевський виступав на Софійському майдані, заповненому тисячами маніфестантів. Священики служили молебень, додаючи урочистості моментові. Кульмінацією віча було оприлюднення Грушевським резолюцій, в яких висувалась вимога — проголошення урядом Росії Декларації про юридичне об’єднання губерній «Юго-Западного края» Росії, як тоді офіційно називалась Україна, в єдине напівдержавне тіло — територіально-автономну Україну в складі Російської федеративної республіки.

За повідомленнями однієї з газет, учасники маніфестації несли із собою понад 320 українських знамен. Найпоширенішими гаслами були: «Хай живе Вільна Україна!», «Хай живе демократична федеративна республіка!», «Хай живе на Вкраїні вільне козацтво!», «Ще не вмерла Україна!», «Слава Україні!».

Маніфестація 19 березня стала кульмінаційним моментом руху. Вона засвідчила високий рівень національної свідомості Наддніпрянщини; продемонструвала силу організованих лав і змусила російську революційну демократію по-новому поглянути на прагнення українців, певною мірою навіть налякала її.

6. Ухвалення політичної програми Центральної Ради і перетворення її з громадської організації на вищий представницький орган усього українства повинен був, за задумом Грушевського, здійснити Всеукраїнський національний конгрес.

На конгрес, чи з’їзд, як його почали називати, 19 квітня прибуло 900 делегатів. Це було справжнє представ­ництво українського народу: від губерній, політичних партій, робітничих, селянських і військових рад, професійних і культурних товариств та різних спілок. Навіть противники українського руху були змушені визнавати його силу.

Відкриваючи з’їзд, Грушевський закликав хвилиною мовчання пом’янути всіх, хто поліг за визволення України.

Селянська спілка внесла до залу засідань національний прапор з вишитим на ньому портретом Шевченка, всі встали, і натхненно проспівали «Заповіт», який, як пише в «Споминах» Грушевський, з цього часу став неофіційним гімном нової України, що виконувався на всіх зібраннях, аж до падіння Центральної Ради.

Два дні роботи з’їзду стали маніфестацією єдності і солідарності українства. Останній день був присвячений виборам нового складу Центральної Ради, організації її структури.

Третій день з’їзду став тріумфальним для Грушевського — він був удостоєний почестей, яких до того ще ніколи не знав.

Потім обрали двох заступників голови Центральної Ради — В. Винниченка і С. Єфремова—та 130 членів Ради. Відразу після закінчення з’їзду, вже вночі, зібралася на першу сесію Центральна Рада нового складу, щоб обрати Виконавчий комітет, чи Малу Раду, з 20 осіб для постійної роботи між сесіями, які мали скликатися один раз на місяць. При Малій Раді були створені комісії у різних справах: організаційна, військова, освітня, правнича, фінансова та інші.

Таким чином Центральна Рада із скромного зібрання групки інтелігентів стала визнаним органом українського народу.

Усі події, пов’язані з маніфестаціями, підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали останньому їм і Центральній Раді в очах суспільства великої ваги. А для загальноросійських політичних кіл і значної частини росіян-городян, які мешкали в українських губерніях, все це стало справжнім шоком – вони з величезним подивом відкрили незнану досі ними Україну – не заповідник фольклору, не мальовничу провінцію великої імперії, а енергійну національну спільноту, здатну до самоорганізації і висунення самостійних політичних вимог.

7. Резолюції національного конгресу про автономію України несподівано викликали найбільший рух серед військових, які почали ставити питання про формування одноплемінних військових частин та переформування існуючих за національною ознакою. Військова справа вийшла на перший план української національної політики Центральної Ради.

Принцип одноплемінності військових частин висувався Центральною Радою як фактор піднесення бойового духу армії, виснаженої трьома роками війни. Усі розуміли, і Тимчасовий уряд у тому числі, що українські військові частини — це гарант безпеки реальної автономії України та її законного представництва — Центральної Ради. Тому справа українського війська стала на тривалий час яблуком незгоди між Центральною Радою і російською військовою владою Києва.

