У час російської навали дуже актуальним є вірш українського поета Павла Тичини “Я утверждаюсь”, написаний в далекому 1943 році. Це віра в непереможність духу і правди українського народу.
“Я УТВЕРЖДАЮСЬ”.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтоніє, мене ти пожирала,
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!
Ти думала – тобою весь з`їдаюсь? –
та, подавившись, падаєш в траву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу…
Нехай ще в ранах я – я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Із ран – нове життя заколоситься,
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! –
Ну як же не сіять?…
Ще буде неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи зугудуть…
І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила!
а сила знову розцвіла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тичина П.Г. Золотий гомін : вибрані твори / упоряд., вступ. ст. С.А. Гальченка. – К. : Криниця, 2008. – С. 255 – 256. – (Бібліотека Шевченківського комітету).