Григорів Михайло Семенович
05.06.1947 — 03.01. 2016
Михайло народився в прикарпатському селі Лісний Хлібичин, що в Коломийському районі Івано-Франківської області. Його життєва доля була нелегкою. До 1963-го року юнак навчався в Коломийській, а потім, до 65-го, – у Снятинській школах-інтернатах. Ці поневіряння загартували характер майбутнього письменника.
Творчість молодого автора помітили у Києві. Спочатку його запрошували на поетичні вечори, а згодом він поступив на навчання до Київського державного університета ім. Т. Г. Шевченка. Вже у студентські роки він увійшов до складу Київської поетичної школи, яка склалася зі студентів філологічного та філософського факультетів.
Ще з дитинства, захопившись віршуванням, він не бажав йти в ногу зі своїми однолітками, заангажованими партійною номенклатрою та наставниками. Тому в 1969 році Михайло був змушений залишити університет. Як і інші провідні автори школи, він привернув до себе увагу КДБ. Київ прийшлось залишити. Михайло Григорів переїжджає до Латвійської РСР.
Освіту довелося здобувати у Латвійському державному університеті, який він закінчив у 1975 році. Знайомство з латвійською літературою збагатило молоду людину.
Михайло Семенович завжди намагався виробити своє неповторне творче обличчя, але заполітизоване коло спілки літераторів немало наміру визнавати його. Тому Михайло захопився перекладацькою діяльністю. До того ж захоплення латвійською літературою підштовхнуло Михайла до перекладання творів, яки не залишали його байдужим.
Після закінчення університету Григорів починає працювати журналістом у різних комсомольських і профспілкових виданнях. Досконало вивчивши латвійську мову він перекладає на українську твори відомих латиських поетів: Ейжена Веверіса, Іманта Зієдоніса, Ояра Вацієтіса, Петеріса Зірнітіса.
Саме в Латвії й сформувалася його активна суспільна позиція: наприкінці 1980-х років Михайло Григорів почав брати участь в роботі Народного фронту Латвії, став одним із засновників об’єднання українців Латвії.
В 1990 році Григорів повертається до України. Саме ці роки знаменувалися відродженням гурту київської школи поезії. Незалежність України надихнула поета до участі в громадській роботі. Михайло Семенович працює у різних українських літературних виданнях, а з 2004 року стає головним редактором тижневика «Вісник Чорнобиля».
З 1991 року він починає працювати в апараті Національної Спілки Письменників України. Лауреатом Премії імені Павла Тичини Григорів став в 1994 році.
Творчість Григоріва почала знаходити своїх поціновувачів і до автора прийшло визнання. Хоча його публіцистика, як редактора газети, та переклади займали левову частку його часу, але й віршування він не покинув.
Михайло Григорів стає яскравим представником Київської поетичної школи, дослідники зараховують його до неомодерної складової української поезії. Григоріву притаманні специфічний “тихий” мелос і неконцептуалізовані потоки образів в його герметичних віршах.
Загалом, творчий доробок Григоріва не надто великий, тим він і цінний: «Сади Марії» (1997); «Спорудження храму» (1992); «Вези мене, конику»; «Зелена квітка тиші» (2010) .
Поезія Григоріва – лаконічний, концентрований вільний вірш, заснований на нечисленних архетипових образах.
Вірші, які писав митець, називаються «верлібрами». Вони дуже схожі на звичайні речення. Їх не можна прочитати ритмічно, як звичні поезії. Проте якщо відчути кожен їхній рядок як картину, барву, настрій, то легко зрозуміти різницю.
«Формою сакрального мовчання під час зведення храму» назвав вірші Григоріва поет і філолог Костянтин Москалець.
* * *
сказати
про фіалковий замах
(скляну кінноту сутінок)
про кораблі
з іншого
берега
(Зі збірки “Спорудження храму”)
«Цей верлібр – зразок «чистої лірики», мистецтва заради мистецтва. Поезії притаманний герметизм та безсюжетність. Зміст – абстрактний, його розуміння залежатиме від читацького досвіду конкретного реципієнта. Твір багатозначний, в ньому неможливо виділити одну тему чи ідею. Лаконічна форма також співвідносить поезію з напрямом супрематизм…», – пише Олена Бодасюк, редактор видавництва «Рідна мова».
Збірки віршів-верлібрів “Вези мене, конику” та «Зелена квітка тиші» Михайло Григорів присвятив дитинству своєї доні. Молодий київський художник Володимир Штанко намалював книжку віршів як пригоди чарівної дівчинки-метелика, що пурхає дивовижним світом краси, тиші, усміхненості, зачудування. Читання цієї книжечки – це мандри сторінками, де образ твориться з пелюсток, краплинок, вітерців і крилець.
Деякі дорослі вважають, що діти не розуміють верлібрів. Проте виявилося, що це не так.
Діти полюбили ліричні мініатюри (віршики-верлібри) Михайла Григоріва: “Малюнок”, “Сумний віршик”, “Зайчик і квітка”, “Осінь у Карпатах”, “У садку”, “Росинки”, “Майстриня”, “Дорога”.
* * *
у привечірніх борознах
цвіте собі вечір
поспішає до хати
молоко у глечиках
* * *
веселі дзвоники криниць
у за́тінок відер
глибиняться
* * *
розливає тишу
зелена квітка тиші —
заховатися в ній
чи як?..
(Із збірки віршиків-верлібрів «Зелена квітка тиші»)
Твори Михайла Григоріва зацікавили літераторів з інших країн, їх перекладали на російську, латвійську та польську мови.
* * *
беглые вьюги
замирённые листы
добытых охотой
лиц
обрывают
нациям
фанфары
порогов
тот
чья
повесть
удержит
(во тьме мотылька)
раскрошенные
цветы песков —
на предательском ложе
застанет
собранный
крик ребёнка
3 січня 2016 року на 68 році життя, в Київській міській клінічній лікарні помер поет і перекладач Михайло Григорів. Похований на кладовищі в рідному селі Лісний Хлібичин.