«…Як мовчанням душу уяремлю,
То який же в біса я поет?!»
(Ліна Костенко)
З 24 лютого 2022 року Україна протистоїть черговому етапу колоніальної війни Росії, яка триває століттями. Спалах українського шістдесятництва на зламі 1950-1960-х років став ще однією ланкою у багатовіковому протистоянні України російській імперії, як би вона не називалась. Змінювались лише прапори та гасла, але намагання підкорити Україну було завжди незмінним. І внесок шістдесятників у відстоюванні української самобутності у цьому протистоянні неможливо переоцінити.
Їх визначають не за хронологічним принципом. «Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати. Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву» (Євген Сверстюк).
«Мабуть, найдоцільніший термін – когорта. Шістдесятники стали шістдесятниками тому, що це була когорта людей, об`єднаних між собою спільними переконаннями, боротьбою, чесністю. І вони дуже любили один одного. Так, як поважали, як підтримували одне одного шістдесятники, я не знаю іншого такого покоління».
(Ліна Костенко)
Найбільш відомі шістдесятники народилися в десятиліття між 1928 і 1938 роками – «між великим голодом і великою війною», за влучним виразом Івана Драча. Вони походили з різних регіонів України, з різних сімей: поети, прозаїки, літературні критики, художники та графіки, кіномитці та театральні діячі, композитори, публіцисти та правозахисники.
Тогочасна культура на офіційному рівні визначалася як «національна за формою – соціалістична за змістом». В СРСР на практиці національна українська культура зводилася до рівня народних хорів чи танцювальних ансамблів. Як і раніше, українці мали залишатися на рівні гоголівського уявлення про «племя поющее и пляшущее».
Саме шістдесятники опинилися в опозиції до панівних тенденцій «на всіх фронтах» культурної політики: відстоювання самобутності української історії, боротьба проти русифікації та намагання підняти тогочасну українську культуру на якісно інший рівень – це саме те, що об`єднувало невелику когорту шістдесятників.
У 1965 році прем`єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» більше, ніж враженням від фільму запам`яталась чи не першим публічним протестом політичного характеру, в епіцентрі якого були українські шістдесятники. Літературний критик Іван Дзюба звернувся з промовою і заявив, що сьогодні відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції і молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, заклеймити її ганьбою за несправедливість.
Виступ Дзюби викликав сум`яття в залі. Підвівся В`ячеслав Чорновіл і закликав встати тих, хто проти свавілля та політичних репресій радянської влади. Деякі глядачі справді повставали зі своїх місць.
Такий протест навряд чи міг мати якийсь позитивний наслідок для арештованих, однак поривання шістдесятників діяти і бодай у такий спосіб заступитися за переслідуваних було цілком зрозумілим.
Безпосередні наслідки не забарилися: згодом Стус, Дзюба, й сам Параджанов були арештовані. У день прем`єри заарештували Івана Світличного – саме це, очевидно, остаточно підштовхнуло його друзів до дії.
Дзюба на прем`єрі говорив правду – арештували не лише Івана Світличного. Перша хвиля арештів сталася в останній день серпня у Києві, Львові, Івано-Франківську і Тернополі. Заарештовано і затримано окрім Світличного братів Богдана і Михайла Горинів, Михайла Косіва, Івана Геля, Опанаса Заливаху та ін. Звинувачення були типові – антирадянська діяльність, передусім поширення самвидаву.
Одним зі спільних знаменників шістдесятництва було переживання історичної травми сталінського терору, вбивства цілого покоління української інтелігенції. Вони відчували свою відповідальність.
Вони постійно звертались до козацької історії, бо саме козацька спадщина давала можливість чітко відмежуватися від офіційної історичної концепції. Тоді історичні події подавалися під кутом «спільної» історії, або підпорядкування української історії російській.
Козаки в шістдесятників – не якісь смішні «хохли», а предмет національної гордості.
«Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!»
Василь Симоненко
Остаточного удару по шістдесятництву радянська влада завдала в 1972 році, який увійшов в історіографію як рік «великого погрому». Тоді органи держбезпеки заарештували Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Світличного та багатьох інших. Потягнулися роки в таборах та на засланні. На зміну шістдесятникам прийшли інші дисиденти в Україні, які заснували Українську Гельсінську групу – одну з перших правозахисних ініціатив в СРСР. Її членів також переслідували.
Цінність українського шістдесятництва – не в конкретних політичних програмах чи досягненнях. Це покоління народилося в радянській системі і зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти фальш цієї системи. В умовах радянського тоталітаризму це був інтелектуальний подвиг, який до того ж потребував громадянської відваги. Дехто з шістдесятників заплатив за непохитність своєї позиції багаторічним ув`язненням. Дехто – життям. Василь Стус, якого повторно засудили на початку 1980-х років, вже ніколи не вийшов з табору, загинувши в ув`язненні в Пермській області 1985 року. Аллу Горську вбили у 1970 році за досі не з`ясованих обставин.
Після розпаду СРСР саме колишні в`язні й переслідувані – шістдесятники і дисиденти – були в перших лавах поборників незалежності України: В`ячеслав Чорновіл, Левко Лук`яненко, Іван Драч, Іван Дзюба, Лесь Танюк та інші.
У певний момент історії, в час хрущовської «відлиги» саме невелика когорта шістдесятників не лише забезпечила історичну тяглість української культури, але й формувала рух опору – того самого опору імперії, який триває в Україні вже декілька століть.
Інформація з книги:
Мокрик, Радомир. Бунт проти імперії: українські шістдесятники. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2023. – 416 с. : іл.