Військові власті, антиукраїнські організації, їхня преса вимагали від Центральної Ради відмови від організації «своєї армії», посипались погрози розігнати Центральну Раду, заарештувати і вислати з Києва Грушевського. У відповідь на це три тисячі новобранців самочинно організувалися в полк. Вони поділилися на курені і сотні, обрали собі командиром полку штабс-капітана Путника-Гребенчука і взяли назву «Перший український полк імені Богдана Хмельницького». Потім під синьо-жовтим прапором церемоніальним маршем прийшли до Ради військових депутатів, яка в той час засідала в Марийському палаці, і поставили вимогу визнати їх як український полк. Перелякані військові чини, боячись ускладнень, змушені були піти на поступки і визнали створення «Першого українського полку імені Богдана Хмельницького». З цієї нагоди Центральна Рада на другій сесії 23 квітня підтвердила принципову постанову про формування українських військових частин і ухвалила організувати Генеральний Військовий Комітет, свого роду військове міністерство у складі Центральної Ради.

Наступним важливим кроком на шляху до незалежності України був перший Український військовий з’їзд. Мета зібрання полягала в демонстрації підтримки військовим людом України політики Центральної Ради, спрямованої на проголошення автономії України та в розширенні представництва в Центральній Раді військових. На з’їзді обрали Генеральний Військовий Комітет.

Крім того, була сформована делегація до петроградського уряду, яка разом з делегацією від Центральної Ради мала вручити йому текст Декларації про проголошення України автономною частиною Росії.

Делегація виїхала до Петрограда 13 травня. Але більш ніж двотижневі ходіння різними урядовими кабінетами не увінчалися успіхом. Делегація ні з чим змушена була повернутися до Києва, а 2 червня Центральна Рада одержала офіційну телеграму про те, що Тимчасовий уряд одноголосно відхилив вимогу про об’єднання 12 губерній південно-західної Росії (Малоросії) в Українську державу.

8. Щойно одержавши телеграму-відмову від російського уряду, з тяжкими думами йшов Грушевський на перший Всеукраїнський селянський з’їзд, що проходив в ці дні в Києві.

Грушевський попросив слова поза чергою, оголосив телеграму. Враховуючи напруженість моменту, запросив обрану Раду селянських депутатів у повному складі ввійти до Центральної Ради і після закриття з’їзду прибути на чергову четверту сесію Центральної Ради для вирішення питання автономії України.

«Свята революція скінчилася, наступає грізний час. Щоб його витримати і дати відсіч всяким руїнним силам, Україна мусить бути організованою. Доля її лежить з руках українського народу».

Увечері цього ж дня півтораста членів Ради селянських депутатів поповнили селянське представництво Центральної Ради.

Щоб не втратити ініціативу і контроль над українським визвольним рухом, Грушевському необхідно було зробити рішучий крок на шляху до автономії. Таким кроком, став Універсал, з яким Грушевський запропонував Центральній Раді звернутися до українського народу. У своєму слові до делегатів військового з’їзду Грушевський сказав: «…ви почули слово, яке сказала Центральна Рада, виконуючи волю народних мас: «Віднині самі будемо творити наше життя».

Аудиторія вигуками та гучними оплесками обіцяла Грушевському виконувати Універсал, перетворювати його положення про автономію України в життя. Із театру делегати з’їзду, члени Центральної Ради направилися на Софійську площу для оголошення тексту Універсалу жителям Києва та всім на чотири сторони світу.

10 червня 1917 року Центральна Рада першим своїм Універсалом проголосила автономію України в складі Російської федеративної республіки.

Ви пам`ятаєте, що коли українці поїхали до Петрограда стосовно автономії, то росіяни відмовили. А коли в Києві прийняли перший універсал, то російська делегація прибула до Києва, щоб добитися відмови від положень І Універсалу. На переговорах сторони дійшли до компромісу, який УЦР оформила як Другий універсал, датований 3 липня 1917 року.

Тимчасовий уряд зобов’язувався визнати Генеральний Секретаріат як найвищий орган крайового управління в Україні та затвердити його склад, УЦР — «найвищий орган революційної демократії України»;  УЦР мала поповнитися представниками національних меншин в Україні;  вона зобов’язувалася відмовитися від самочинного запровадження автономії, підготувати закон про автономний лад України для затвердження Всеросійськими Установчими зборами;  Тимчасовий уряд погоджувався на українізацію військ під контролем російського командування.

Неоднозначне ставлення до Другого універсалу: одні вважали це проривом, бо Тимчасовий уряд визнавав автономію України, інші – кроком назад, тому що самостійного правління Україною не виходило.

9. Пожежа жовтневого більшовицького перевороту в Петрограді, що перекинулась на простори Російської імперії, зустріла рішучий супротив в Україні, і зокрема з боку Центральної Ради у Києві, де, на відміну від Петрограда, протистояло не дві сили — більшовики і російський Тимчасовий уряд, а три. Третьою, найбільш істотною на той час, силою був український національно-визвольний рух на чолі з Центральною Радою. Відразу ж після звістки про переворот у Петрограді Київ за кілька днів перетворився на воєнізований табір з трьома ворожими центрами — більшовицькою Радою робітничих і солдатських депутатів у помешканні Марийського палацу, Цент­ральною Радою у будинку Педагогічного музею і штабом Київського військового округу, що командував вірними російському Тимчасовому уряду військами.

Після кількаденних кровопролитних боїв на вулицях Києва між цими силами перемогли українські військові частини. Війська Тимчасового уряду залишили Київ, а більшовики знехотя підкорилися Центральній Раді, яка таким чином, зрештою, стала єдиним повновладним господарем в Києві. Ця звістка швидко рознеслась Україною, і на адресу Центральної Ради з усіх губерній і міст полетіли привітальні телеграми від різних організацій, у тому числі і від місцевих органів влади, які визнали за Центральною Радою єдину крайову владу в Україні.

У збройній боротьбі за владу в Києві активну роль відіграв український полк, утворений з делегатів третього Всеукраїнського військового з’їзду, що саме проходив у місті. Тимчасово перервавши роботу, деле­гати з’їзду взялися за зброю, щоб захистити Центральну Раду не тільки від червоногвардійських загонів, а й регулярних військ Тимчасового уряду. У збройних сутичках на вулицях Києва на боці Центральної Ради виступили Перший український полк імені Богдана Хмельницького, загони моряків-українців Чорноморського флоту та Український полк імені Тараса Шевченка, що спішно прибув з фронту на підтримку Центральної Ради.

Відновивши свої засідання, третій Всеукраїнський військовий з’їзд прийняв резолюцію про необхідність негайного закріплення здобутої перемоги шляхом проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки. Вперше ця ідея була висунута Михайлом Грушевським у вступній промові, в день відкриття з’їзду.

Проголошення Української Народної Республіки відбулося у вівторок 7 листопада (ст. ст.) пізно ввечері у великому залі Педагогічного музею на Володимирській вулиці, де Центральна Рада проводила всі засідання.

Вже з 12-ї години дня великий зал, хори і кулуари були переповнені киянами, які з нетерпінням чекали великого історичного акту. Близько 9-ї години вечора текст Третього Універсалу був остаточно погоджений між усіма фракціями Центральної Ради. О 21.30 Михайло Грушевський відкрив історичне засідання Центральної Ради.

«Високі збори,— почав Грушевський,— грізний час кривавої боротьби в Росії і в Україні, коли немає центральної власті, коли повстала і все шириться громадянська війна, що переходить уже і в Україну, вимагає від українських партій рішучих кроків, щоб зміцнити власть, зробити Україну базою революції і звідси боронити здобутки революції в цілій Росії. В такий час і для таких завдань потрібні героїчні засоби. Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний Секретаріат Центральної Ради прийшов до тої думки, що для того, щоб краєва власть була справжньою, фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республіки…».

Особливий ентузіазм у присутніх викликали положення Універсалу про передачу поміщицьких земель селянам, восьмигодинний робочий день, відміну смертної кари, укладення миру, демократичні свободи зібрань, друку та інші. Грім оплесків вибухнув, коли прозвучали останні слова Універсалу про скликання Українських Установчих зборів.

