«Кого люблять діти – той, значить, ще не зовсім поганий чоловік», – говорив Шевченко. А діти його любили і він їх любив. Сьогодні виповнюється 211 років від дня народження Кобзаря. Його друзі (вже коли Шевченка не стало) видали книгу спогадів сучасників про Тараса Григоровича. Ця історія розказана Миколою Корнійовичем Чалим у спогаді «Т.Г. Шевченко на Україні в 1859 році».
«…Шевченко пішов шукати квартиру, бо йому треба було залишитися на деякий час у місті, щоб дочекатися з Петербурга якихось грошей. Не маючи бажання оселятися в центрі Києва, він вирушив на Поділ і, пройшовши Плоску частину, опинився на Пріорці.
«Йшов та йшов – бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе, от я й зайшов умовитись за кватеру і попросив хазяйку погодувати мене в довг».
Музей “Хата на Пріорці”
Так казав Шевченко зовсім не знайомій йому жінці, ввійшовши на її подвір’я.
- Хто ж ви такий? – запитала хазяйка.
- Як бачите, чоловік собі! – відповів незнайомий.
Незважаючи на таке дивне прохання – нагодувати й напоїти в борг, – хазяйка, може, саме через цю оригінальність, прийняла поета на квартиру.
Через кілька днів з’ясувалось, хто такий був квартирант-оригінал. З свого боку Тарас Григорович довідався, що його хазяйка, жінка, хвороблива й негарна, була палкою прихильницею поезії Шевченка й дуже любила малоросійські пісні, які іноді співала на прохання квартиранта. Він був у захопленні від цього й незабаром став своєю людиною не тільки для хазяйчиних дітей, але й для неї самої, називаючи її то тіткою, то дядиною. Чоловіка її поет не любив за блискучі ґудзики його віцмундира. А білоголові дітлахи з усієї вулиці були для нього справжньою втіхою. Вони звали його дядьком.
Пані Крапивіна, сестра хазяйки, в живій розповіді передала кілька епізодів із тритижневого перебування Шевченка на Пріорці.
Просить квартирант хазяйку, щоб вона дозволила няньці Оришці випрати його сорочки й носові хусточки та позичила б йому 10 копійок сріблом, бо дуже треба! Хазяйка залюбки зробила і те, й друге. Оришка була проста селянка, натура, яку ще не встигла зіпсувати цивілізація великого міста. Розбираючи передану їй купу білизни, вона помітила два вузлики на ріжках хусточок. Розв’язавши їх, вона знайшла в одному двадцятип’ятирублеву асигнацію, а в другому трьохрублеву. Замість того, щоб привласнити цей скарб, більший ніж її річна платня, що, звичайно, неодмінно б зробила кожна київська покоївка чи куховарка, вона, з душевної простоти, сказала хазяйці про свою знахідку. Тарас Григорович не так зрадів, що несподівано знайшовся залежаний капітал, як здивувався з надзвичайної чесності «дурної» Оришки, яка могла б на ці гроші справити собі цілий гардероб. «Дядина» запропонувала йому переглянути його майно, що вміщалося в невеликому чемодані, і знайшла за обгортками книжок іще 15 карбованців. Із знайдених таким чином 43 карбованців Шевченко не схотів заплатити за квартиру жодної копійки: «Бо то, – казав він, – якісь дурні гроші, коли я зовсім забув про їх, а дурному дурна й дорога».
На ці гроші, діждавшись неділі, він задумав якнайкраще пригостити дітлахів, їх набігло з півсотні. Тарас Григорович тим часом пішов на базар і накупив стільки ласощів, що насилу доніс до квартири. Подвір’я притрусили свіжо накошеною травою. Діти качалися і перекидались, сповнюючи околиці дзвінкими веселими голосами. Та на цьому ще не закінчилось: після обіду перекупка привезла повний віз яблук, груш, пряників, бубликів і т. ін., і т. ін. Це друге частування було влаштовано вже за містом, на вигоні недалеко від Пріорки, куди хазяйка, побоюючись за цілісність свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував. Дорослі люди дивилися збоку на це гульбище й голосно казали, що «старий, мабуть, теє… трошки божевільненький».
Коли ж Тараса Григоровича починав змагати сон, діти (така була умова) повинні були тихенько розійтися. «Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» – казали вони розбігаючись…
Нарешті десь 10 серпня, він одержав давно очікувані гроші. Їх приніс йому, за дорученням жандармського полковника, гімназист Маркевич. Шевченко, до педантизму точно, розрахувався з хазяйкою, не забувши жодної її послуги понад умову; щедро обдарував наймичок, а особливо «дурну Оришку, що не вміла грошей утаїти»… Із сльозами проводжали мешканці Пріорки любого Кобзаря; навіть байдужа до всього куховарка Федора і та висловилась про нього так: «Наче каміння навалило на серце, як поїхав дядько».
А хвора хазяйка, яка надтріснутим від хвороби голосом тішила своїми піснями поетів слух, вмираючи сказала, що короткочасне перебування Шевченка в її домі було ясним променем сонця в її безпросвітному житті».
Джерело інформації:
«Я дуже щиро Вас люблю…»: Шевченко у розповідях сучасників / упоряд., пердм., прим. О.В. Ковалевського. – Харків : Прапор, 2004. – 352 с.
Фотографія з сайту: https://museum-portal.com/ua/muzeyi/6_hata-na-priorci