Антін Львович Лотоцький: до 140-річчя від дня народження українського письменника, журналіста, педагога

Антін Лотоцький

13.01.1881 – 28.05.1949

Ім’я талановитого письменника, журналіста, видавця, педагога і громадського діяча Антіна Лотоцького донедавна було мало відоме сучасному читачеві.

Антін Лотоцький народився в с. Вільховець, нині – Бережанського району, в сім’ї галицького педагога і письменника Лева Лотоцького.  Батько часто оповідав дітям про відважні й трагічні сторінки нашої історії, і ці розповіді глибоко западали в душу хлопчика. У сім’ї Лотоцьких панувала творча атмосфера: батько був знаний у культурно-мистецьких колах, сам займався літературною творчістю і друкувався в «Літературно-науковому віснику», що виходив у Львові за редакцією І. Франка, М. Грушевського і В. Гнатюка.

Лев Лотоцький

Батько-письменник мав безпосередній вплив на розвиток творчих здібностей сина, тому літературний талант Антіна виявився дуже рано. Уже під час навчання в Бережанській українській гімназії він разом з братом Володимиром видав гумористичний журнал “Небелиці”.

Після закінчення гімназії Антін Лотоцький вступає на філософський факультет Львівського університету, слухає курс лекцій Михайла Грушевського з історії України, займається літературною працею. Він співпрацює з редакцією щоденника “Діло”. Перші його твори побачили світ, коли він був студентом. Тоді вийшли з друку його перші книжки оповідань, легенд і переказів (“Цвіти з поля” 1907), “Ведмедівська попівна” (1909), його історична повість з часів Хмельниччини “Триліси” (1910). Переклав повість “Месть Умерия” Владислава Оркана. У цих творах чітко проявилося життєве кредо молодого письменника: розповідати дітям про події героїчної і складної історії українського народу, виховувати в них любов до рідного краю.

Антін Лотоцький співпрацює із дитячим часописом «Світ дитини», де він  започаткував курс англійської мови для наймолодших під рубрикою «Всі вчимося англійської мови», а також постійну сторінку «Казки дідуся Тараса», де у казковій формі розповідав біографії популярних письменників та артистів. Опублікував цикл краєзнавчих оповідань «Славко на мандрівках», друкував свої історичні оповідання, якими зачитувались не лише діти, а й дорослі. Свої твори письменник підписував псевдонімами «Вуйко Тонцьо», «Я. Вільшанко», «Тото-Долото», «Лотан», «Само собою не Руданський» та іншими.

На початку ХХ ст. у Галичині активно створювали українські гімназії. У 1909 році відчиняють двері для своїх вихованців приватні гімназії в Рогатині, Городенці й інших містечках краю.

Від 1911року разом зі своїм приятелем Миколою Венгжиним (1883–1960; літ. псевдонім – М.Угрин-Безгрішний) Антін почав учителювати в новоствореній (1909–10) Рогатинській гімназіїзії. Став там одним з ініціаторів заснування товариства “Молода Січ” (створене 1912/13 навч. року). Молоді “січовики” ставили перед собою такі завдання: поволі, але совісно ознайомитися з історією України, з українською літературою від найдавніших часів; домагатися фізичного вдосконалення так званими “прогульками” (туристичними походами), військовими вправами; прикрашати класи портретами українських письменників, світлинами зі всієї України й малюнками українських і чужих митців тощо. У 1912 році Антін Лотоцький публікує книжку нотаток “Пішки на гору Маркіяна”.

 У “Звідомленні дирекції Рогатинської г-зії за 1913/14 н. р.” виходить його дослідження “Тарас Шевченко в німецьких перекладах” (1914), що й досі не втратило своєї вартості.

З початком Першої світової війни письменник влився в Легіон Українських Січових Стрільців, входив до складу «Пресової Кватири», основними завданнями якої була культурно-освітня праця та створення літопису боїв і буднів УСС. Під різними псевдонімами (Тото-Долото, Самособою не Руданський) він поміщав свої твори майже в усіх виданнях “Пресової кватири”. Був співредактором стрілецьких часописів.

Після закінчення воєнних дій Антін Лотоцький із великою енергією взявся до письменницької праці, як ніхто інший з українських письменників він зробив для розвитку українського історичного оповідання. Серед найвідоміших творів письменника — «Смертне зілля», «Руслан і Либідь», «Було колись на Україні», «Княжа слава», «Михайло-Семиліток».

