Микола Степанович Гумільов
15.04.1886 – 26.08.1921
Микола Гумільов народився в місті Кронштадт. Він став третьою дитиною в сім’ї, у нього були старші брат Дмитро і сестра Олександра. Його батько служив корабельним лікарем, а мати походила із старовинного дворянського роду Львових. Початкову освіту хлопчик здобув у сім’ї, бо з дитинства був дуже хворобливим. Збереглися вірші, написані ним вже в шестирічному віці :
Живала Ниагара
Близ озера Дели,
Любовью к Ниагаре
Вожди все летели.
Провчившись три роки в гімназії Гуревича в Санкт-Петербурзі, разом з сім’єю він змушений був переїхати до Тифліса, тому що його старший брат Дмитро захворів на туберкульоз і для лікування повинен був змінити клімат. Тут в «Тифліському листку» 1902 року вперше було опубліковано вірш Гумільова «Я в лес бежал из городов…»
По поверненню з Тифлісу, Микола Гумільов продовжив навчання в Царскосельскій гімназії, закінчити яку, незважаючи на погану успішність, зміг багато в чому завдяки Інокентію Анненському, директору ліцею: «Всё это правда, но ведь он пишет стихи».
Я помню дни: я, робкий, торопливый,
Входил в высокий кабинет,
Где ждал меня спокойный и учтивый.
Слегка седеющий поэт.
Десяток фраз, пленительных и странных,
Как бы случайно уроня,
Он вбрасывал в пространство безымянных
Мечтаний — слабого меня.
(Микола Гумільов, « Пам’яті Анненського», 1911)
За рік до закінчення гімназії на кошти батьків була видана перша книга його віршів «Шлях конквістадорів» («Путь конквистадоров») (1905), яка отримала прихильну рецензію Брюсова: «у книзі є і кілька прекрасних віршів, дійсно вдалих образів. Припустимо, що вона тільки шлях нового конквістадора і що його перемоги і завоювання попереду», – писав він. Гумільов прочитав рецензію Брюсова і відправив йому листа з вдячністю. Брюсов у свою чергу вирішив допомагати починаючому поетові порадами. Так почалося їх багаторічне листування.
Після закінчення гімназії Микола вступає до Сорбонни, де особливу увагу приділяє вивченню французької літератури і живопису. У Парижі він знайомиться з відомими російськими поетами і письменниками, видає кілька випусків літературного альманаху «Сіріус», в яких вперше публікується Анна Горенко. Микола Гумільов відвідує Італію, різні куточки Франції.
У 1908 році в Парижі Гумільов випустив свій другий поетичний збірник «Романтичні квіти” («Романтические цветы»), а потім повернувся до Росії.
Ще з дитинства Гумільова приваблювала Африка, його надихали подвиги російських офіцерів-добровольців в Абіссінії. У 1908 році Гумільов побував в Єгипті. Гроші на подорож він зібрав сам.
Надалі він неодноразово подорожує по Південному континенту, відвідує Леванту, Єгипет, Туреччину, Грецію, Джибуті, Ефіопію… Крім поетичної спадщини, Микола Гумільов залишив серйозні дослідження про життя народів Африки.
Микола Гумільов привіз в Музей антропології та етнографії (Кунсткамеру) в Санкт-Петербурзі багатющу колекцію, зібрану ним в результаті ряду експедицій по Східній і Північно-Східній Африці.
В цей же час Микола Гумільов не залишає літературу: він відвідує знамениту «Башню» В’ячеслава Іванова і Товариство ревнителів художнього слова, а в 1909 році разом з Сергієм Маковським Гумільов організовує ілюстрований журнал з питань образотворчого мистецтва, музики, театру і літератури «Аполлон», в якому починає завідувати літературно-критичним відділом, друкує свої знамениті «Листи про російську поезію».
У 1910 році вийшла збірка «Перли» («Жемчуга»), в яку як одну з частин були включені «Романтичні квіти». До складу збірки входить поема «Капітани» («Капитаны»), один з найвідоміших творів Миколи Гумільова.
Быстрокрылых ведут капитаны —
Открыватели новых земель,
Для кого не страшны ураганы,
Кто изведал мальстремы и мель.
(Микола Гумильов, уривок з поэми «Капітани»)
25 квітня 1910 року Гумільов повінчався з Анною Андріївною Горенко (Ахматовою) в Миколаївській церкві села Нікольська Слобідка, в передмісті Києва.
За активної участі Гумільова в 1911 році був заснований «Цех поетів», в який, крім Гумільова, входили Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Володимир Нарбут, Сергій Городецький, Єлизавета Кузьміна-Караваєва (майбутня «мати Марія»), Зенкевич та інші.
