Оксана Петрусенко
18.02.1900 – 17.07.1940
Народилася Ксенія в Балаклії в бідняцькій родині Андрія та Марії Бородавкіних. Її прадіду Іванові Бородавці з містечка Балаклія Зміївського повіту на Харківщині прізвище на російський манер переінакшив писар у війську. Відтоді його прямі нащадки писалися Бородавкіними. Навесні 1901 р., коли Оксані виповнився тільки рік, батько помер від туберкульозу. Мати вийшла ще раз заміж, але новий чоловік безбожно пиячив, і після народження брата Івана, вони розлучились.
Життя майбутньої співачки почалося в важких умовах, у бідності й нестачах. Дитиною вона співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, рано почала працювати.
У 1914–1917 рр. дівчина стала робітницею Севастопольського порту, взуттєвої фабрики. Всі ці роки Ксенія була учасницею самодіяльних гуртків.
Восени 1918 р. дівчина прочитала в газеті про набір хористів до щойно заснованого там державного українського театру. Але коли вона приїхала, набір уже закінчився. Хтось порадив звернутися до завідувача музичної частини Петра Бойченка. Той прослухав претендентку й Ксенію взяли: «Знайшовся справжній скарб!».
Бойченко став її першим музичним наставником і першим чоловіком. У 1918 р. Ксенія стала хористкою у трупі Олександра Глазуненка. Восени вступила на правах хористки, а потім і провідної актриси «з голосом» до Херсонського українського музично-драматичного театру під керівництвом Івана Сагатовського.
Одного разу, під час підготовки до дебюту в “Запорожці за Дунаєм”, коли йшли останні репетиції, складали текст для афіші. Перший рядок під назвою спектаклю мав такий вигляд: “Одарка – Ксенія Бородавкіна”. Тоді і знайшовся псевдонім – Оксана Петрусенко – який згодом перекочував і до паспорта співачки.
Брак з першим чоловіком, який нарікав Оксані, що завдяки йому вона стала співачкою, згодом розпався. Дівчина поїхала до Києва, а у 1923 р. стала там студенткою вокального факультету Музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Проте, так само як і Марія Каллас, вона не отримала спеціальної музичної звукової освіти.
16 січня 1925 року Оксана Петрусенко народила сина Володимира. Згодом співачку запросили до Казані виконувати партію Оксани в опері Чайковського “Черевички”. Прем’єра пройшла блискуче. Партія Вакули була в тенора Василя Москаленка із Свердловська. Невдовзі він став її другим чоловіком.
Подружжя упродовж декількох років переїжджало туди, де Москаленкові давали оперні партії – Казань, Свердловськ, Самара. Петрусенко стала зіркою російської провінції. Окремо давала концерти українських народних пісень. Її почали називати “українським соловейком”.
Улітку 1934-го, коли столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва, Петрусенко поїхала на прослуховування в столичну оперу.
Дебют в партії Аїди підкорив киян відразу і назавжди. Потужний, пристрасний голос Оксани Петрусенко перекривав оркестр і хор. У Києві, рік за роком, її майстерність піднімалася все вище і вище. В оперний театр вже йшли «на Петрусенко».
Ці шість київських років – роки її тріумфу і слави, час народження легенди і оформлення міфу примадонни. Співачка Зоя Гайдай пише про Оксану Петрусенко стисло і просто: «Треба сказати, що такого великого успіху, який мала Петрусенко, я не пам’ятаю ніде і ні в кого».
Коли в 1936 р. в Москві проходила Декада української літератури і мистецтва, в Большом театрі давали «Запорожця за Дунаєм» за участю Оксани Петрусенко. І спектакль … був елементарно зірваний: після виконання Оксаною пісні Одарки ( «Ой, казала мені мати …») в залі почалося щось неймовірне.
Спектакль був припинений. Співати на «біс» у Большом театрі не дозволяли. І очевидець згадує: «До пульта диригента хтось підійшов, шепнув декілька слів – і диригент, порушивши традицію, змахнув паличкою, наказуючи оркестру знову починати пісню Одарки. Петрусенко повторила її з неменшим блиском ».
Почалися дні, схожі на дивний сон. Її прийшли привітати з успіхом Нежданова, Обухова, Максакова, Барсова. Всі кращі з кращих солістів Великого театру.
Іван Козловський обійняв, розцілував, сказав зі сльозами на очах: «Зачарувала … Це не спів – це вже чаклунство».
На вулицях українських міст за Оксаною, де б вона не з’являлася, завжди йшов натовп народу … В останні роки життя Петрусенко настирливо запрошували на роботу до Москви, в Большой театр, але вона відмовилася покинути Україну.
Співачка мала яскравий драматичний талант, соковитий, унікально виразний голос великого діапазону. Іван Семенович Козловський писав: «Їй було притаманне специфічне звуковедення: вона співала в високому регістрі майже оголеним звуком, який в той же час звучав надзвичайно красиво».
З особливим успіхом вона виконувала партії в національних українських операх: Наталка з опери М. Лисенка “Наталка Полтавка” (саме ця партія принесла Оксані народну славу – її виконання, на думку знавців, є шедевром вокальної творчості і поки не було перевершено), Оксана та Одарка ( «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського).
Великою драматичною напругою і емоційністю були пройняті створені нею образи Аїди і Тоски в однойменних операх Верді та Пуччіні, Лізи з «Пікової дами» Чайковського, Тамари з опери «Демон» Рубінштейна, Земфіри з Рахманіновського «Алеко». Її виступи в партіях Ярославни ( «Князь Ігор» Бородіна), Недди ( «Паяци» Леонкавалло), Лізи ( «Пікова дама» Чайковського) викликали загальне схвалення. Так було закладено міцний фундамент оперної діяльності Оксани Петрусенко. 
Одночасно з роботою на сцені вона виступала на великих концертах, переважно зі своїми улюбленими українськими народними піснями. Успіх був надзвичайний. Колеги вражалися невгамовному бажанню Оксани працювати, її фантастичній працездатності. Чи ж багато солістів опери можуть похвалитися, що мають в своєму репертуарі сорок партій?!
Оксана Андріївна народила другого сина, Олександра, 8 липня 1940-го. На восьмий день її збиралися виписувати, але за кілька годин Оксана Петрусенко раптово померла. Офіційна версія – ускладнення після пологів, великий тромб потрапив у серце й закупорив коронарні судини.
Київ прощався із Оксаною Петрусенко 17 липня 1940 року. Повз домовину в Оперному театрі пройшло понад 100 тис. людей: населення столиці становило тоді 930 тис.
Із театру примадонну винесли, за традицією, під оплески. “Тисячі людей заповнили прилеглі до театру вулиці. Погляди всіх звернені на центральний вхід театру, звідки мають винести труну, – описувала наступного дня газета “Пролетарська правда”. – По обидва боки вулиць Леніна і Червоноармійської повно народу. На балконах, на вікнах стоять, проводжаючи поглядами процесію, тисячі людей. Не вмовкає мелодія траурного маршу”.
Оксану Петрусенко поховали на Байковому цвинтарі поряд з могилами корифеїв української сцени Садовського і Заньковецької.
Синів взяли товаришки Оксани. Старший Володимир помер через 4 роки від туберкульозу у віці 16 років. Молодший Олександр хворів на туберкульоз кісток, все життя носив корсет. Попри все Олександр став біологом та захистив дисертацію. Він помер у 1999 році.
Список літератури:
Кагарлицкий, Н.Ф. Оксана Петрусенко / Н.Ф. Кагарлицкий. – М.: Искусство, 1989. – 320 с.: ил. – (Жизнь в искусстве).
Українські народні пісні з репертуару Оксани Петрусенко: [ноти]. – К.: Муз. Україна, 1990. – 72 с.