Як тільки його не називали! І «Гомером в українській свиті», і «прямим спадкоємцем Бояна», і «рапсодом».
Славетний кобзар Остап Микитович Вересай народився у 1803 році в с. Калюжниці (тепер Чернігівської області). Близько 1852 року оселився в с. Сокиринцях. Походив з кріпаків. Батько грав на скрипці, був сліпим. У 4 роки осліп і Остап. Ще малим хлопцем він виказував велике зацікавлення до музики та співу й особливо цікавився кобзою. Батько, бачучи таку велику любов свого сина до кобзи, віддав Остапа в науку до кобзаря Микити, що жив у селі Бережівці.
Згідно з кобзарськими звичаями цьому мистецтву треба було вчитися три роки. Коли учень з якихось причин кидав передчасно свого вчителя, то, поступаючи в науку до нового майстра, мусив все одно вчитись три роки. Остап змінив кількох кобзарів, аж поки не натрапив на ярмарку в Ромнах на кобзаря Семена Кошового. У цього кобзаря Остап найдовше вчився. Кобзарську майстерність удосконалював під час численних мандрівок, слухаючи інших кобзарів.
У репертуарі Вересая було дев`ять дум, українські народні пісні – соціально-філософські та сатиричні, танцювальні, моралістичні, жебрацькі, псалми та ін. Він майстерно втілював різні образи та характери, володів багатою гамою настроїв – від схвильованих, сповнених болю і туги до ексцентричної веселості. Етнограф Олександр Русов писав: «Не дивлячись на свої старі літа, під час виконання українського козачка він пішов навприсядки і вся його постать вогненно палала невдержимою жарою».
Виступав у Києві: 1873 року – на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, де були зачитані реферати Миколи Лисенка та Павла Чубинського про творчість Вересая. Він тоді виконав думи «Про втечу трьох братів з Азова», «Про Хведора Безродного», пісню «Щиголь», танець «Козачок». А в 1874 році на ІІІ Археологічному з`їзді гра та спів Остапа Вересая буквально приголомшила учасників, що зібралися до Києва з усієї Європи. Не було, мабуть у світі такої газети, журналу, етнографічного видання, які б захоплено не відгукнулися на цю справді епохальну подію.
Відгукнувся і начальник Київського губернського жандармського управління, пишучи в донесенні на ім`я директора департаменту державної поліції, що під час роботи Археологічного з`їзду яскраво виявились українофільські тенденції, «мазепинство». «Доставлений у Київ з глибини українських степів, – жваво строчив начальник управління, – старець-бандурист Остап Вересай, останній екземпляр славних колись бандуристів, своїми поетичними піснями і типовим виглядом немало… сприяв збудженню симпатій до гетьманщини, що віджила свій вік». Виступав український кобзар і в Петербурзі в 1875 році, супроводжуваний Павлом Чубинським та Миколою Лисенком. Після чого його ім`я стало широко відомим демократичній громадськості.
Вересай спочатку тяжко бідував, аж поки не пощастило йому добути від свого пана «вольную», після чого його життя значно покращало.
Знав про кобзаря і Тарас Шевченко. Від Пантелеймона Куліша Вересай отримав лист такого змісту: «Як написали ми до тебе, Остапе, листа, тут саме нагодився до нас у хату наш славний на весь світ кобзар Тарас Шевченко та й каже: «Нате ж і од мене карбованця, щоб і моя була пам`ятка в Остапа, бо я його знаю, я читав про нього в одній книжці, де його пісні надруковані». От тобі ще карбованець прибавився на твою нужду, Остапе! Та ще, роздобрившись, посилає тобі книжку із підписом руки власної». Житель села Сокиренець П.С. Ільченко згадував, що на «Кобзарі» О. Вересая, подарованому поетом, був напис: «Брату Остапу від Т.Г. Шевченка».
Згадав «незлим тихим словом» брата Тараса й Вересай: «Була голова оцей Тарас, та, мабуть, уже такої не буде. Може, вона й мала була, я не бачив, але ж розумна. У нас, мабуть, і не буде вже такої…»
Остап Вересай був один із тих небагатьох кобзарів, про яких не тільки говорили та писали в Україні, але й далеко поза її межами. У французькому часописі професор Рамбо, перебуваючи якийсь час у Києві та вражений грою і співом кобзаря, написав статтю про українського барда.
У книзі «Українські думи та пісні історичні» Дмитро Ревуцький писав: «Все своє горе виливав старий у співах. Художник Жемчужніков признавався, що, коли Вересай співав йому свій кант «Про правду», між строфами пісні обидва, одриваючись від діла плакали: один над своєю кобзою, а другий за мольбертом. У Вересаєві ми бачимо глибоко інтелігентну, гуманну й надзвичайно музикальну людину. На свої пісні дивиться він, як на річ, що перейшла до людей від самого Бога».
Джерела інформації:
- В рокотанні-риданні бандур / Авт-упоряд.. : М.А. Шудря, В.Г. Нечепа. – К. : МАУП, 2006. – С. 365-366.
- Ємець Василь. Кобза і кобзарі [книга 1923 року, видана в Берліні] / В. Ємець. – Репринт. вид. – К. : Музична Україна, 1993. – С. 52 – 58 : іл.
- Литвин Микола. Струни золотії: повість-ессе / М. С. Литвин ; післямова М.А. шудрі ; худож.-оформ. І.М. Гаврилюк. – К. : Веселка, 1994. – С. 32 – 36 ; іл.