Після війни Лотоцький повернувся у гімназію в Рогатині. Вчителюючи, видав кілька своїх книжечок: “Пан Коцький”, “Вільгельм Тель” (обидві – 1920), “Смертне зілля”, “Червона Шапочка”, “Чорнокнижник з Чорногори” (всі – 1921), український вертеп “Віфлеємська зоря”, сценічний образок “Гостина св. Миколая”, сценічну гру “Коник-стрибунець” (всі – 1922) та ін.

У 1923 р. Антін Лотоцький  залишає вчительську працю, щоб займатися насамперед письменницькою і видавничою діяльністю. Разом з М. Угрином-Безгрішним вони того ж року заснували у Рогатині видавництва “Журавлі”, “Сині дзвіночки”, видавали журнал “Рогатинець” – орган Українського педагогічного товариства. У ньому було вміщено гостросюжетні твори А. Лотоцького.

Глибокий знавець давньої української літератури А. Лотоцький назвав свою збірку на зразок збірника українського середньовіччя – “Золота ціп” (“Золотий ланцюг”). Під час праці Антона Лотоцького в Рогатині у 20–30 роках минулого століття зпід його пера вийшли такі твори: “Смертне зілля” (1921), “Наїзд обрів” (1923), “Три побратими” (1934), “Було колись на Україні” (1934), “Козак Байда” і “Роксоляна” (1936), “Отрок князя Романа” (1937), “Княжа слава” (1939) і ще багато інших, насамперед, дитячих творів.

У 1936 році видавництво «Сині дзвіночки» у Рогатині видало його «Малу граматику української літературної мови».

Одну за одною видавав книги:  “Пригоди Лиса Микити”, “Казка про Шевченка…” (обидві – 1924), “Сон місячної ночі”, “Царівна-жаба”, повість “Кужіль і меч” (1927), сценічна картина “В ніч святого Миколая” (1931), “Відкриття Канади”, “Іван і Гануся. Драматична казка” (обидві – 1932), “Історичні оповідання”, “Перша проща” (обидві – 1933).

Лотоцький, як знавець багатьох іноземних мов, ознайомлював українських дітей з кращими зразками світового письменництва. У цьому ж виданні письменник надрукував цикл краєзнавчих оповідань.

Та справжня слава прийшла до нього після виходу у світ чотирьох томиків «Історії України для дітей», яка й зараз слугує підручником з історії для школярів діаспори. Того ж року побачили світ “Мандрівки Мишки-Гризокнижки по Львову”, оповідання “Три побратими” та ін. Згодом окремими книгами вийшли його історичні оповідання та повісті, георафічно-пізнавальні оповіді: “На світанку”, “Козак Гайда”. Легендарне оповідання про початки Києва (1935);”Княжа Галиця” (1936), “Отрок князя Романа”, “Роксоляна. Історичне оповідання з XVI ст.” (обидві – 1937); “Від Ля Плати по Анди. Землеписне оповідання”; “Колосся Божої Матері. Марійські легенди” (обидві – 1938). А ще побачили світ дуже популярні серед дітей вірші “Пригоди Ромка Помка” (1938), цикл оповідань з вітчизняної історії “Було колись на Україні” (кн. 1 – 5, 1934 – 38), поема “Золоті ворота” (1937), книга “Сім чудів світу” (1939)…

Напередодні Другої світової війни  Лотоцький написав одну з найкращих своїх книжок – “Княжа слава”. Вийшла вона вже під час німецької окупації – 1942 р. в “Українському видавництві” (Краків – Львів). Крім того, у творчому доробку письменника – низка літературно-критичних та мовознавчих досліджень, науково-популярні, публіцистичні статті та інші твори.

18 квітня 1946 р. правління Львівської організації Спілки письменників ухвалило рішення про прийом до Спілки А. Лотоцького. У тому ж році було перевидано казку “Котигорошок”

Останні роки життя Антін Львович перебував у інтернаті для львівської  інтелігенції. Він часто хворів, до того ж голодував.  Стан здоров’я письменника погіршувався. Він ліг до лікарні і 28 травня 1949 року його не стало. Письменник похований на Личаківському цвинтарі.

Повернення його творчості до читачів в Україні розпочалося у 1991 році. Тоді було перевидано збірки його історичних оповідань “Княжа слава”, “Хрест над Дніпром”, повість “Кужіль і меч”, “Історія України для дітей”.

Ім’я Лотоцького носить гімназія в м. Снятин і вулиця, на якій вона розташована.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *