Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в ХІХ столітті активному духовному злету українського суспільства, скромний священик з невеликого підкарпатського села і водночас обдарований небуденним талантом митець, автор музики українського гімну.
Михайло Вербицький народився 4 березня 1815 року у священичій родині у селі Явірнику Руськім, розташованому неподалік міста Перемишль (зараз Польща). Коли хлопчикові виповнилося 10 років, батько помер. Михайло та його молодший брат Володислав, по суті, залишилися круглими сиротами. Мати вийшла заміж удруге і перестала цікавитися дітьми.
Хлопчиків забрав до себе далекий родич – Перемишльський єпископ Іван Снігурський, що відіграло виняткову роль у їхньому музичному розвитку. На той час Перемишль заслужено зажив слави важливого центру українського духовного життя. Сам Іван Снігурський активно поширював українське слово, заснував у Перемишлі друкарню, сприяв появі шкільних навчальних посібників, фольклористичних збірок.
Михайло та його брат навчалися у школі, меценатом якої був їхній опікун, любитель музики. Хлопці відразу ж стали учасниками хору, Михайло співав альтом, Володислав – дискантом.
Юнак понад усе прагнув здобути освіту. Та в ті часи була відкрита одна дорога – стати священиком. Михайло пішов шляхом, уторованим більшістю представників галицької інтелігенції: вступив до Львівської греко-католицької Духовної семінарії. Це був заклад закритого типу з суворою дисципліною і системою навчання, чітко регламентованою церковними потребами. Проте нові демократичні віяння, ідеї національного відродження, які міцніли в народі, проникли й за мури семінарії, захопили думки й серця її вихованців.
Виявилося, що богословські науки не надто приваблювали темпераментного й життєрадісного юнака, яким був Михайло Вербицький. Якось він проявив свій характер, влаштувавши бунт семінаристів проти поганого харчування, за що був покараний суворим карцером. Запальний Михайло не був зразковим семінаристом, двічі залишав навчання через конфлікти з розважливим керівництвом семінарії. Через кількаразове відрахування із закладу семінарське навчання продовжувалось з перервами.
Лише 1850 року Вербицький одержав сан священика. Через деякий час, у 1856 році, він став парохом церкви у селі Млини неподалік Перемишля, де проживав до самої смерті 19 грудня 1870 року.
Паралельно розгортався інший – головний напрямок його життя. Вербицький був одержимий музикою. Перебування в семінарії не відірвало його від музикування, передусім хорового мистецтва. Адже воно традиційно плекалося в українських церквах, а отже, й входило до переліку богословських дисциплін.
Першим інструментом Михайла була гітара. Ще, перебуваючи в семінарії, він, звісно, потай, навчився майстерно грати на гітарі, і це дало йому можливість у підручних «гітарних зошитах» записувати зразки музичної класики, а також ескізи власних композицій. Вербицький ніколи не розлучався зі своїм улюбленим інструментом. Коли у нього були важкі часи, то й заробляв на шматок хліба, даючи уроки гри на гітарі у приватних домах.
Михайло Вербицький почав писати музику ще в юнацькі гімназійні роки. Першими його композиціями були церковні твори. До духовної музики, котра мала в Україні багатющі й міцні традиції та щонайширше застосування, він звертався впродовж усього свого життя. У творчому доробку Вербицького є Літургії, окремі частини богослужебних піснеспівів для чоловічого і мішаного складу хорів тощо.
Його твори співали у великих храмах і скромних сільських церквах. Безліч разів переписані від руки різними регентами, вони часто втрачали своє авторство і вважалися народними. І нині духові композиції Михайла Вербицького можна почути як з концертної сцени, так і під час церковних богослужінь.
Утім, вирішальне значення для становлення й розвитку Михайла Вербицького як композитора-професіонала, тісно пов’язаного громадським життям, мала його участь в організації перших українських аматорських театральних вистав у Перемишлі, а пізніше – постійна співпраця з Народним театром товариства «Руська Бесіда» у Львові.
