Віктор Семенович Близнець: до 85-річчя від дня народження українського письменника

Віктор Семенович Близнець

10.04.1933 – 02.04.1981

“… Немає більшої насолоди для письменницької душі, як писати книгу для юних. Це немовби свіжий подих вітру вранці, десь на лузі дитинства, коли тільки-тільки сходить сонце…”

Віктор Близнець

Віктор Семенович Близнець народився в с. Володимирівка на Кіровоградщині в багатодітній селянській родині, де Віктор був четвертою дитиною. Немовлям мало не помер, бо в Україні були часи голодомору.

Саме в рідному селі, за його словами, він “… побачив світ, далекі імлисті обрії, сиві полинові рівнини. … Небо й степ – оце й заповнило душу, все моє життя.

Найдорожчою людиною був для письменника, за його власними словами – батько. Працював він столяром, умів дуже гарно про все розповідати. І був для своїх шістьох дітей “… першою книгою, першою школою, відкривав землю батьків, … це було як причастя до святині, до таїни нашого земного бога”.

Змалку Вітько тягнувся до книжки, до знань. Та лиш хлопець пішов до школи, як почалася війна, довелось пережити голод, страх, знущання. У селі виникла підпільна організація (про неї, і про захмарене війною небо письменник розповість уже з часом — у своїй першій повісті «Паруси над степом»). І тільки-но закінчилося воєнне лихоліття, хлопець знову поновив навчання.

Пам’ятає, як його мама, сільська вчителька, фарбувала крохмалем газету і з пам’яті відтворювала сторінку букваря, бо в цілому селі не збереглося жодного. А ввечері ця газета знову фарбувалась, і писалися на ній літери, склади.

Навчався Віктор Близнець спочатку у Володимирівці, потім уже була школа в сусідній Першотравенці, старшокласником — у Компаніївській середній школі. Вчився Віктор старанно, багато читав і потай пописував вірші. Був дуже здібним та допитливим учнем, школу закінчив із золотою медаллю.

Після закінчення десятирічки 1952 року Віктор їде до столиці і успішно складає іспити на факультет журналістики Київського університету імені Т.Г. Шевченка. Його однокурсниками і товаришами були В.Симоненко, М.Сом, Т.Коломієць, Ю.Ячейкін та інші обдаровані та талановиті люди – майбутні письменники.  Дозвілля проводив або в бібліотеці, або на природі. Після університету у 1957 році   працював редактором у редакціях газет, журналів, видавництвах.

Зокрема, був кореспондентом «Комсомольскої правди», завідувачем відділу газети «Комсомольске знамя», завідуючим відділу шкільного життя журналу «Піонерія» (теперішній «Однокласник»), заступником головного редактора видавництва «Молодь». І паралельно, за словами письменника А.Костецького, знаходив “… час, аби залишитися наодинці зі своїми думками і творити Літературу з великої літери, як він це розумів”.

Публікуватись він почав з 1959 році, а перша книжка оповідань «Ойойкове гніздо» вийшла в 1963 році.

Відомий дитячий письменник Всеволод Нестайко так розповідає про своє перше враження від знайомства з В.Близнецем та його оповіданнями. “І от він прийшов – середній на зріст, присадкуватий, з вишневими очима, які він… сором’язливо одводив убік. Поклав мені на стіл тоненький рукопис. І одразу ніяково попрощався й пішов. У рукописі було всього чотири оповідання. Але він даремно соромився. Оповідання були по-справжньому талановиті, свіжі, щирі, написані соковитою народною мовою. … Віктор доніс ще кілька оповідань. Так склалася його перша книжка “Ойойкове гніздо”.

Більшість написаних книжок — для дітей. Віктор Близнець був дитячим письменником за природою свого таланту: він умів розглядати проблему «від початку», звертатися до найпершого значення слова й метафори, відкривати нове в давно знайомому.

Найпопулярнішими його творами є повісті «Паруси над степом», «Землянка», «Древляни», «Звук павутинки», «Мовчун», «Женя і Синько», «Як народжувалася стежка», «Золота гора до неба», «Золота павутинка», повість-казка «Земля Світлячків». Спеціально для дітей він переклав з давньоруської сучасною українською мовою літопис «Повість минулих літ».

1968-й рік, коли вийшли друком «Древляни», — це час перелому в бік догматизму у всіх сферах життя, розгортання масштабної боротьби проти національної інтелігенції, проти всіх виявів національної свідомості народу. Сама назва твору свідчила про спробу автора протистояти цій політиці. Персонажі твору, в якому чимало автобіографічного, — предки оповідача, кілька поколінь поліщуків.

А вже наступна книжка Віктора Близнеця — повість «Звук павутинки» (1970) змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

Герой повісті Льонька, навколишній світ якого населений незвичайними звуками, явищами, істотами: він бачить срібного чоловічка, який не боїться Сопухи, він чує звук павутинки, він дружить, як із живим, із собакою Рексом, що його давно вбив сусід Глипа. Розкриваючи язичницьке світобачення дитини, письменник проникає в таїну світової гармонії, в якій існує Льонька.

Не втратив дитячої здатності бачити й розуміти цей світ і Льоньчин дорослий приятель Адаменко, або Адам. Смерть Адама (його вбиває променева хвороба) — як наслідок (чи кара) за досліди й створення «атомного сонця» — для Льоньки не лише страшна трагедія, а й урок спокути, прозріння, самозречення.

