Сьогодні – День української писемності та мови. Вони розповідають про «малорусскоє нарєчіє», про «нікакіх слєдов і даже намьоков на сущєствованіє украінского язика глубже второй половіни ХІХ вєка». Але ми знаємо, що українська мова не вчорашня, і ніким вона нам не дана, і ні в кого не позичена. Її тисячоліттями творили й боронили наші предки.
Українська мова, як і слов`янські взагалі, романські, германські та багато інших, належить до індоєвропейської мовної сім`ї. Причому, як схильна думати більшість учених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови.
Коли українську мову співставити з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, відомою ще з VІ ст. до н.е., впадає в очі її «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова почала формуватися як така ще в доісторичні часи.
Справжнім початком нашої мови був час, коли певна група слов`янських племен виділилася із загальнослов`янського масиву й почала формуватися як окремий етнос – українці, історично – русичі. Це сталося в VІ столітті, коли під тиском завойовників – тюркомовних аварів – з території між Карпатами і Дніпром, частина слов`янських племен подалася на південь (південні слов`яни), частина – на захід (західні слов`яни). Наші предки залишилися на своїй землі, перетривали аварів і невдовзі сформували свою державу з центром у Києві.
Коли 988 року в Русі було прийнято християнство, дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, священиків віддавали на «учениє книжноє». В школах навчали церковнослов`янської мови (тодішньої болгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші – гірше, але вже між собою, щоб відрізнятися від простолюддя, спілкувалися якщо не чистою церковнослов`янською, то церковнослов`янсько-українським суржиком.
Для тогочасного феодального суспільства це було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, низи – іншою.
Проте в Київській Русі все ж говорили українською мовою, про що свідчать українські форми слів, вислови, що то тут, то там проскакують через церковнослов`янщину в тодішніх текстах.
Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії, виявлені у 60-70-х роках ХХ ст. Походять вони з ХІ-ХІV ст. Ці написи, як правило лаконічні і є переважно молитовними зверненнями до Бога та святих з різних приводів. Написані вони церковнослов`янською мовою, але не всі нею досконало володіли, тому використовували простонародні слова і форми слів. Наприклад, чоловічі імена мають закінчення –ові, -еві: Петрови, Феодорови, Василеви. Автори написів, щоб уникнути одноманітності, вживали й форму на –у: помози… Павлу. У звертаннях вживається кличний відмінок: святий Фоко, свята Софиє, святий Онуфриє.
В ХІ-ХІІ ст. зустрічаються цілком сучасні українські слова в сучасному звучанні: хрест, не хотячи, гет (геть), порося, трясця (народна назва хвороби) тощо.
Що до місця української мови серед інших слов`янських мов, то вона і за своєю фонетикою, і за граматичним ладом, і ще більше за словниковим складом ближча до південно- і західнослов`янських мов. «Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином» (Іван Огієнко).
Корені нашої мови заглиблені в тисячоліття. Тепер вона одна з найбагатших мов світу, хоч і була зневажена та переслідувана.
Доскіпливі знавці інформаційних технологій дослідили, що синонімічний ряд української мови у п`ять разів довший від російської. І справді, у російській пóнял та понял, в українській – зрозумів, утямив, збагнув, зметикував, допетрав, уторопав, розшолопав, утнув, змикитив, докумекав. Отож маємо розшолопати, що той, хто нехтує рідною мовою, зневажає її, збіднює насамперед сам себе.
Інформація з книги: Ющук І.П. Мова – найбільший скарб / І.П. Ющук. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2020. – 360 с.