Наступного року Гумільов заявив про появу нової художньої течії – акмеїзму, який проголошував матеріальність, предметність тематики і образів, точність слова. Акмеїсти відкривають власне видавництво «Гіперборей» і однойменний журнал.
«Завжди пам’ятати про непізнаване, але не ображати своєї думки про нього більш-менш ймовірними здогадками – ось принцип акмеїзму. Це не означає, що він має відкидати для себе право зображати душу в ті моменти, коли вона тремтить, наближаючись до іншого; але тоді вона повинна тільки здригатися…»,- писав Микола Гумільов в «Спадщині символізму і акмеїзм» («Наследии символизма и акмеизм») (1913).
Гумільов вступає на історико-філологічний факультет Петербурзького університету, де вивчає старофранцузьку поезію.
У цьому ж році був виданий поетичний збірник «Чуже небо», в якому, зокрема, були надруковані перша, друга і третя пісні поеми «Відкриття Америки» («Открытие Америки»).
1 жовтня 1912 року у Анни і Миколи Гумільових народився син Лев.
У 1913 році відбулася друга експедиція в Абіссінію. Подолавши сотні кілометрів на поїзді, дрезині, пішки і караваном, незважаючи на небезпеки, які переслідували експедицію в дорозі, Миколі Гумільову вдалося зібрати унікальну колекцію, яка збагатила фонди Музею антропології та етнографії в Санкт-Петербурзі.
В серпні 1914 року, з початком Першої світової війни, Гумільов зі старшим братом Дмитром записуються добровольцями в армію. «Війну він прийняв з простотою досконалою, з прямолінійною гарячністю. Він був, мабуть, одним з тих небагатьох людей в Росії, чию душу війна застала в найбільшій бойовій готовності. Патріотизм його був настільки ж беззастережний, як безхмарно було його релігійне сповідання», — писав про нього співробітник журналу «Аполлон» Андрій Левінсон.
За нічну розвідку в жовтні 1914 року Гумільов був нагороджений Георгіївським хрестом 4-
го ступеня, отримав звання єфрейтора і незабаром був проведений в унтер-офіцери. У грудні 1915 року він нагороджений відзнакою Військового ордена Георгіївського хреста 3-го ступеня, а в березні 1916-го – проведений в прапорщики з переведенням до 5-го гусарського Олександрійського полку. Військовій тематиці він присвячує цикл військових нарисів «Записки кавалериста» і збірку віршів «Колчан» (1916).
Та страна, что могла быть раем,
Стала логовищем огня.
Мы четвертый день наступаем,
Мы не ели четыре дня.
Но не надо яства земного
В этот страшный и светлый час,
Оттого что Господне слово
Лучше хлеба питает нас.
(Микола Гумильов, цикл «Наступление», 1914)
У квітні 1917 року Гумільов був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом. Він відправляється до Російського експедиційного корпусу в Париж (через Швецію, Норвегію і Англію). У Лондоні Гумільов затримався на місяць, де познайомився з поетом Вільямом Батлером Йейтсом і письменником Гілбертом Честертоном.
Прибувши в Париж, він проходить службу в якості ад’ютанта при комісарі
Тимчасового уряду, де потоваришував з художниками М. Ф.Ларіоновим і Н. С. Гончаровою.
У Парижі поет закохався в напівруську-напівфранцуженку Олену Каролівну дю Буше, дочку відомого хірурга. Присвятив їй віршовану збірку «До Синьої зірки».
У 1918 році Гумільов приїхав до Росії. На тлі масової еміграції його повернення розцінювали майже як самогубство: було очевидно, що переконаному монархісту в більшовицькій Росії буде важко. «Вже мати-то завжди чекає, а тут і вона не чекала…» – згадувала Анна Ахматова. З дружиною Гумільов побачився вже на початку травня 1918 року. Ця зустріч не стала для поета радісною: Ахматова зажадала розлучення. Подружжя розлучилося в серпні, а вже на початку 1919 року Гумільов одружився вдруге. Його обраницею стала Анна Енгельгардт, дочка історика Миколи Енгельгардта.
У 1918 році був виданий збірник «Багаття» («Костёр»), а також “африканська” поема «Мік», яка була зустрінута критикою прохолодно. У формі прошитого пантуна (фольклорного жанру малайської поезії) Гумільов пише частину п’єси «Дитя Аллаха» (1918) .
У 1918-1920 роках Гумільов читає лекції про поетичну творчість в петроградському Інституті живого слова. Він входить в Петроградського відділу Всеросійського Союзу поетів, де після перевиборів голови товариства, несподівано перемагає з перевагою в один голос. Гумільов підтримує починання Горького з питань видавництва «Всесвітньої літератури». Він пише п’єси «Отруєна туніка», «Гондла», «Полювання на носорога» і « Краса Морні»…
У 1921 році Гумільов опублікував дві збірки віршів. Перший «Намет» («Шатёр»), написаний на основі вражень від подорожей по Африці. Ця збірка повинна була стати першою частиною грандіозного «підручника географії у віршах». Друга збірка «Вогняний стовп» («Огненный столп»), до якого увійшли такі значні твори, як «Слово», « Шосте почуття», «Мої читачі». Багато хто вважає, що «Вогняний стовп» — вершина творчості поета.
З весни 1921 року Гумільов керував студією «Звучащая раковина», де ділився досвідом і знаннями з молодими поетами, читав лекції про поетику.
Живучи в Радянській Росії, Микола Гумільов не приховував своїх релігійних поглядів — він відкрито хрестився на храми, не приховував і свого негативного ставлення до нової влади. Він відкрито заявляв, що не розуміє і не поважає більшовиків. Так, на одному з поетичних вечорів він на питання із залу: «Які ваші політичні переконання?» відповів – «Я переконаний монархіст»…
«Раніше про політичні переконання Гумільова ніхто не чув. У Радянському Петербурзі він став навіть незнайомим, навіть явно більшовикам відкрито заявляти: «я монархіст». Гумільова вмовляли бути обережнішим. Він сміявся: «Більшовики зневажають перебіжчиків і поважають саботажників. Я вважаю за краще, щоб мене поважали»,- писав про Гумільова поет Георгій Іванов.
За надуманим звинуваченням в участі в змові «Петроградської бойової організації В.Н.Таганцева» 3 серпня 1921 року Гумільов був заарештований. Поет і ще 56 засуджених, як встановлено в 2014 році, були розстріляні в ніч на 26 серпня. Кажуть, що перед смертю він попросив у чекістів викурити цигарку. Завдяки своїй витримці, він спокійно стояв і курив, при цьому на його обличчі не здригнувся жоден м’яз… Місце розстрілу і поховання досі невідоме, у нововиявлених документах це не вказано.
В СРСР творчість Миколи Гумільова практично не вивчали, а твори не публікували. Поета реабілітували тільки в 1992 році — тоді його справу визнали сфабрикованою.
Список літератури:
Гумилёв, Н.С. Сочинения: в 3-х т. Т.1. Стихотворения. Поэмы / Николай Гумилёв. – М.: Худож. лит., 1991. – 590 с.
Гумилёв, Н.С. Сочинения: в 3-х т. Т.2. Драмы. Рассказы / Николай Гумилёв. – М.: Худож. лит., 1991. – 478 с.
Гумилёв, Н.С. Сочинения: в 3-х т. Т.3. Письма о русской поэзии / Николай Гумилёв. – М.: Худож. лит., 1991. – 430 с.
Гумилёв, Н.С. Драматические произведения. Переводы. Статьи / Николай Гумилёв. – Л.: Искусство, 1990. – 404 с.
Гумилёв, Н.С. Избранное / Николай Гумилёв. – Смоленск: Русич, 1999. – 560 с.
Гумилёв, Н.С. Избранное / Николай Гумилёв. – М.: Просвещение, 1990. – 383 с.
Гумилёв, Н.С. Избранное / Николай Гумилёв. – М.: Сов. Россия, 1989. – 491 с.: ил.
Гумилёв, Н.С. Колчан: стихи / Николай Гумилёв. – М.: Книга, 1990. – 102 с.
Гумилёв, Н.С. Письма о русской поэзии: сборник / Николай Гумилёв. –М.: Современник, 1990. – 381 с. – (Б-ка «Любителям рос. словесности. Из лит. наследия).
Гумилёв, Н.С. Проза / Николай Гумилёв. –М.: Современник, 1990. – 124 с.
Гумилёв, Н.С. Стихи. Письма о русской поэзии / Николай Гумилёв. –М.: Худож. лит., 1989. – 447 с.
Гумилёв, Н.С. Стихотворения и поэмы / Николай Гумилёв. –М.: Профиздат, 1991. – 336 с.
Гумилёв, Н.С. Стихотворения / Николай Гумилёв. –М.: Мол. гвардия, 1989. – 190 с.
Гумилёв, Н.С. Стихотворения и поэмы / Николай Гумилёв. –Л.: Сов. списатель Ленинг. отд-ние, 1988. – 630 с.: ил.