Джозеф Пулітцер
10.04.1847 – 29.10.1911
“Лише щире почуття відповідальності врятує журналістику від раболепства перед класом заможних, які переслідують егоїстичні цілі та протидіють суспільному благу”. (Джозеф Пулітцер)
Джозеф Пулітцер народився в місті Мако (Угорщина), в сім’ї забезпеченого єврея – хліботорговця та німкені, яка була ревною католичкою. Незабаром сім’я переїжджає до Будапешта, де хлопчик вступає до приватної школи.
У 17-річному віці юнак, який мав поганий зір і взагалі слабке здоров’я, раптом вирішує вступити на військову службу. Він намагається завербуватися відразу в три армії: австрійську, французьку та британську. Однак Пулітцера не взяли до жодної з них за станом здоров’я.
І, нарешті, у Гамбурзі майбутній видавець найнявся до американської армії.
Для того, щоб розлучитися з усіма своїми ілюзіями, хлопцеві вистачило лише кілька місяців, які він провів на кораблі.
Однак Джозефу Пулітцеру таки довелося послужити в Першому нью-йоркському кавалерійському полку, хоч і зовсім недовго. У 1865 році Громадянська війна закінчилася і його просто звільнили. 18-річний Пулітцер не знав, чим зайнятися.
Джозефу Пулітцеру, іммігранту з Європи, який вільно говорив німецькою та французькою мовами, але погано знав англійську, знайти хорошу роботу в Сент-Луїсі, де він осів після війни, було непросто. Майбутній “іконі американської журналістики” довелося попрацювати і пастухом, і офіціантом, і навіть сміттярем. Однак весь вільний час Джозеф проводив у міській бібліотеці, вивчаючи мову та закон.
Удача посміхнулася йому в шахівниці бібліотеки, куди юнак час від часу заходив після читального залу. Долю Пулітцера вирішила лише одна його порада, яку він дав, спостерігаючи за грою двох завсідників. Гравці, які виявилися редакторами найбільшої місцевої газети «Westliche Post», що виходила німецькою мовою, оцінили кмітливість молодика і запропонували йому роботу. Молодий журналіст, який подає надії, швидко просувався кар’єрними сходами і до 25 років став співзасновником «Westliche Post».
У 1878 році Пулітцер, який уже отримував непогані кошти, одружується з дівчиною з Вашингтона. Вінчання з Кейт Девіс було організовано за канонами протестантської єпископальної церкви. Тепер він був американським громадянином із грошима і вільно розмовляв англійською. В елегантному одязі, з рудою бородою і пенсне він легко змішався з елітою Сент-Луїса. Тепер він любив потанцювати, поспілкуватися в хорошій компанії та покататися у парку верхи.
В 1878 році Пулітцер купує газету «St. Louis Post-Dispatch». Весь свій вільний час він став проводити за робочим столом. Щоб змусити читача купувати газету, Пулітцер наповнив видання сенсаційними розслідуваннями та хльосткими коментарями. Він писав про корупцію в органах влади, махінаціях з податками та запеклих шахраїв. Смажені факти припали до читачів за смаком, тиражі росли, і газета процвітала.
Проте робота по двадцять годин на добу не пройшла без наслідків. У 35 років Пулітцер починає втрачати зір. Щоб поправити своє здоров’я, у 1883 році він разом із дружиною зважився на поїздку до Європи.
Пулітцер доїхав до Нью-Йорка, але замість поїздки на лікування він купує нову газету – «The New York World», яка була на межі банкрутства. Забувши про здоров’я, щасливий видавець знову взявся до роботи.
Пулітцер змінив редакційну політику, зміст, формат «The World» та «оголосив війну» корупції. На сторінках ньюйоркського таблоїду вперше стали широко використовуватися ілюстрації та друкуватись статті з продовженнями. І, нарешті, остання складова успіху – оперативність. Саме «The World» першою дала на своїх сторінках опис тієї статуї, яку ніяк не могли доставити з Франції до Америки і яка відома тепер усьому світу як статуя Свободи.
Під керівництвом Пулітцера тираж газети збільшився у 40 разів. У нове видання він запрошує на роботу молоду журналістку Неллі Блай. Щоб залучити читачів, вигадує незвичайну серію репортажів. Він пропонує Неллі здійснити кругосвітню подорож, повторюючи шлях головного героя роману Жуль Верна «Навколо світу за 80 днів». Та виявилася дівчиною рішучою і поодинці об’їхала земну кулю, причому навіть швидше за Філеаса Фогга — за 72 дні. З різних точок вона посилала до редакції нотатки — і тиражі росли, як на дріжджах.
Після цього фурору Неллі справила ще один – вона вдалася до божевільної, потрапила до лікарні на Рузвельт-Айленді, і після написала серію розгромних статей про умови життя пацієнтів. Скандал був такий великий, що в лікарню нагрянули перевірки і після цього мерія виділила гроші на її утримання.
Неллі Блай
Завдяки Пулітцеру через десять років газета стала найбільшою в країні і розходилася тиражем у 600 000 екземплярів.
Пулітцеру належить фраза: “Ніколи не друкуй у газеті того, чого не може зрозуміти твоя служниця”.
Проте, у боротьбі за тиражі конкуренти були готовими застосовувати аж ніяк не найчистіші методи. Скажімо, «The Sun» пригадала Пулітцеру його родовід, назвавши “євреєм, який не пам’ятає спорідненості”. Після цього газету Пулітцера перестали купувати євреї, що проживають у Нью-Йорку.
Всі ці колотнечі не пройшли безслідно – здоров’я Пулітцера продовжувало погіршуватися, у нього почалися нервові зриви. У 1890 році, у віці 43 років, нью-йоркський видавець взагалі був змушений відмовитися від редагування «The World». З того часу він більше ніколи не з’являвся у редакції. Пулітцер лікувався у найкращих клініках світу, але ніщо не допомагало. Останні двадцять років він провів у звуконепроникних бункерах у своєму нью-йоркському особняку та на яхті “Ліберті”.
Втім, навіть звідти Пулітцер не забував керувати своїми виданнями. У 1896 році він виявився втягнутим у битву за тиражі з Вільямом Рендолфом Херстом, чий «Journal» не гидував навіть фабрикацією новин. Пулітцерівський «The World», втім, поводився не краще. Коли кубинці підняли повстання проти іспанців, що володіли островом, Пулітцер і Херст намагалися подолати один одного, змагаючись у тому, хто припише Іспанії найбільш серйозні злочини. Обидва зажадали від Сполучених Штатів оголосити Іспанії війну після того, як американський військовий корабель «Maine» за загадкових обставин спочатку вибухнув, а потім затонув у порту Гавани 16 лютого 1898 року. Конгресмени, прочитавши газетні новини, справді оголосили війну.
Лише через чотири місяці Пулітцер вирішив відмовитися від концепції, яка сьогодні позначається словосполученням “жовта преса”. «The World» стала стриманіше в поданні матеріалу і стала на бік Демократичної партії.
Помер Джозеф Пулітцер 29 жовтня 1911 на борту своєї яхти.
Ще у 1904 році Пулітцер склав заповіт, у якому жертвував два мільйони доларів Колумбійському університету. Він хотів, щоб три чверті цих грошей пішли на створення вищої Школи журналістики, а суму, що залишилася, заповідав витратити на створення премії для американських журналістів. “Я займався журналістикою все життя і впевнений, що вона надає сильний вплив на уми людей. Мені хотілося б зробити цю професію привабливою для сильної духом та розумної молоді, а також допомогти тим, хто вже присвятив себе журналістиці, допомогти набути високих моральних та професійних якостей”.
У заповіті Пулітцер докладно описав, як слід вручати нагороду. Зокрема, він просив щорічно давати чотири нагороди з журналістики, чотири з літератури та одну в галузі освіти. Особливо ретельно колишній видавець «The World» описав, що слід відзначати у сфері високої словесності. Спочатку він хотів, щоб окремі премії вручалися за найкращий роман, драму, книгу з історії Сполучених Штатів та біографію. Але Пулітцер не вважав цей список підсумковим і припускав можливість змін.
Колумбійську школу журналістики було засновано через рік після смерті Пулітцера, а премію почали вручати у 1917 році. Наглядова рада, яку Пулітцер наділив правом вносити зміни, з 1917 року не раз ним користувалася, довівши кількість нагород до 21.
В наш час премія присуджується Колумбійським Університетом за видатні досягнення у галузі журналістики та музики. Рішення про переможців приймає журі (Pulitzer Prize Board), члени якого призначаються Університетом. Усього присуджується 25 премій.
Лауреати премії одержують по 10 тисяч доларів. Особливо наголошується на номінації “За служіння суспільству”. Тут за перемогу вручається ще золота медаль.
Для будь-якого сучасного письменника здобути Пулітцерівську нагороду за художню книгу – все одно, що витягти щасливий квиток. Можна не сумніватися, що нагородженого автора і друкуватимуть, і читатимуть, і активно обговорюватимуть. Знамениті автори, які отримали нагороду в різні роки: М. Мітчелл (за роман «Віднесені вітром», 1937), Дж. Стейнбек (за роман «Гронки гніву», 1940), Х. Лі (за роман «Вбити пересмішника», 1961) .
