Еліза Ожешко: до 160-річчя від дня народження польської письменниці

Еліза Ожешко

06.06.1841 – 18.03.1910

 

“Вона була живою мудрістю і проникливим серцем цілої епохи”

(Йозеф Катарбіньскій)

Ельжбета Павловська, вона ж майбутня письменниця Еліза Ожешко, з’явилася на світ в селі Мікольвщина поблизу Гродно в сім’ї багатого поміщика. Вона отримала традиційне сімейне виховання, потім навчалася в пансіонаті ордена бенедиктинців в Варшаві. Батьки рано видали її заміж: в 1858 році вона стала дружиною Петра Ожешко, власника маєтку Людвіново під містом Кобрин.

Шлюб виявився невдалим, але в Людвіново майбутній письменниці вперше випала нагода взяти участь в громадському житті, в публічному обговоренні шляхів розвитку суспільства. Ожешко виступала за демократичні рішення, спрямовані проти егоїстичних поміщиків. Всім цим був дуже незадоволений її чоловік, від якого їй все-таки вдалося отримати згоду на будівництво школи для селянських дітей.

Еліза надає підтримку учасникам польського повстання 1863 року. Вона два тижні приховує в своєму маєтку, а пізніше допомогає втекти польським революціонерам – Ромуальду Траугутту і Яну Ваньковичу. Коли ж через три місяці 50-річний селянин Стефан Поплавський, який працював кучером в маєтку Ожешко, доповів про це владі, Петро Ожешко, чоловік Елізи,  взяв всю провину на себе і, за вироком суду за допомогу повсталим, в грудні 1864 року був безстроково засланий в Пермську губернію, а маєток було конфісковано в рахунок держави.

Ожешко повернулася в родовий маєток в Мікольвщині, який також прийшлося продати в 1870-му році. Однак роки, проведені в маєтку батьків, були важливим періодом у становленні письменниці. Завдяки багатій батьковій бібліотеці, вона познайомилася з літературою XVIII і XIX століть, причому не тільки з художніми творами, а й з працями з філософії, соціології та економіки. Еліза, зокрема, вивчала листи Іполита Тена, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера, Генрі Томаса Бокля.

У той період Ожешко почала писати. Еліза дебютувала у пресі повістю «Картинка з голодних років» в 1886 році. Вона встановила контакти з суспільством, зосередженим навколо журналу «Tygodnik Ilustrowany» і друкованого органу варшавських позитивістів «Przegląd Tygodniowy». Ранні романи і повісті «Пан Граба» (1869), «Марта» (1837) та інші написані на теми громадської емансипації і боротьби жінок за людську гідність. Занепаду патріархального поміщицького устрою і піднесенню буржуазії присвячені романи «Елі Маковер» (1874-1875), «Сім’я Брохвичів» (1876)  та інші. Для творчості Ожешко 1860-х – 1870-х рр. характерні тенденційні жанри «повісті з тезою», «розповіді з тезою»: «Сіра частка», «Панна Антоніна», «Романова», «АВС», «Там на лузі блищить квітка», «Добра пані», «Меланхоліки»

Письменниця розлучилася з чоловіком і вступила в стосунки зі Станіславом Нагорським, з яким уклала офіційний шлюб лише в 1894 році.

З 1869 року Ожешко жила в Гродно. У 1879-1882 рр. вона  перебувала у Вільно, де була співвласницею видавництва, що випускав книги, календарі та гумористичний журнал. Видавництво закрили, а письменницю відправили на примусове поселення в Гродно.

Історики літератури поділяють творчість Ожешко на три періоди, які визначаються трансформацією її поглядів стосовно соціальних процесів. Перший період, з 1866 по 1876 рр., характеризується тотальною критикою шляхетської культури, представники якої вели паразитичний спосіб життя. Сама ж письменниця з надією і оптимізмом бачила порятунок у просвіти мас і вирішенні соціальних проблем всіх верств суспільства, включаючи такі маргіналізовані соціальні групи, як жінки і євреї.

У 1876-1888 рр. – другий період творчості Елізи Ожешко – цей оптимізм потрохи зникає, хоча у неї все ж є надія, що і хижацький капіталізм, і соціалізм з його агресивною риторикою можна приборкати розумом і моральністю: демократією, філантропією і просвітою. Але письменниця не дуже розуміє, як і хто міг би це зробити. У виданій в 1882 році брошурі «Про євреїв і єврейське  питання» вона розчаровано пише: «І якщо ця моя віра є марною мрією, то нехай я краще помру, ніж її втрачу».

Широке визнання письменниці принесли роман «Меїр Езофович» (1878). У своєму романі, який був перекладений на 13 мов, Ожешко намалювала переконливу картину складного, неоднорідного єврейського середовища з його особливою культурою, звичаями і менталітетом.

Сільській тематиці присвячені оповідання збірки «З різних сфер» (1879 – 1882), повісті з життя білоруських селян «Низини» 1883), «Дзюрдзі» (1885), «Хам» (1888).

У 80-ті роки Ожешко публікує кілька романів, присвячених  проблематиці наростаючого соціалістичного руху і революційної загрози ( «Відьма», «Сільвек-могильник», «Зигмунт Лавіч і його товариші»). Вона відзначала різні причини діяльності революціонерів: від незрілості і наївності до злочинних нахилів.

Роман «Над Неманом» (1887) вважається найбільшим досягненням письменниці. У романі зображуються працьовиті землероби, вірні національно-патріотичним традиціям епохи польського повстання 1863 року, і деградуюча шляхта.

Багато часу письменниця віддавала благодійності та публічній діяльності, спілкувалася з багатьма відомими особистостями свого часу, співпрацювала з тижневиком “Bluszcz”. 19 листопада 1896 року  її чоловік, Станіслав Нагорський, вмирає від паралічу серця.

Останній період, який припав на 1888-1910 рр., став для хворої письменниці, яка опинилася в складній життєвій ситуації, часом дезорієнтації і безпорадності. Громадські заворушення і наростаючий соціалістичний рух їй чужі, навіть ворожі, хоча вона розуміє їх причини. Руйнується її матеріалістичний, еволюціоністський, світський світогляд. Вона звертається до метафізичної і етичної проблематики, зосереджується на внутрішньому житті індивіда. З пізніх творів виділяються роман «Аргонавти» (1899) та збірка оповідань «Gloria victis» ( «Слава переможеним», 1910), присвячена повстанню 1863 року.

В останній період творчості Ожешко повертається до теми великого міста і занепаду буржуазної культури ( «Австралієць»), до полеміки з декадентами ( «Аргонавти»). Вплив модернізму відчувається в повісті «Ad astra».

Ожешко також займалася публіцистикою, висловлюючись з актуальних соціальних проблем (наприклад, «Кілька слів про жінок» (1870), «Про важку долю дітей» (1876), «Патріотизм і космополітизм» (1880), «Про євреїв і єврейське питання» (1882).

У 1905 і 1909 роках кандидатуру Ожешко висували на Нобелівську премію. Її кандидатуру запропонував Олександр Брукнер, доктор Берлінського інституту. Члени Нобелівського комітету, ознайомившись з її творами, високо оцінили її письменницький талант; в одному з документів написано: “Як у текстах Сенкевича б’ється авторитетне польське сердечко, так в творчості Елізи Ожешко б’ється серце людини”. Але більшість членів комітету проголосували за Генрика Сенкевича, а деяка кількість запропонувала розділити премію. У 1909 році Ожешко знову номінували на Нобелівську премію, але  на цей раз заслуга дісталася шведці Сельмі Лагерлеф.

У 1906 році письменниця отримала премію ім. Ф. Кохмана.

Еліза Ожешко померла 18 травня 1910 року в Гродно, де і була похована. У Гродно знаходиться її музей і пам’ятник роботи Ромуальда Зериха. У Варшаві встановлено пам’ятник письменниці, виконаний скульптором Хенриком Куном. З 1920 року діє Товариство ім. Елізи Ожешко.

Список літератури:

Ожешко, Э. Собрание сочинений: в 6 т. / Элиза Ожешко. – М.: Худож. лит., 1991.

Ожешко, Э. Господа Помпалинские. Хам/ Элиза Ожешко. – М.: Правда, 1987. – 508 с.: ил. – (Б-ка зарубежной классики).

Ожешко, Э. Над Неманом: роман / Элиза Ожешко. – М.: Худож. лит., 1988. – 448 с.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *