Павло Трохимович Кононенко
11.07.1900 – 14.03.1975
Павло Трохимович Кононенко народився в селі Михайлівці Попаснянської волості Новомосковського повіту на Катеринославщині.
Своє «незабутнє дитинство» поет згадував так:
«Мати хвора, голодна малеча,
І на всіх працював лиш один
батько наш, що приходив надвечір,
Відробивши дванадцять годин.
В хаті темінь і злигодні, й злидні,
З заробітку тижневого нам
Купували хлібину на три дні
Та варили куліш із пшона…»
Батько Павла був машиністом паровика у магната Родзянка. В родині було тринадцятеро дітей, тому батьки ледве зводили кінці з кінцями. Лише коли старший син, Савва, пішов ковалювати, то і Павло зміг закінчити Юр’ївське двокласне училище, після чого, в 1914 році, пішов у найми. Юнак працював кочегаром на паровику, був молотобійцем на холодовому заводі Магазінера в Павлограді.
Коли сталася революція, Павло Кононенко пішов воювати :
«Час минав. Кілька років по тому
Вихрів боєм сімнадцятий рік.
І тоді я голодним із дому
До Червоної Гвардії втік.»
Службі в Червоній Армії Павло Кононенко віддав більше двадцяти років.
Свій перший вірш він надрукував у газеті «Красная Армия» ще в 1927 році; на початку 30-х друкувався в часописах «Зоря», «Гарт» (вірші «Танк», «Похід з маневрів») та інших. Тоді ж вийшли три поетичні збірки: «Ми йдемо вперед» (1931), «В один голос» (1932), «Наступ» (1933). Павло Кононенко належав до ЛОЧАФу (Літературного Об’єднання Червоної Армії та Флоту, в 1937 році його прийняли до Спілки письменників.
Прагнучи вдосконалити свої знання з гуманітарних наук, він пішов навчатись до Московського літературного інституту ім. Горького, але закінчити його не встиг – «потрапив у круговерть остракізму і опинився в Сибіру», – писав він у своїй автобіографії.
Ще дві книжки его поезій: «Незабутнє» і «Заради щастя» з’явилися лише через двадцять сім років .
Як «участника украинской контрреволюционной националистической организации, ставившей своей задачей уничтожение социалистического строя, и участника военно-фашистского заговора», Павла Кононенка було на 10 років позбавлено волі у ВТТ із позбавленням прав строком на 5 років.
На той час у письменника була вже не маленька сім’я: «жена Кононенко Мария Соломоновна, 36 лет, домашняя хозяйка; сын – Кононенко Анатолий Павлович, 9 лет; дочь – Кононенко Юлия Павловна, 7 лет; сын – Кононенко Валерий Павлович – 1 ½ года» (із матеріалів слідства).
Тільки 16 років потому, вже після смерті Сталіна, Павло Кононенко із скаргою від 11 квітня 1954 року звернеться до Голови Ради Міністрів СРСР Маленкова Г.М., в якій намагається виправдатися. На цей час він знаходився на поселенні у с. Пихтовка Новосибірської обл.: «Я не чувствуя никакой вины, понятно отрицал подобного рода клевету… Я показал, что я, как начинающий поэт, имел связь литературную (читал свои стихи некоему украинскому поэту Багряному, который уже после принятия меня в партию был репрессирован в 1932 г., что в свое время я за связи с ним исключался из партии, но был восстановлен без всяких взысканий.
Следственная часть Днепропетровского УГБ насильственным путем заставила меня подписать сфабрикованный протокол…».
На підставі автобіографічної довідки, що додавалася до скарги на ім’я Маленкова, можемо з’ясувати місця його перебування на засланні: міста Дніпропетровськ, Томськ. На засланні Павло працював і слюсарем, і на кузні, а коли втратив працездатність, працював завідуючим сапоговаляльним цехом. Працював добре, що і відзначали в таборі.
Зберігся вірш, у якому поет, як у давнину Овідій, сумує за Україною:
«Струмок біжить в долину –
Янтарна течія.
Далеку Україну
Згадав сьогодні я.
Дорогою стрімкою
Струмок прямує вдаль.
І я іду тайгою,
Тамуючи печаль.»
23 мая 1953 г. Марія Семенівна, дружина Павла Кононенка написала лист на ім’я Голови Ради Міністрів СРСР Маленкова Г.М. з проханням «разрешить мужу вернуться в родной дом к своей семье. Муж по состоянию здоровья работать не может, ему уже 53 года, мне же, имея семью (два сына) и небольшой заработок, невозможно оказывать помощь мужу» (із матеріалів слідства).
І лише через рік, після ще декількох листів, які Павло Кононенко написав на ім’я можновладців з проханням переглянути його справу, 25 жовтня 1954 року Центральна Комісія з перегляду справ на осіб, що були засуджені за контрреволюційні злочини та перебували у таборах; колоніях і тюрмах МВС СРСР та знаходилися у засланні на поселеннях, вирішила: «Постановление Особого Совещания при НКВД СССР от 27 декабря 1941 года в отношении Кононенко Павла Трофимовича отменить, дело на основании п. «б» ст.. 204 УПК РСФСР в уголовном порядке прекратить, Кононенко П.Т. от ссылки на поселении освободить».
До літературної творчості письменник повернувся вже у 50-х роках після реабілітації. Був, як сам гірко жартував, «поетом без книжок», бо ж після арешту все його творче надбання знищили, але він не опустив руки, не зневірився. Включився у журналістську роботу, працював з обдарованою молоддю, писав.
1960 року вийшла невеличка книжечка «Незабутнє», через рік – «Заради щастя», згодом – «Гостра могила», «Гомін у хащі». Поетична збірка Павла Кононенка «Осінні акварелі» побачила світ 1970 року.
Через рік,14 березня 1971 року, його не стало.