«Довгі віки історії людства голод появлявся тільки як стихійна катастрофа… А ХХ сторіччя вписало в історію людства голод цілої країни, як засіб планової політики державного уряду… Цим урядом є радянський уряд у Москві, який у роках 1932-33 планово зорганізував голод в Україні» (Матвій Стахів, 1952 рік).
Нащадки цього уряду з Москви і зараз чинять геноцид українського народу, розв`язавши війну проти нашої держави.
«Пекельні цифри та слова У серці б’ють неначе молот, Немов прокляття ожива Рік тридцять третій». У 1932-1933 роках внаслідок злочинної державної політики хлібозаготівель лише за півроку в Україні вимерло до 5 мільйонів людей.
Цей голод був штучним. Зерна в Україні було зібрано достатньо, щоб його уникнути. Але влада переслідувала іншу мету. Селянству була оголошена справжня війна.
У 1933 році Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зернозаготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйон життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».
У розпал молотівської вакханалії на селі 6 грудня 1932 року було прийнято постанову «Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю». У таких селах заборонялось проведення кооперативної і державної торгівлі, із сільських споживчих товариств вивозили всі промислові і продовольчі товари. А щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзд за межі цього села заборонявся. Цей страшний документ був спрямований на повне винищення сіл разом із населенням.
«І знову затрусилося село в заготівельній лихоманці. Тепер уже не розбирали: колгоспник ти чи індус – мели підряд. Рили землю щупами, лазили по горищах, розвалювали комини й печі. А вночі, нашорошивши вуха, прислуховувалися: чи не загупає де ступа? Чи не порипують саморобні, потаємно зроблені жорна?» (Анатолій Дімаров «Тридцяті»).
Жахливо те, що рятівний хліб для населення у держави був. Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позбиваними хрестами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях, його переганяли на спирт, відправляли за кордон. А люди пухли з голоду.
Особливо страхітливою була весна 1933 року. Люди мерли як мухи. Найбільше постраждали степові області. У заліснених регіонах смертність була трохи меншою; селян якоюсь мірою рятував ліс (люди копали корінці, вживали цвіт акації і липове листя), а також численні зариблені болота. А от у степових регіонах вимирали цілі села.
Щоб стерти з лиця української землі, з народної пам’яті мільйони жертв голодомору, сталінське керівництво проводило жорстку політику замовчування факту людовбивства. Сталін наказав ставитися до голодомору як до неіснуючого явища – ніби мільйони людей випарувалися в космос. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК слово «голод» не згадувалося. Це робилося не тільки за психологією злочинця, що замітає сліди свого злочину, а здебільшого заради приховування імперських претензій на життєвий простір померлих від голоду.
Для Сталіна і його оточення найважливішим було те, що мільйонам загиблих уже ніколи більше не знадобляться ні помешкання, ні хліб, ні проблеми облаштування особистого життя (за висловом Сталіна: «немає людини – немає проблеми»). Таким чином, чималий життєвий простір було звільнено від українців в результаті голодомору.
Голод 1932-33 років посідав унікальне місце в суспільній свідомості радянських часів. Це була таємниця, яку знали всі. Ті, хто його пережив, не висловлювалися прилюдно, щоб не наразитися на смертельну небезпеку. Навіть дітям про це не розповідали, щоб ті не вибовкнули часом. У лібералізовані післясталінські часи свідки голоду теж могли розповісти про це тільки тим, кого добре знали.
Більшовики говорили прямим текстом, що їхня мета – формування нового типу людини, єдиний радянський народ. Українське населення неможливо було через його велику чисельність переселити (а такий задум, як відомо, у Сталіна був) в інші малозаселені регіони СРСР. Тому найпростішим для влади було їх умертвіння з допомогою голоду.
На жаль є такі люди, які возвеличуючи радянську владу, заперечують голодомор. Наче у відповідь їм український поет Дмитро Білоус, який пережив ті страшні часи, написав вірш:
Ти скажеш, не було голодомору?
І не було голодного села?
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно вимели до тла?
Як навіть марево виймали із печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі,
Із торбинок нужденних стариків?
Ти скажеш, не було голодомору?
Чого ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору,-
Греби, нічого людям не лишай!
Хто ж села, вимерлі на Україні,
Російським людом поспіль заселяв?
Хто? На чиєму це лежить сумлінні?
Імперський молох світ нам затуляв!
Я бачив сам у ту зловісну пору
І пухлих, і померлих на шляхах.
І досі ще стоять мені в очах…
А кажеш – не було голодомору?
Комунізм – це Молох, якому поклонялись і в жертовнику якого методично спалювали мільйони, десятки мільйонів жертв. Репресії, заслання, ув’язнення, розстріли підтримували цей пекельний вогонь. Одначе зажерливість ідола була настільки невситимою, що для вгамування її знадобилося воістину планетарне жертвоприношення. Ним став голодомор – Великий піст від диявола, накладений його слугами на народ.
Сьогодні ми чесно і гласно читаємо цю трагічну сторінку історії українського народу і боремося з тим же, московським, ворогом, ординським нашестям. І поборемо!
Інформація з джерел:
- Голодомор 1932 – 1933 років як величезна трагедія українського народу : матер. Всеукр. наук. конф. Київ, 15 листоп. 2002р. – К. : МАУП, 2003. – 280 с.
- Смертю смерть подолали: Голодомор в Україні 1932-1933. – К. : Україна, 2003. – 352 с.
- Сергійчук В. Як нас морили голодом. Вид 2-е, доповн. – К. : Українська Видавнича Спілка, 2003. – 256 с.
- Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив. Т.1. 2-е вид. / Упоряд. Ю. Мицик. – К. : Києво – Могилянська академія, 2005. – 296 с.