Ірина Вільде: до 115-річчя від дня народження української письменниці

Ірина Вільде

05.05.1907 – 30.10.1982

«Я – буковинка. Навіть не тим, що уроджена там і вихована на тій землі, але тим якимсь віковим прив’язанням до того закутка нашого краю, тою тугою, що за багато років не змаліла ані на волос.»

(Ірина Вільде)

Ірина Вільде, або ж Дарія Дмитрівна Полотнюк, відома українська письменниця, громадський діяч, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка, внесена ЮНЕСКО до списку знаменитих людей XX століття та другого тисячоліття.

Народилася Дарія у Чернівцях у сім’ї педагога, поета та письменника Дмитра Макогона.

Про своє дитинство вона згадувала: «Я народилася в травні. На сам Великдень. І моя мати, що походить зі знімченої польської родини, розумна жінка із шляхетним профілем, завсіди каже про мене, що дитина, яка народилася в неділю — щаслива дитина.»

Батько був її першим вчителем літератури, а його книжки – початковою позакласною літературою. Можливо, саме від батька Дарині передалися письменницькі здібності. Із перших років життя дівчинка виховувалася у галицьких культурних традиціях. Початкову освіту здобула у державній гімназії в Чернівцях.

Коли румуни у 1918 році захопили Чернівці, почалася насильницька румунізація населення. Спочатку дощенту знищено українське шкільництво, а у Чернівецькому університеті заборонили викладати українською мовою. Було закрито усі українські товариства і політичні партії, навіть назви місцевостей перейменовано на румунські. У церквах можна було проповідувати тільки румунською мовою.

На початку двадцятих років  через конфлікти батька з румунською владою, після двох арештів Дмитра Яковича Макогона «за антидержавну діяльність», родина Макогонів нелегально переходить польсько-румунський кордон та оселяється у місті Станіславові, нині Івано-Франківськ. Тут дівчина закінчує українську приватну гімназію.

З дитинства ніхто не міг примусити її робити щось проти волі, вона завжди спромагалася відстояти свою думку. Перше оповідання «Марічка» було надруковане в тижневику «Український голос» у Перемишлі у 1926 році, коли Дарині було лише 19 років. Але в часи її літературного дебюту письменництво не вважалося достойним заняттям для дівчини з інтелігентної родини. Ось вона й підписала перше оповідання псевдонімом Ірина Вільде. «Вільде» в перекладі з німецької означає «дика» і «бурхлива», а ім’я Ірина – давньогрецькою перекладається як «мир, спокій». «WILDE» – в сприйнятті самої авторки – щось інакше, незвичне та специфічне на тлі тогочасної галицької літератури. З цього часу дівчина починає серйозно займатися письменницькою діяльністю.

Через двох своїх братів Ореста й Бориса вона знайомиться з майбутнім чоловіком Євгеном — Володимиром Полотнюком. “Від любові, як від смерті, встерегтися не можна”, — напише згодом вона.

У 1930 році Вільде виключають з університету. Озвучена причина — несплата за гуртожиток, але справжня причина була у тому, що її запідозрено у співпраці з українським підпіллям, і найперше — у співпраці з УВО. У 1930 році була опублікована новела молодої письменниці «Повість життя» (пізніше названа – «Поема життя»).

В цей час вона таємно від усіх посилає свої твори до жіночих часописів. І вже у 1932 році Вільде працює у Коломиї, в редакції журналу «Жіноча доля», редактором щомісячного додатку до цього журналу — «Світ молоді». Протягом 1930—1939 років Вільде опублікувала низку оповідань та повістей із життя західноукраїнської інтелігенції, міщанства, учнівської молоді. Її героїні (новели «Марічка», «Щастя», «Дух часу», «Пуста жінка», «Лист») так само внутрішньо багаті особистості, надзвичайно емоційні та горді жінки, але вони шукають своє щастя, насамперед, у родині та коханні, вони бунтують проти приниження своєї людської гідності («Годі!», «Крадіж», «Не можу»). В одній із своїх статей письменниця писала, що боротьба за жіночу рівноправність уже позаду, а тепер має бути «боротьба за природне щастя жінки». Також Іриною Вільде була написана сповнена любові й туги мініатюрна повість «Моїй Буковині».

Одним з обов’язків письменниці було ведення так званих «жіночих куточків» в місцевій пресі. Згодом Ірина Вільде пояснювала як важко вести таку рубрику і скільки відомостей вона там почерпнула, які згодом перекочували на сторінки її творів.

Рання проза Ірини Вільде розвивалася у руслі передусім неоромантизму та символізму — тогочасних тенденцій у літературі. Для її ранніх творів характерні скупе оповідне начало та потужний потік ліризму. Домінанта раннього стилю Вільде — новелістичність.

Нарешті в 1934 році Ірина Вільде і Євген Полотнюк одружуються, а через деякий час Вільде народжує первістка, сина Ярему. Та щастя триває недовго. У 1939 році Євгена Полотнюка за підозрою у приналежності до ОУН кинуто до концентраційного табору Береза Картузька. Звільняють з табору Євгена вже радянські війська.