Композиторська спадщина Вербицького охоплює музику до десятків театральних творів різних жанрів – водевілів, народно-побутових оперет, мелодрам. Серед них «Жовнір-чарівник» (за І. Котляревським), «Гриць Мазниця» (за Ж.Б. Мольєром) та інші.
Виразним національним колоритом позначені так звані симфонії Вербицького – оркестрові твори, що належать до перших зразків української симфонічної музики. Є у Вербицького й масштабні вокальні композиції. Кантата «Завіщанє» («Заповіт») – один з найвидатніших творів композитора і перших зразків музичної шевченкіани в Галичині. Кантатою «Заповіт» на слова Тараса Шевченка Вербицький відкрив нову епоху в розвитку хорової музики.
Велику популярність принесли композитору світські хори. У Галичині ХІХ століття серед різних прошарків населення панував справжній культ хорового співу. Співали скрізь: у побуті, під час різноманітних товариських зустрічей та зібрань, святкових концертів. Особливо популярними були чотириголосі чоловічі «квартети». Однак українського репертуару бракувало. Михайло Вербицький, як людина вельми товариська і чуйна до запитів молоді, активно взявся заповнити цю репертуарну нішу. Його численні хори на вірші українських поетів, де ліричні мотиви межують з патріотичними, одразу стали улюбленими і широко виконувалися.
Для композиторського стилю Михайла Вербицького властиве було поєднання загальноєвропейського із національно специфічним. За таким же принципом створено й пісню-хор на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».
Її поява у творчому доробку композитора не була випадковою. Зміст вірша повністю відповідав світоглядним позиціям і творчій ментальності Вербицького – митця-патріота. До того ж виникнення цієї пісні (подібно як і кантата «Заповіт») безпосередньо пов’язане з потужною хвилею патріотичного піднесення, що прокотилася по всій Україні під впливом віщого слова Тараса Шевченка.
Бунтівний антиімперський вірш Павла Чубинського не міг бути опублікований у Росії. Вперше він побачив світ у 1863 року, без авторського підпису, у львівському літературно-політичному віснику «Мета», де відкривали добірку вміщених тут поезій вірші Тараса Шевченка. Тож не дивно, що «Ще не вмерла Україна» довгі роки сприймалися галицьким середовищем, в тому числі, очевидно, й Михайлом Вербицьким, як твір Великого Кобзаря. Тим більше, що за духом і навіть лексичними зворотами вірш цілком відповідав поетичній манері геніального співця українського народу.
Ще за життя Вербицький здобув визнання як талановитий музикант, творець улюблених і добре знаних хорів, солоспівів, популярної театральної музики.
Провівши більшу частину життя у гірському селі, Михайло Вербицький встиг стати одним із фундаторів національної композиторської школи України. Його літургійні композиції й дотепер співає вся Галичина.
Його високо поціновували чільні діячі української культури, зокрема Іван Франко. А один з найавторитетніших і прославлених митців України композитор Станіслав Людкевич 1934 року відзначав: «Вербицький для нас є не тільки музикантом, а й також символом нашого національного відродження в Галичині».
Михайло Вербицький був справжнім народним композитором, котрий не лише тонко відчував настрої та мрії громадськості, а й умів своєю музикою збуджувати світлі, піднесені почуття. Саме цим пояснюється величезна популярність його творів, і в першу чергу найславетнішого – пісні-хору «Ще не вмерла Україна».
Джерела інформації:
1. Державний гімн України : популярний історичний нарис /авт. тексту М.П. Загайкевич ; упоряд. : М.П. Линник, В.М. Пономаренко ; худож. оформ. Ю.Г. Кудь. – К. : Музична Україна, 2006. – 55 с.
2. Жук О. Збитошний літургійник / Ольга Жук // Україна молода. – 2015. – 4 березня. – С. 11 – 12.
Фотографії з сайтів:
1. https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/4/1815-narodyvsya-myhaylo-verbyckyy
2. https://dyvys.info/2024/03/04/myhajlo-verbytskyj-biografiya-tsikavi-fakty/