Народився 15 травня 1873 року в німецькому місті Вісбадені. Дитинство провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. Закінчив Петербурзький пажеський корпус. Брав участь у Першій світовій війні, нагороджений орденом Святого Георгія. У 1916 році – командир 34-го армійського корпусу, який дислокувався не території України. Із початком Української революції активно долучився до українізації армії, став командиром 1-го Українського корпусу. У жовтні 1917 року на з’їзді Вільного козацтва в Чигирині обраний отаманом.
29 квітня 1918 року Всеукраїнським хліборобським конгресом проголошений гетьманом усієї України. Впродовж однієї ночі гетьманські війська встановили контроль над всіма урядовими установами. Того ж дня розпущена Українська Центральна Рада та проголошено Українську Державу, ухвалено Закони про тимчасовий державний устрій України. Гетьман отримав виняткові повноваження: затверджував закони, призначав і звільняв вищих урядовців, генеральних суддів, був верховним командувачем армії та флоту, здійснював керівництво зовнішньою політикою.
«Три кити» внутрішньої політики гетьмана:
– відновлення приватної власності на землю та повернення її у товарний обіг;
– створення боєздатної армії;
– утвердження українського культурно-освітнього простору.
Серед здобутків:
- Зовнішньополітичні: Українська Держава мала 11 дипломатичних і майже 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території – 12 дипломатичних і 42 консульські представництва з 24 держав.
- Законотворення: в Українській Державі було ухвалено понад 500 нормативних актів, у середньому на місяць – по 70. Серед новацій – прийняття першого державного бюджету як узагальненого кошторису.
- Ініціювання розроблення проектів державних символів Української Держави.
- Міністерство фінансів домоглося введення та зміцнення національної валюти, функціонування Державної скарбниці, Українського державного банку, митної та податкової служб, відновлення державної цукрової і горілчаної монополії. Завдяки таким заходам прибутки склали близько 3,2 мільярда карбованців.
- О. Субтельний: «Особливо вражають досягнення уряду у створенні системи освітніх закладів. На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, а в більшості шкіл уведено українську мову. Було засновано близько 150 нових україномовних гімназій, у тому числі у сільських районах. У жовтні в Києві та Камянці-Подільському відкрилися два нових українських університети. Було також засновано національний архів та бібліотеку в понад 1 млн. томів. Вершиною його діяльності стало створення 24 листопада 1918 р. Української Академії наук. Так за якихось кілька місяців гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції».
- Наприкінці червня – на початку липня на церковному соборі у Києві було проголошено Українську автокефальну православну церкву.
- Продовження українізації: у російськомовних університетах Києва, Харкова, Одеси, Ніжина відкривали кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Колишні російські університети оголосили українськими державними. Науковцям надали право захищати дисертацій українською мовою. Розпочалося академічне видання творів Тараса Шевченка й Івана Франка.
- Однією із головних ліній у внутрішній політиці було продовження політики Центральної Ради щодо створення української армії. Ця політика наштовхувалася на опір німецького командування, але незважаючи на це, гетьманові вдалося створити армію в кількості 65 тисяч солдатів і офіцерів (замість запланованих 300 тисяч).
Непопулярність.
Німецька військова присутність гарантувала політичну стабільність гетьманського режиму. Але цей порядок і стабільність були оманливими. Німці видавали накази, які обмежували права місцевого населення. Німецьке військове командування заборонило страйки і масові зібрання. Будь-яка інформація в газетах про німецькі війська підлягала попередній цензурі. Та найбільшої шкоди завдали репресії проти селянства.
Це викликало стихійну хвилю повстань в усій Україні. З часом ті повстання набрали такого розвою, що навіть півмільйонна німецька армія не могла дати селянам ради.
Сам Скоропадський прагнув відмежуватися від карних заходів проти українського селянства і боявся перетворення України на німецьку колонію. Він прагнув, як голова держави, стати між німецькими й австрійськими окупантами, з одного боку, та українським населенням, з другого, щоб відвернути цю небезпеку.
У самому Києві уже в середині травня сформувався організований центр опозиційного руху – Український національно-державний союз. Вже 24 травня Союз надіслав Скоропадському досить обширний меморандум, який таврував неукраїнськість уряду гетьмана та антинародність його політики.
У першому гетьманському уряді українські діячі не брали участі. У черговому кабінеті міністрів більшість членів була українського походження, але крім міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка і міністра освіти Миколи Василенка були це звичайні собі «малороси», які не мали нічого спільного з українським патріотичним і визвольним рухом.
Навіть німців турбував такий склад уряду Скоропадського, оскільки вони хотіли мати в Києві уряд, який би не тільки співпрацював із ними, а й користувався народною підтримкою.
З метою виявити справжній стан речей міністерство закордонних справ Німеччини відрядило до столиці України двох публіцистів, які прихильно ставилися до української справи, – Пауля Рорбаха та Акселя Шміда. Після двох тижнів перебування в Києві вони повідомляли канцлерові: «Сучасний кабінет є великоруської орієнтації і він старається завести Україну назад до Москви. Йому прямо не можна довіряти, оскільки він складається переважно з кадетів. Ці люди виразно показали себе ворогами України не тільки за царського режиму, а й під час революції».
Всі російські партії, від крайніх правих до лівих, вели наступ на гетьмана, щоб будь-якою ціною, навіть продажем України більшовикам, ліквідувати українську самостійність.
14 листопада 1918 року – Скоропадський проголосив («Грамота Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України»), що Україна відрікається від державної самостійності і входить у федеративну спілку з майбутньою небільшовицькою Росією.
Н. Полонська-Василенко: «Усе разом – і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, в якому більшість міністрів були не українці; і маса росіян, які тікали до Києва від большевиків; і російські військові частини, що їх формували на захист уряду проти повстанців – усе це створювало в широких колах населення ворожий до уряду настрій. Лави повстанців зростали».
14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади. У мундирі німецького офіцера разом зі своєю дружиною, переодягненою в одяг медсестри, Скоропадський виїхав до Берліна.
Зусиллями Павла Скоропадського у 1925 році створено Український науковий інститут при Берлінському університеті. У роки Другої світової війни допомагав звільненню з німецьких таборів українських військовополонених і лідерів визвольного руху Степана Бандери, Андрія Мельника, Ярослава Стецька.
Ідейна еволюція.
Найбільш яскраво таку еволюцію засвідчують листи до Миколи Могилянського за 1921 рік. Павло Скоропадський, називаючи свого адресата людиною довіреною, і водночас дуже прив`язаною до російської культури, писав йому: «Оскільки я пристрасно бажаю України, то я геть не розумію, не вірячи в добру волю великоросіян, щоби за Вашим рецептом щось вийшло. Це абсолютно не означає, що я близький до петлюрівців у їх дикій ненависті до Росії, аж ніяк, проте я рішуче не бажаю бути в Україні, яка одержувала б накази із Москви, для цього шлях один – необхідно створити Україну, а там буде видно, якими будуть договірні відносини».
«Великороси кажуть: «Ніякої України не буде». А я відповідаю: «Щоб не сталося, Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку повернутися, так само з народом: його не змусиш відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли лише багнетами нічого не зробиш» (Павло Скоропадський).
Джерела інформації:
1. Грицак, Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.. : навч. посіб. для уч-нів гуманіст. гімназій, ліцеїв, студ-тів іст. фак. вузів та вчителів. – К. : Генеза, 2000. – С. 111 – 148.
2. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. : У 2 кн.: підручник / за ред. Проф. О.Д. Гнідан. – К. : Либідь, 2005. – Кн. 1. – С. 55 – 57.
3. Косик, Володимир. Україна. Довга і важка боротьба за існування / В. Косик. – К. : Києво-Могилянська академія, 2014. – С. 49 – 57.
4. Папакін Г. Павло Скоропадський: перші кроки в еміграції / Георгій Папакін // Українська культура. – 2018. – № 5-6. – С. 30 – 37.
5. Файзулін, Я. Україна у вогні минулого століття: постаті, факти, версії / Ярослав Файзулін, Володимир Гінда. – Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2015. – С. 147 – 170.
6. https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/derzhava-ua-getmanat-pavla-skoropadskogo