У написаній невдовзі повісті «Мовчун» (1972) автор пішов зовсім іншим шляхом, хоч і в ній відчувався полемічний потенціал, світоглядне протистояння системі. Це твір суто реалістичний. Дія відбувається в роки війни. Головний герой — підліток Сашко, батько якого на фронті, а сам він із матір’ю — на окупованій території. Сашкова мати зраджує батька з гультіпакою Гринею, і син відчуває докори сумління, щось на зразок співучасті, власної вини.

Образом мовчуна Сашка Віктор Близнець започаткував в українській літературі традицію, що продовжилася хоч і в небагатьох, але надзвичайно вартісних творах, де діють маленькі герої, які передчасно дорослішають через воєнне лихоліття. Втрачаючи, по суті, дитинство, вони зберігають найдорожчу якість душі — гідність.

Віктор Близнець по-дитинному сприймав увесь світ. Мав незаяложену, світлу натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті. Коли він ішов на зустрічі у школу, з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Віктор Семенович прагнув відразу заволодіти аудиторією, захопити дитячу увагу, а потім вів невимушену вільну розмову, заохочував, щоб діти ставили якомога більше питань. І завжди після таких зустрічей був окриленим, казав, що вони дають йому енергію для написання творів. Очевидно, відчував, що саме в цій царині може найповніше самореалізуватися як письменник.

У 1974 році була написана повість «Женя і Синько». Твір розповідає про те, як київська п’ятикласниця Женя знаходить в підвалі будинку маленького кумедного чортика Синька. Дівчина забирає його, хворого, додому. Женя, яка досі почувалася самотньою, нарешті знайшла друга, про якого може турбуватись. Автор примушує читача замислитись над проблемами моралі, духовності. З жалем відзначає, що у великих і багатолюдних містах людина часто почуває себе самотньою, наголошує на важливості мати вірного друга, бути відповідальним за долю інших людей, берегти і охороняти природу.

Відірваність читача від землі, від етноморалі, джерел народної духовності була постійним болем письменника. Земля і народ, природа і мораль — ці категорії у Близнеця завжди стоять в одному нерозривному ряду — і у «Звукові павутинки», і в «Жені й Синькові», і особливо яскраво — в казковій повісті «Земля Світлячків» (1979).

Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком неписаного правила, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. Віктор Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Письменник наполегливо культивував трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання.

Віктор Близнець практично не мав проблем з виданням своїх творів (наскільки це було взагалі можливо), хоч і мусив власноручно нівечити їх, шукати компромісні варіанти. Він не міг сам не бачити свого таланту, однак за такої кількості видань страждав од невизнання.

Кілька років Віктор Семенович працював над перекладом з давньоруської на сучасну українську мову  епосу “Повість минулих літ”, що є для нас головним джерелом знань про життя наших далеких предків. Видано було цей переклад 1980 року з передмовою П.Загребельного, у художньому оформленні майстра гравюри Г.Якутовича. 

Є у письменника твори для дорослого читача. Цікавила Близнеця історична тематика, в яку він поринув опісля успішних перших кроків у літературі. Окрім повісті «Древляни» (1968), це  також і повісті «Партизанська гармата» (1978), «Вибух» (1979), які  хоч і відображали зовсім різні історичні епохи та своїм словом та тематикою (героїзмом) відчувалися близькими за духом. І довершенням його дорослої прозової тематики став роман «Підземні барикади» (1977). У своєму єдиному романі автор зумів поєднати чимало власних літературних засобів — в діалогах, у художній довершеності і, навіть, його цілеспрямованість й певна повчальність переповідання стали знаковими у творчості.

Але все-таки найталановитішими і найпопулярнішими залишились його книжки для дітей. Усе написане Віктор Семенович пропускав через свою душу і серце. Герої його творів усвідомлюють себе особистостями, знають, що таке справжня дружба, готові захистити слабшого, живуть у злагоді з довкіллям. 
Таким був і сам письменник. Усі, хто знав Віктора Семеновича, згадують про нього як про людину дуже щиру, делікатну, з ніжною душею. Людину, закохану у дитинство, у людей, у природу. Про нього доречно сказати словами дослідниці його творчості А.Гурбанської  – “Чесний і совісний Близнець”.   

Письменник страждав через складну ситуацію в країні, і це впливало на його надзвичайно вразливу душу, розхитувало нервову систему. Доведений до відчаю, Віктор Близнець власноруч обірвав своє життя в 1981 році.

Твори Віктора Близнеця перекладені на російську, білоруську, чеську, словацьку, англійську мови та відзначені літературними преміями ім. О. Копиленка і М. Рильського.

У 1988 році письменникові посмертно було присвоєно звання лауреата літературної премії імені Лесі Українки, а в 2003 році Міжнародним освітнім фондом імені Ярослава Мудрого започатковано Літературну премію «Звук павутинки» імені Віктора Близнеця.

На Компаніївщині у селі Першотравневка при загальноосвітній середній школі створено кімнату-музей Віктора Близнеця, де свого часу навчався письменник, і де щороку в день його народження збираються колеги по перу та шанувальники його таланту.

Список літератури:

Близнец В.С. Древляне: роман. Повести / С.С.Близнец. – М.: Сов. писатель, 1984. – 512 с.

 

Близнець, В. Землянка: повість / В. Близнець. – К.: Дніпро, 1995. – 165 с.

 

Близнець, В. Хлопчик і тінь: повісті / В. Близнець. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.