У 1935 році у львівському часописі «Нова хата» виходить повість Ірини Вільде «Метелики на шпильках» про її час навчання у Чернівецькій гімназії, і того ж року було написано продовження — повість «Б’є восьма». У 1936 році Ірина Вільде отримує другу премію (перша премія не була присуджена) Товариства письменників і журналістів імені Івана Франка у Львові за 1935 рік.

За кілька років виходить друком повість «Повнолітні діти», яка разом з «Метелики на шпильках» і «Б’є восьма» складає цикл «Метелики на шпильках». Трохи згодом, вже у шістдесяті, Вільде випустить нову редакцію цього циклу, роман «Повнолітні діти». Це роман про молоду дівчину, Дарку Попович, прообразом якою виступала сама Вільде, про життя молоді на окупованій Румунією Буковині та про перше кохання до хлопця на ім’я Данко. Роман відрізняє психологізм  у передачі відношень головних  героїв, висвітлюється багата гама їх суперечливих почуттів. Твір також відображає атмосферу життя українського населення Буковини під владою Румунії, що теж було продовженням мотивів ранніх новел.

У вересні 1939 року з чоловіком вітали прихід Червоної армії. 1940 року Ірину Вільде прийняли до Спілки письменників УРСР.

На початку Другої світової війни Євген Полотнюк отримує місце надлісничого в селі Микуличин Надвірянського району. Він стає  одним із учасників операції «Буря», пов’язаної з рейдом Сидора Ковпака. У 1943 році , під час повернення зі свого завдання,  Євген Полотнюк був захоплений  поляками і відданий в руки німецьких нацистів. Його було звинувачено у приналежності до ОУН і розстріляно у Ворохті.

Ірині довелося тікати. Вона мала тоді на руках грудне немовля, сина Максима. Схопивши друкарську машинку, рукописи та трохи дитячого одягу, втекла. Деякий час переховувалася серед людей, а потім з підробним документом на ім’я Дарії Макогон виїхала у Ходоров, де були її батьки та старший син Ярема.

Там влітку 1944 року вона і зустріла прихід «других совітів». Восени 1944 року Ірина Вільде з синами переїжджає до Львова. Місто так зачарувало Вільде своєю красою і гостинністю, що вона залишається тут до кінця своїх днів. Саме у Львові вона опиняється в епіцентрі життя Західної України, стає, як тоді говорили, «модною авторкою». Її твори читали, обговорювали, критикували… Проте в неї був свій, особливий стиль, який вирізняв її від інших побратимів по перу. У творах письменниці тих років не було сліпої похвали тодішньому режимові. Вона любила повторювати: «Вожді приходять і відходять, а я пишу про народ».

У 1945—1949 роках Ірина Вільде працює спецкором газети «Правда Украины», За сприяння Сидора Ковпака Ірина Вільде стає депутатом Верховної Ради Української РСР у 1947 році, виходить друком збірка оповідань «Зелена брама» (1947) на львівські теми.

У травні 1950 року письменниця вийходить заміж за  інженера з Харківщини, полковника КДБ Івана Дроб’язка, що працював на одному з військових заводів.

У 1955—1956 в журналі «Жовтень» надруковано 1-й том роману «Сестри Річинські», який вийшов окремим виданням у 1958 році. За жанром — сімейний роман-хроніка з гостро драматичним сюжетом, у якому відтворено портрет доби — панораму життя Галичини першої половини XX століття в єдності соціальних, побутових, філософських та індивідуально-психологічних начал крізь призму неповторних людських доль, з глибоким знанням жіночої психології.

Данину вимогам соцреалізму Вільде віддала у творах, зібраних у книгах «Яблуні зацвіли вдруге» (1949), «Нова Лукавиця» (1953), «Життя тільки починається» (1961), «Людське тепло» (1964) та ін., де точність спостережень та психологічність характеристик часто поєднана зі схематичністю сюжетних розв’язок та прямолінійністю образів.

Через зраду чоловіка у  1960 році Ірина розлучилася з Іваном Дроб’язком: “Шлюбна обручка — пересторога, але не охорона від зради.” Більше заміж вона не вийде. Попереду ще багато чого — допише роман “Сестри Річинські” (1964)  та отримає за нього Шевченківську премію, а потім і вистава за ним. Вона буде приходити на кожен показ. “Сестер Річинських” Ірина Вільде почала писати 1937-го, а надруковані були лише у 1960-ті роки. Критики писали, що все життя вона писала роман про себе, про своє “химерне” серце.

У 1965—1966 роках  Вільде  очолює Львівську організацію Спілки письменників України, де запроваджує традицію «Останньої сторінки» — в останній день кожного року проводити літературний вечір, на якому письменники читали якийсь зі своїх нових творів, яким завершували рік.

Твори Ірини Вільде перекладалися польською, німецькою, російською, румунською, угорською та іншими мовами.

Померла 30 жовтня 1982 року. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *