Устим Якимович Кармалюк
10.03.1787 – 22.10.1935
— український національний герой, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813–1835 роках проти національного і соціального гніту.
Народився Устим в селі Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (нині село Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) в селянській родині.
У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою керувати, тому вирішив віддати на 25 років до царської армії.
У 1813 році дезертирував з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам’янці-Подільському та повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік з-під варти.
Такі його примету того часу з слідчого ділу: «Лет 30, росту 2 аршина и 6 вершков (1 метр 68 сантиметров), лицо овальное, бритое, нос умеренный, глаза світло-голубые, волосы рыжие, недостает двух передних зубов, хорошо говорит по-русски».
У 1814 році очолив повстання селян проти російської адміністрації і дворянства, що
розгорнулося в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах. У 1817 році Кармалюк був схоплений жандармами і засуджений до смертної кари. В останній момент кара була замінена на 25 ударів батогом і 10 роками каторги в Сибіру.
Та невтомний отаман у 1818 році втікає з В’ятської етапної в’язниці і повертається на Поділля. Він діє в околицях Бару і Балтському повіті, маневруючи під облавами каральних військ і скрізь піднімаючи селян на повстання.
У цей час дружина Марія і діти піддаються репресіям та гонінням. У Кармалюка було п’ятеро дітей – четверо синів і одна донька. Одружений був Кармалюк двічі, перша дружина Євдокія померла, залишивши хлопчика Івана і дівчинку Настю; друга дружина, відома як Марія Щерба, від шлюбу з якою у нього було троє синів: Остап, Іван і Тарас.
До полювання на повстанського ватажка долучається й місцева шляхта, що створює охоронні загони від нападів українських повстанців. Його впіймали. Під посиленою охороною Кармалюка, закованого в кайдани і прикутого до воза, відправляють до містечка Літина в тюрму. Під час допитів на очній ставці в Літинському нижньому земському суді із родиною, Кармалюка видає маленький син, що кинувся батькові в обійми.
Потім його запроторюють у Кам’янець-Подільську фортецю, з якої він разом з іншими 
в’язнями організовує втечу, попередньо роззброївши вартових. Під час втечі він зазнає поранення, його приковують залізними ланцюгами до кам’яного стовпа в одиночній камері у папській вежі Юлія II, яку згодом назвуть Кармалюковою. За спробу втечі з в’язниці в 1824 році Кармалюк був покараний на кам’янецькому майдані 101 ударом батогом, випіканням тавра на чолі і засланням на вічну каторгу до Сибіру. Дружина Кармалюка наказана різкам і місячним арештом за те, що допомагала переховувати чоловіка.
Наступні два роки Кармалюк разом з іншими каторжанами конвойований до Тобольська. 
У 1825 році з Тобольської каторжної в’язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром він знову втік, але був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав грати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв’язав їх у довге полотнище. До кінця прив’язав камінь і закинув за частокіл в’язниці. По цьому висячому мосту, прямо вікна за огорожу один за одним перебралися усі в’язні — зранку камера була порожня.
У 1828 році знову був схоплений і відправлений до Сибіру на Боровлянський скляний завод у Тобольській губернії. Потім знову втеча, а в 1830 — черговий арешт. Через 2 роки Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в’язниці. У 1830-1835 рр. селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь близько 20 тисяч осіб. Протягом 23 років боротьби
повстанські загони Кармалюка здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі садиби. Захоплені у поміщиків гроші та цінності роздавали селянським біднякам. У повстанському русі брали участь не тільки українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима, як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр.
Жоден з них на допитах і очних ставках не зрадив Кармалюка, за що деякі з них були страчені, а ін
ші вислані в Сибір. Для боротьби з повсталими уряд у листопаді 1833 році створив так звану Галузинецьку комісію щодо заворушень в Літинському, Летичівському та Ольгопільському повітах Подільської губернії.
За словами тих, хто знав або бачив Кармалюка, Устим був не дуже високий, але плечистий, незвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив грабіжників, сильно карав даремних злодіїв. Житель с. Гуменці Мисливський згадував, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота у місцевого здирника і роздав бідним обідраним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка…»
22 жовтня 1835 року Кармалюк був убитий із засідки шляхтичем Рутковським; за переказами — не кулею, а срібним гудзиком, тільки так можна убити «характерника», тобто чаклуна, яким вважали отамана. Адже кримінальні справи Кармалюка налічували 9000 листів. З метою залякування непокірних селян тіло ватажка ще довго возили по містах і селах. В Головчинцях резонанс судової справи Кармалюка був таким великим, що вся його численна рідня була змушена, щоб уникнути репресій, відмовитися від свого прізвища. Переважна більшість взяла собі прізвище Карман: таке було прізвисько соратників Устима. Після 1955 р., коли село перейменували на Кармалюкове, почався
зворотний процес зміни прізвищ, майже всі Кармани стали Кармалюками.
Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам’ятник.
Образ Кармалюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та інші. Харківський композитор Валентин Костенко — автор опери «Кармелюк». Фольклорні добутки про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»). Народні чутки приписують Кармалюкові авторство ряду пісень. Хоча найвідоміша, «За Сибіром сонце сходить», складена усе-таки не ним, a Томашем Падурою. За твір про Устима Кармалюка письменниця Марко Вовчок в 1871 році, через 36 років після загибелі реального Кармалюка, потрапила в Петербурзі під суд. Той оштрафував її «за схвалення такого способу дій, який суперечить встановленим у нас засадам власності».
До наших часів лише опис зовнішності Кармалюка, а єдиний достовірний його портрет належить пензлю Тропініна та відомий у кількох копіях, одна з яких зберігається в Ермітажі.
Список літератури
Васильченко, С.В. Оповідання, повісті, драматичні твори / С.В.Васильченко. – К.: Наукова думка, 1988. – 600 с.
Вовчок, Марко. Оповідання. Казки. Повісті. Роман / Маркович М. О. – К.:Наукова думка, 1983. – 640 с.
Гижа, О. Облога Кармалюка: історичний роман / Олександр Гижа. – К.: Український письменник, 1993. – 446 с.
Котляр, Н.Ф. История в жизнеописаниях / Н.Ф.Котляр, В.А. Смолий. – К.: Наукова думка, 1990. – 255 с.
Кучер, В.С. Устим Кармалюк: роман / В.С. Кучер. – М.: Художественная литература, 1983. – 479 с.
Старицкий, М.П. Разбойник Кармалюк: исторический роман / М.П.Старицкий. – К.: Дніпро, 1988. – 687 с.