Після невеликої перерви на пропозицію української фракції есерів Третій Універсал подається на поіменне голосування. Це було перше поіменне голосування в Центральній Раді від початку її заснування. З 50 членів Малої Ради в залі були присутні 46. З них за проголошення Української Народної Республіки проголосували 42 чоловіки, проти — ніхто, утримались: два російських есери, один меншовик і представник польського Централу (дані з газети «Киевская Мысль», 8 листопада 1917 р.).

10. Закриваючи історичне засідання Центральної Ради уже далеко за північ, Грушевський оповістив, що в четвер, 9 листопада, о 12 годині дня на Софійському майдані має бути публічно й урочисто проголошена Українська Народна Республіка всьому народові України. В цей день відміняються заняття в школах та гімназіях, а також робота в державних установах.

З ранку 9 листопада на Софійському майдані почали збиратися кияни. Прибували військові частини з українськими синьо-жовтими прапорами та оркестрами, колективи державних установ і організацій з численними корогвами, портретами Т. Шевченка.

О 12-й годині на Софійський майдан прибув голова Центральної Ради Михайло Грушевський, у повному складі уряд. Керівників зустріли вигуками «Слава!».

Разом з командуючим парадом полковником Юрієм Капканом М. Грушевський та інші урядові особи обійшли шеренги війська, що вишикувалось чотирикутником навколо пам’ятника Богдану Хмельницькому. Зведений військовий оркестр у цей час виконував гімн «Ще не вмерла Україна», «Заповіт», козацькі марші та українські пісні. Почесними гостями свята були представники військових місій — французької, італійської, бельгійської та румунської.

Близько 2-ї години дня в Софійському соборі задзвонили дзвони. На майдан вийшло духовенство з корогвами на чолі з преподобним Олексієм та чотирма архієреями в золотих митрах. З трибуни, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому, Грушевський виголосив промову, в якій сказав, що Центральна Рада в повній згоді з національними меншинами вирішила проголосити Українську Народну Республіку і звернулася до народу України з Універсалом.

9 грудня 1917 року Генеральний Секретаріат звернувся з нотою до воюючих і нейтральних держав. У ній говорилося, що Українська Народна Республіка стає на шлях самостійних міжнародних відносин. За логікою після проголошення самостійності чи незалежності від Росії внутрішня, чи «хатня», війна, як її називав ленінський уряд у Петрограді, негайно перетворювалася у війну двох суверенних держав — Росії і України. У такому випадку Україна набувала юридичного права звернутися за допомогою до будь-якої країни світу, що вона й зробила після укладення Брестського миру.

Завдання більшовиків, навпаки, полягало в тому, щоб якнайшвидше знищити Центральну Раду, що вела Україну до незалежності від Росії, і передати владу українським більшовикам. Тому на переговорах у Бресті ленінські емісари оголосили Російську республіку правонаступницею всієї царської Росії і намагалися всіляко виключити Центральну Раду з переговорів або принаймні замінити її дипломатів представниками маріонеткового українського уряду з Харкова.

Одним словом, проголошення Україною незалежності від Росії було питанням життя або смерті. І це сталося 22 січня 1918 року. Центральна Рада оголосила Четвертий Універсал, в якому зазначається  повна політична незалежність України від Росії.

Укладач: В.В. Писанець

Джерела інформації:

  1. Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада : навч. посіб. / В.Ф. Верстюк. – К. : Заповіт, 1997. – 344 с.
  2. Раєнт О.П. Українська Центральна Рада і Тимчасовий уряд. УНР. Гетьманат Павла Скоропадського. 1918 рік / О.П. Раєнт // Велика війна 1914-1918 рр. і Україна. – К. : Кліо, 2013. – С. 654 – 690.
  3. Тагліна Ю.С. Михайло Грушевський / Ю.С. Тагліна. – К. : КЕТС, 2013. – 128 с.
  4. Енциклопедія історії України. У 10 т. /Редкол. : В.А. Смолій (голова) ; Т.В. Боряк, В.Ф. Верстюк та ін. – К. : Наукова думка, 2013 – Т. 10 : Т-Я. – 2013. – С.112.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *