Ігор Юрійович Малишевський: до 85-річчя від дня народження українського і радянського письменника, кіносценариста, журналіста, лауреата Шевченківської премії

Ігор Юрійович Малишевський

18.01.1936 – 15.05.2015

Ігор Юрійович Малишевський народився 18 січня 1936 року у Києві.

Він закінчив факультет  журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка (1954–1959).

У 1959–1962 роках був редактором, старшим редактором, коментатором управління мовлення на закордон Комітету радіомовлення і телебачення УРСР.

Від 1962 року Ігор Юрійович працював у журналі «Вітчизна» – завідувачем відділу нарису й публіцистики (1962–1964), відповідальним секретарем редакції (1964–1988), заступником головного редактора (з 1988 року).

За сценаріями Ігоря Малишевського на різних студіях України було створено понад шість десятків фільмів, переважно документальних.

Серед найвідоміших – «Вогненний шлях» (1974) про визволення України під час Другої світової війни, кінотрилогія «Радянська Україна. Роки боротьби і перемог» (1978, Шевченківська премія), «Вісім тактів забутої музики» (1982, «Бронзовий дракон» Краківського МКФ за найкращий сценарій), «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» (1986), «Україна – земля незалежна» (1993, США), серіали «Космос в особах» (1999–2005, 5 серій) про творців космічної галузі та «Червоний ренесанс» (2005, 3 серії) про трагедію Розстріляного Відродження.

Окремо хотілося б зупиниться на такому факті біографії Ігоря Юрійовича.

На 19-му Міжнародному кінофестивалі в Кракові сценариста документальної короткометражки «Вісім тактів забутої музики» (1982) — про оркестр із в’язнів Янівського концтабору — Ігоря Малишевського було відзначено призом «Бронзовий дракон» за найкращий кіносценарій.

У документальному фільмі йдеться про Оркестр Янівського табору смерті (відоміший як «Танго смерті») — табірний оркестр, створений у Янівському концентраційному таборі у Львові нацистською окупаційною адміністрацією.

Свого часу Ігор Юрійович написав статтю під назвою «ВІСІМ ТАКТІВ ЗАБУТОЇ МУЗИКИ. 55 РОКІВ ТОМУ ЗАКІНЧИВСЯ НЮРНБЕРЗЬКИЙ ПРОЦЕС», в якій розповідає про написання сценарію, який був відзначений престижною нагородою. На написання сценарію його підштовхнуло дивне фото, на яке він натрапив у третьому томі семитомника «Нюрнберзький процес» випадково (шукав зовсім інше).

Відтоді він вже не заспокївся, доки через роки не розкрутив історію і самого фото, і зафіксованого на ньому оркестру. Пізніше  Ігор Малишевський знайшов  це ж фото в товстому, оправленому в шкіру альбомі. Альбом цей було замкнено в сейфі одного майже  недоступного архіву, і в нього вклеїли викривальні фотодокументи, зокрема й про Янівський табір. В альбомі, що побував у Нюрнберзі, художник, який свого часу оздоблював його, на фотографії оркестру в куточку намалював білим навскоси коротенький фрагмент нотного стану. Лише якихось к і л ь к а т а к т і в.

«За фотографію, яка перед вами, читачу, свого часу сплачено було найвищу ціну — людське життя. Коли під час обшуку її знайдуть, фотографа, котрий з вікна другого чи третього поверху потай зняв цю сцену, повісять…»,- писав  Ігор Малишевський.

А про об’єкт його зйомки скупо оповідає «Меморандум прокурора» 1944 року:

«Розігнавши Львівську консерваторію та філармонію, окупанти більшість професорів музики заарештували та загнали в Янівський табір».

Ігор Юрійович намагався поіменно ідентифікувати зображених на знімку музикантів. Знаходив для цього вцілілих в’язнів янівського пекла. Знадобилось кілька поїздок до Львова, тривала праця в архівах, кілька років листування та зустрічей з десятками людей.

Оркестр складався з найкращих львівських музикантів, людей з європейським, а то й з світовим ім’ям — в’язнів табору. Керівником оркестру був призначений скрипаль, композитор, диригент Яків Мунд, який перед війною обіймав посаду музичного керівника Міських театрів у Львові. Ініціатором примусової організації музикантів-в’язнів в оркестр був заступник коменданта Янівського табору, унтерштурмфюрер СС Ріхард Рокіта, який перед війною був скрипалем у катовіцьких кав’ярнях і відзначався винятковими садистськими схильностями.

Найчастіше оркестр виконував танго, автор якого невідомий. Незадовго до приходу Червоної армії, під час виконання цього танго всіх оркестрантів розстріляно. Саме це дало оркестру поширену назву — «Танго смерті».

Коли поступово картина стала вимальовуватись, Юрій Малишевський вирішив переплавити її в документальний фільм.

