4 серпня (23 липня за ст. ст.) 1854 року народилася королева української сцени Марія Заньковецька (Адасовська) в с. Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Походила зі старовинного шляхетного дворянського роду, що вів свій родовід з ХVІІ століття, ще з української козацької старшини.
Сценічний псевдонім Заньковецька взяла на згадку про село Заньки, де народилася. Театральне мистецтво полонило Марію Костянтинівну ще змалку. Вона розповідала, що ще в пансіоні виступала у шкільних виставах і звернула на себе увагу всіх учителів, які радили їй вступати до театральної школи, але батьки й слухати про це не хотіли. «Вона з великим успіхом виступала у шкільній виставі, коли їй було 10 років. Грала бідну дівчинку, що заблудилась у якомусь темному страшному лісі» (Н. Богомолець-Лазурська).
По закінченні пансіону Марія брала активну участь у виставах ніжинського аматорського гуртка, навчаючись у приватному училищі. «На ніжинських виставах познайомився з нею молодий артилерист Хлистов, захоплений її грою на сцені. Він почав бувати в домі Адасовських і відразу вгадав настрій молодої дівчини. Почались задушевні розмови, мрії про консерваторію, про театр. Хлистов завжди підтримував Маню» (Н. Богомолець-Лазурська).
Після одруження Марія вмовляла свого чоловіка Олексія Хлистова дозволити виступати на сцені, однак той сприймав це за жіночу примху. Замість вступу в консерваторію дружина артилерійського офіцера, Марія Костянтинівна, переїхала в Бендери, куди було переведено на службу її чоловіка. Там вона познайомилася з Миколою Садовським, який в компанії офіцерів таки змусив Хлистова підписати відповідний документ. Щоб вийти із ситуації, Хлистов погодився на акторство Марії, але поставив єдину вимогу – вона має грати лише українською мовою в українському театрі, якщо такий колись існуватиме.
Дебютувала Заньковецька з великим успіхом у ролі Наталки Полтавки 1882 року в першій професійній українській трупі під орудою Марка Кропивницького на сцені Єлисаветградського театру.
Протягом довгого творчого шляху вона працювала у різних трупах – Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Івана Карпенка-Карого та ін. Організовувала власні товариства і трупи. Проте української сцени не покидала: «Всією душею я люблю народ свій і його драму».
Марії Костянтинівні були підвладні різні амплуа, їй чудово вдавалося створювати як драматичні, так і комедійні персонажі. Утім Заньковецька увійшла в історію як видатна українська трагедійна актриса, котра стала втіленням самої «ідеї страждання». Найсуворіші критики зі щирим зачаруванням в один голос стверджували, що вона «може затопити театр сльозами».
Найкращими її ролями були: Наталка («Наталка-Полтавка» Івана Котляревського), Галя, Ярина («Назар Стодоля», «Невольник» Тараса Шевченка), Олена, Оксана, Зінька («Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї» Марка Кропивницького), Харитина, Софія («Наймичка», «Безталанна» Івана Карпенка-Карого), Катря («Не судилося» Михайла Старицького), Наталя («Лимерівна» Панаса Мирного), а з комедійного репертуару – Цвіркунка («Чорноморці» Михайла Старицького) та інші.
Прагнучи справжньої правди почуттів, Заньковецька ретельно працювала над кожною роллю, виписуючи її, наче картину, філігранними мазками, відточуючи майстерність, прагнучи досконалості. Так, створюючи образ Олени, яка по ходу п’єси божеволіє («Глитай, або ж павук» Марка Кропивницького), вона зважилася поїхати до психлікарні. На власні очі бачила реальні прояви психічного розладу у хворих, затамувавши подих, спостерігала за їхньою поведінкою. І це все – для того, щоб донести до кожного глядача трагічність долі своєї героїні, котра через обман потрапила у пастку багатія, втратила коханого і зрештою була доведена до відчаю та божевілля.
«Важку роль зіграла пані Заньковецька, – писали в газетах. – Різноманітні відтінки страждання, якими живе ця роль, знайшли своє вираження у її нервовій пристрасній грі. Актриса мала колосальний успіх, хоча це стоїло їй справжнього зомління і справжньої істерики на сцені».
На вистави за участю Марії Заньковецької медики Микола Скліфосовський та Олександр Богомолець водили студентів як на «психологічний практикум». Український фотохудожник Альфред Федецький запросив у 1895 році позувати для ілюстрації різних душевних станів для книги Дарвіна «Виявлення емоцій у людей і тварин».
Вісімдесяті та дев’яності роки стали зоряним часом для Марії Костянтинівни. З 1889 року вона працювала у трупі Миколи Садовського. Марія Заньковецька і Микола Садовський були найяскравішим сценічним сузір’ям в українському театрі. Їхній могутній дует прикрашав вистави уславленого театру корифеїв наприкінці ХІХ ст. і на початку ХХ ст. Вони склали унікальний творчий дует. Їх єднали спільна справа й особисті сердечні стосунки.
Ось як Садовський висловив своє враження від акторства Заньковецької: «Здається, начебто я заглянув у безодню, з дна якої, з надр земних на мене блиснув дивний самоцвіт, і такого самоцвіту на землі ще не бувало. І обвуглений пень замість дитятка – це вершина трагізму. Одним словом, перед нами того знаменитого вечора спалахнув вогонь Прометея. Геній!»
А це слова Івана Карпенка-Карого: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово, це геній сцени».
Всі українські трупи, популярність яких зростала, конкурували між собою і боролися за Марію Заньковецьку, адже одне її ім’я на афіші гарантувало аншлаги, величезні касові збори. Марії Костянтинівні вдавалося замирювати режисерів, відроджувати втрачене взаєморозуміння: адже одній справі служимо!
Напередодні сорокарічного ювілею театральної діяльності Заньковецької актрисі запропонували ввійти до складу трупи Державного українського театру, та вона вже все для себе вирішила: «Щиро дякую за запрошення. Але, на превеликий жаль, моя старість, вічні хвороби, які так мене люблять останнім часом, – все це примушує мене одмовитись з подякою від запропонованої честі бути в складі нової трупи. Нема в мене бувшої енергії, сили й працездатності…».
Великій актрисі пропонували неймовірну славу в російському театрі, але вона усвідомлено відмовилася, за її словами «своє рідне владно кликало до української сцени, до її скорбот і молитов».
15 грудня 1922 року Заньковецька назавжди простилася зі сценою. Хоча у неї в житті на той час не залишалося нічого, крім мистецтва. Геніальна актриса вирішила залишити свою Музу, яка була народжена з великої любові й з великих страждань. Її останній виступ, який відбувся в Троїцькому народному домі, перетворився у справжнє свято української культури. До програми увійшли уривки з відомих п’єс, актриса читала свого улюбленого Кобзаря.
Її називають актрисою планетарного масштабу, бо її сценічні почуття були неповторними у своїй глибинній правді та потрясаючій пристрасті, художній витонченості та щиросердності.
Незадовго до смерті Марія Костянтинівна написала листа своїй внучатій племінниці: «…Твоя бабця стара, довго жила, багато пережила, і це переживання дає мені право сказати тобі наступне: старайся, щоб твоя совість була чиста, як крапля джерельної води, а душа твоя хай відрізняється прямотою та щирістю. Будь поблажлива, прощай багато, уникай зухвалості, щоб не зазнатися. Працюй, не роби поступок ліні, пристрасті та бажанням. Стережися всього того, що носить у собі зародок зла. Пам’ятай, що життя світить недовго, воно горить і згасає, а світло душі – це зірка, що сяє вічно».
Джерела інформації:
- Талан: Життя і творчість Марії Заньковецької / упоряд. Н. Бабанська та ін. – К. : Мистецтво, 2004. – 288 с. : іл.
- Топська Н. Славетна. Марія Заньковецька / Н. Топська. – К. : Альфа, 2020. – 64 с. : іл.
Зображення з сайту: https://photo-lviv.in.ua/mariia-zankovetska-v-spohadakh-suchasnykiv/#google_vignette