Надія Володимирівна Кир’ян
Народ. 24.06.1946
«Найбільше багатство в житті – це спілкування, духовні контакти.»
( Надія Кир’ян)
Надія Кир’ян народилася в місті Іваново (зараз –Російська Федерація). Навчалась вона у Київському університеті та в Інституті іноземних мов.
Вона починала як дуже талановита і перспективна поетеса. Можна навіть сказати, що молода поетеса була суспільно активною. Надія Володимирівна згадувала: «мене досить багато друкували спочатку в газетах, журналах. У «Молоді» був запланований збірник «Роса на крилі» (редактор Дмитро Чередниченко), який ледь не вийшов. Я не надавала цьому особливого значення, думала, що це звичайне явище, коли твої вірші друкують. Цікавилася літературним життям Києва, ходила і в театри, і на поетичні вечори, в музей Івана Гончара. Бувала вдома у Світличних, зустрічалася з Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою. Їм, як відомим критикам, давала читати свої вірші. Саме Іван Дзюба дав мені почитати самвидав, на якому мене і підловили…»
За зберігання саміздату її виключили спочатку з університету, а через деякий час і з інституту іноземних мов «за факт приховування виключення з Київського університету». Друзі зібрали невелику суму грошей «на перший випадок» і молода дівчина поїхала навмання – в Казахстан, в трест «Уралнафтогазбуд», а потім з цією організацією – до Челябінської області. Там вона працювала близько десяти років: різноробочою, ізолювальницею, грубником (в вагончиках), штукатуром-маляром, інженером з техніки безпеки…
У 1977 році Надія закінчила будівельне відділення Челябінського політехнічного інститута. На той час вона вже була у шлюбі, який згодом розпався. Після розлучення Надія Володимирівна приїхала в Бровари, а згодом – знайшла роботу в селі Гореничі Києво-Святошинського району, де живе і зараз.
Саме з того часу, коли Надію виключили з університету і з інституту іноземних мов, вона не мала можливості друкувати свої твори: “Налагодилося все лише під кінець 80-х, майже через десять років після повернення. Закінчила університет, де вже викладав дехто з моїх однокурсників, потім прийняли до Спілки письменників, вийшли якісь книжечки, влаштувалася на роботу в «Веселку».
Тринадцять років – від 1989 року до 2001 року – письменниця працювала у київському видавництві «Веселка». Надія Володимирівна згадувала: «Перші вірші для дітей я писала в університеті, власне кажучи це була не специфіка віршів, а просто сутність. А усвідомлено почала писати для дітей в «Веселці», там я багато чому навчилася».
На небі є Ведмедиця,
Якої не боюсь.
Колись давно сузір’я це
Відкрив мій пра-дідусь.
Ведмедиця, Ведмедиця,
Ведмедиця крилата —
Навколо неї бавляться
Маленькі ведмежата.
Як ніч сховає сонечко,
То з-під її крила
Нам світять дві Ведмедиці —
Велика і Мала…
Коли, нарешті, в 1990 році вступила до Спілки письменників, з’вилася надія: «Ось тепер займуся творчістю», але заробити письменницькою працею було майже неможливо.
Нині поетеса працює у культурологічному тижневику «Слово Просвіти» (Київ). Про себе каже: «Намагаюся робити правильно, тоді відчуваю себе спокійно. А ще на цей випадок є афоризм Сковороди: «Блаженство буде там, де є приборкання пристрастей, а не їх відсутність».
Видано збірки віршів: «Рідне» (1987); «Лелеки» (1991); «Чому вусатий колосок?» (1991); «Вечірня жінка і ранкова жінка» (2006); «Дарунок татуся» (2007). Надія Кир’ян є перекладачем творів С. Єсеніна та А. Ахматової. Володіє німецькою та іспанською мовами.
Надія Володимирівна Кир’ян – упорядник видань “Під сузір’ям Пса” (1994), “Ластовенятко” (1995; зразки дитячої творчості): збірки з 11 абеток, включаючи власну, “Українська абетка” (1996), «Хрестоматія для дошкільнят» у 3 томах (2000, 2003, 2005); «Казки, вірші, загадки, оповідання» (2001).
На цей час українська поетеса, дитяча письменниця, перекладачка, журналіст Надія Володимирівна Кир’ян — член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України. і лауреат літературної премії видавництва «Веселка» імені Олени Пчілки (1997).
В інтерв’ю, наданому поетесі і журналістці Галині Паламарчук, Надія Володимирівну підсумовує: «Якщо говорити про боротьбу зі світом, то, думаю, у нас перемогла дружба. Озираючись на прожиті роки, відчуваю, що вони мене загартували і навчили душевної рівноваги. А від майбутнього чекаю все того ж: що нарешті зможу проводити час в «сродній праці». І щоб Україна стала нарешті матір’ю, а не мачухою для своїх дітей.»
ЯКБИ
Якби я була красунею,
Я не писала б віршів,
Бо обличчя поезії — краса.
Якби я була вільною,
Я не писала б віршів,
Бо суть поезії — воля.
Якби я була вічною,
Я не писала б віршів,
Бо сама поезія — вічність.