В одній з публікацій спогадів у львівській газеті «Вільна Україна» Зиґмунд Самсонович Ляйнер, один з небагатьох , хто залишився живим після перебування у Янівському таборі, розповів:

«За наказом начальника табору біля кухні було вкопано шибеницю. Коли не вистачало місця, людей вішали й на дереві. Оркестр грав «Танго смерті». Начальник табору кохався в музиці. Він любив слухати оркестр під час розстрілів. Вальс Штрауса. Йому було потішно спостерігати, як незграбно падали на землю люди під безтурботні звуки його грайливих мелодій. Для повішаних — танго. Ну а під час катувань щось енергійне, наприклад, фокстрот. А ввечері оркестр грає під його вікнами. Щось величне, може, Бетховена. Грає годину, другу. Це вже катування для музикантів. Дерев’яніють руки скрипалів, тоненькими цівками струмиться кров з поранених губ трубачів…»

Для тисяч і тисяч та солодкава мелодія – «Танго смерті» – була останнім звуком цього світу.

«А фотографія? Катам несила була її вбити. Захоплена у Львові з гестапівськими сейфами, вона ще стане свідком на Нюрнберзькому процесі, де міжнародний трибунал судитиме спійманих верховодів гітлерівського рейху.

Так, стане свідком — замість страченого автора. Замість вас — професори, теслі, склярі, музиканти, військовополонені, партизани.

Замість вас — українці, євреї, поляки, росіяни, піддані Франції, Югославії, Польщі, Італії, Голландії, Великої Британії, Сполучених Штатів.

Сто сорок тисяч людей планети — в янівських пісках.

Сто сорок тисяч… під музику…» (Ігор Малишевський).

На фактах, які Ігор Малишевський  збирав два чи три роки, він і написав кіносценарій. А 1982 року з режисером Арнальдо Фернандесом вони створили документальний фільм, де вперше у кінематографі оприлюднили історію табірного оркестру. Страшну історію із страшного літопису світової війни, історію про трагічну долю самого оркестру.

Фестивальний, фільм получив назву: «ВІСІМ ТАКТІВ ЗАБУТОЇ МУЗИКИ». І ось чому:

«Востаннє, коли перед відступом зі Львова у таборі знищать усіх, крім могильників, оркестр примусять заграти для самого себе. І по одному, вбік, на край ями…

На екрані знову нюрнберзьке фото, за яке заплачено життям. Фігури оркестрантів поодинці вибілюються, й у фонограмі з поліфонії оркестру так само поодинці зникають голоси інструментів. І тут диктор скаже заключні слова фільму:

— Якуб Штрікс, диригент. Куба Мунд, перша скрипка. Фогель, гобой. Інших імен встановити не вдалося.

Восьми тактів забутої музики було достатньо, щоб перезарядити парабелум (Ігор Малишевський).

Контрудар (1985)

І зараз для нас цей фільм – нагадування про страшні наслідки, до яких призводять ті події і ті війни, в яких нацизм втілює свої задуми в реальність: ціною життя інших людей, яких вважає нижче себе по народженню, національності або з якихось інших критерієв, намагається своє життя зробити благополучним і повноцінним.

«Міст через три життя» (1986)

Ігор Юрійович Малишевський – автор півтора десятка книжок прози і публіцистики, зокрема, романів «Міст через три життя» (1982) і «Контрудар» (1990), які були екранізовані у 1985 і 1986 роках.

До 80-ліття прославленого Інституту біохімії імені О. Палладіна було створено фільм «Шифри життя». В Будинку кіно в присутності цвіту українського ракетобудування відбулася прем’єра п’ятого фільму серіалу «Космос в особах» — двосерійного «Михайло Янгель. Доля». У ньому засобами кіно опукло виписано психологічний портрет Головного конструктора, двічі академіка: це його розумом і волею створено ракетно-ядерний щит часів холодної війни, а заодно й українську ракетну школу.

«Радянська Україна. Роки боротьби і перемог» (1978)

Ігор Малишевський був заслуженим журналістом України (1983), лауреатом Республіканської премії імені Ярослава Галана (1975) і Державної премії України імені Тараса Шевченка (1978, разом із співавтором сценарію і режисером І. Грабовським і режисером В. Шевченком) за кінотрилогію «Радянська Україна. Роки боротьби і перемог» (виробництво Української студії хронікально-документальних фільмів).

У 1999 році Національне космічне агентство і Федерація космонавтики України відзначили Ігоря Малишевського почесною нагородою – Медаллю імені Ю. В. Кондратюка –  в складі кіногруп (1999) – за створення документально-публіцистичного фільму «Під чужим ім’ям» про трагічну долю одного з піонерів космонавтики, автора місячної траси Ю. В. Кондратюка.

Ігор Юрійович Малишевський пішов з життя 15 травня 2015 року. Похований на Байковому кладовищі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *