550 років тому, 6 березня 1475 року, народився один з найвидатніших митців італійського Відродження – Мікеланджело Буонарроті. Скульптор, художник, архітектор, поет, інженер, відомий своїми вишуканими скульптурами, такими як П’єта і Давид, захоплюючими фресками в Сікстинській капелі, він впливав і впливає на незліченну кількість поколінь. Його твори вважалися найвищими досягненнями мистецтва Відродження ще за життя самого майстра.
За мармуром і мазками пензля художній геній митця проявився і в поезії.
Сонети
І
Хто сотворив з нічого людям час,
Той поділив його на дві частини,
Назвавши ніччю й днем ті половини,
Та ніч він ближчою зробив для нас.
На людських долях видно нам щораз
Вплив місяця чи золотої днини.
Але мені призначена з дитини
Була судьба темнот, і світ мій згас.
У темнощах – кінець мій і начало,
Затемнене в душі моїй вікно,
А ніч хмурна проходить так помалу…
Вам сонце за товариша дано,
Пустіть мене до світла, щоб воно
Мою темнющу долю осіяло.
V
Я вашим зором бачу світло миле,
Яке мені, сліпцеві, – з неба дар.
На ваших плечах я ношу тягар,
Який здвигнути сам не маю сили.
Я, сотворіння куляве й безкриле,
На ваших крилах лину вище хмар.
При вас то блідну, то стою, мов жар,
Який би навіть льодом не згасили…
Як ви щасливі – то всміхаюсь я,
Як ви сумні – я пойнятий журбою;
У вашій волі – воля й мисль моя.
Я наче місяць той, що сам собою
Не світить золотистою габою, –
Лише під сяйвом сонячним сія!
ХІІІ
Коли любові пал несе біду й судому,
Вриваючись в єство відкрите й молоде,
То як же той пожар бушує і гуде,
Зачинений на вік у серці вже старому?
Чи той, хто вже відчув знесилення і втому,
І роки тиснуть, як взуття тверде,
Від шалу любощів на землю не впаде,
Немов крихке галуззя бурелому?
Він попелом стає в прекрасному вогні
І розлітається вітрами до світання,
Себе від прикрої звільнивши хробачні.
Бувало, в юності я знемагав з кохання,
Але і в старості от знов його палання
Нещадно обняло – чи ж довго жить мені?
ХVІ
Тому, що вічно житиме твій чар
Супроти часу, хоч він все стирає,
Я вірю: знов природа, як владар,
Те верне, що з тобою убуває, –
Віддасть його істоті іншій в дар,
Народженій для чару і розмаю.
Жива й живлюща, а не тінь примар,
Вона обличчям ангельським засяє.
Вона збере усі мої сльозини,
І збереже мої тяжкі зітхання,
Щоб їх віддать тому, хто полюбив.
Вона відчує мук моїх глибини
І не зневажить радості кохання,
Якого я ні з ким не поділив.
(Сонет написаний після смерті Вітторії Колонни)
Ось що писав Томас Манн про поезію Мікеланджело: «Книга глибоко вразила мене своєю стихійною потужністю, своєю нестримною пристрасністю, яка нерідко граничить з відчаєм. Це поезія, що буйно рветься з душі. Я б навіть сказав, що, хоч, як правило, автор повсюди дотримується обов’язкової форми сонета, це не стільки вірші, скільки безпосереднє вираження муки, гіркоти, любові, туги, що їх переживає велика, безмежно велика душа, яка, страждаючи, прагне прекрасного, а через прекрасне – бога».
Мікеланджело мав вилицювате обличчя з опуклим лобом, маленькими очима, нижньою губою, що видавалася наперед верхньої, ріденькою борідкою й, нарешті, перебитим у бійці носом. Воно гнітило митця навіть у похилому віці. «Поверни мені красу, що її так безжалісно відібрала в мене природа», – писав Мікеланджело в одному із своїх сонетів.
Захоплений працею, він нехтував комфортом, їв мало, спав не роздягаючись. Людей по змозі сторонився, особливою ввічливістю не позначався, з самим папою римським розмовляв, не знімаючи капелюха. На банкетування у веселому товаристві, залицяння до жінок, балаканину він шкодував часу.
Вітторія Колонна, маркіза де Пескара, вельми освічена та богобоязлива удовиця, тільки одна й уміла примусити його до бесіди на мистецькі теми.
Грошима прихилити й спокусити його було неможливо, бо ні особистої потреби, ні жадоби до них він не мав.
Але сучасників захоплювала могутня сила таланту Мікеланджело.
Інформація з книги:
Мікеланджело : збірник [до 500-річчя з дня народження] / уклад. : Микола Бажан. – К. : Мистецтво, 1975. – 395 с. : іл.
Зображення з сайту: https://vogue.ua/article/culture/art/10-znakovyh-rabot-mikelandzhelo-33611.html