Петро Дорофійович Дорошенко
1627 – 19.11.1698
Петро Дорофійович Дорошенко – визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665 – 1676).
Козацький полковник, активний учасник російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 році гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 році завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 році був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Петро Дорошенко народився в м. Чигирині. Він походив з старого козацького роду і був онуком гетьмана Михайла Дорошенка, який потрапиву пастку у 1628 році за час одного з своїх походів на Крим і Чорне море і був важко поранений у бою з татарськими загонами кримського хана Ґірея, де і загинув.
Петро Дорошенко здобув широку освіту, добре знав латинську і польську мови. Героїчна смерть діда була для нього блискучим прикладом беззастережної відданості своєму народові. У неповних 30 років він став полковником Прилуцького полку, потім Черкаського і Чигиринського полків у війську Богдана Хмельницького. Брав участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657 років. Виконував важливі доручення Б. Хмельницького, вів переговори з польським і шведським урядом.
Будучи реєстровим козаком, висунувся в ряди козацької старшини під час повстання Хмельницького 1648-1654 років проти Речі Посполитої. При правлінні гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського він був прилуцьким і, пізніше, черкаським полковником.
Петро Дорошенко брав участь в придушенні повстання 1657-1658 років проти гетьмана Івана Виговського і Речі Посполитої, керованого Мартином Пушкарем і Яковом Барабашем.
За гетьмана Павла Тетері з 1663 року став генеральним осавулом в правобережному війську. Після втечі розбитого Василем Дрозденко Тетері козаки визнали гетьманом Дорошенка.
У 1665 році Дорошенко був обраний гетьманом Правобережної України . Після смерті Дрозденка і видачі Опари уряду Речі Посполитої весь правий берег Дніпра, за винятком Києва, що захищався царськими військами, визнав над собою владу Дорошенка, який став прагнути до єдності України та незалежності Війська Запорізького.
Спираючись на частину козацької старшини і духовенства, яка орієнтувалася на Османську імперію та Кримське ханство, Дорошенко спробував поширити свою владу на Лівобережну Україну. Скликана їм рада постановила вигнати католиків з Правобережної України; разом з тим Дорошенко здійснив похід на Лівобережну Україну, намагаючись захопити Кременчук. Спроба ця закінчилася невдачею, але Дорошенко не залишав своїх планів, знайшовши для них старанну підтримку у київського митрополита Йосифа.
Андрусівський договір, яким, за висловом Дорошенко, «государі на частини розірвали Україну», поклав край надіям запорізьких козаків на повне об’єднання їх краю під владою царя і тим самим спонукав прихильників єдності стати під прапори гетьмана Дорошенка, тим більше що виявлені вже Москвою спроби централізації лякали запорізьке козацтво.
Але Гетьманщина була занадто слабка, щоб власними силами виконати поставлену програму: Дорошенко довелося звернутися по допомогу союзників. Спочатку справи Дорошенко йшли досить успішно: вдало відбиваючись від Речі Посполитої за допомогою татарських орд, він розширив було своє панування і на лівому березі Дніпра. Дорошенко переконав Івана Брюховецького повстати проти царської влади, обіцяючи передати йому тоді гетьманство на правому березі. Брюховецький повірив обіцянкам і підняв повстання, але козацькі полки і старшина підкорилися Дорошенкові, який прибув на лівий берег Дніпра, і Брюховецький був убитий. Дорошенко рушив було проти воєводи Ромодановського, але, одержавши звістку про зраду дружини, поїхав до Чигирина, поставивши на лівому березі своїм наказним гетьманом Дем’яна Многогрішного. За час його відсутності раніше досягнута єдність Гетьманщини швидко була знищена.
Лівобережна старшина, не дочекавшись допомоги від Дорошенка в боротьбі з Москвою, вважала за краще підкоритися останній, обравши собі гетьманом Многогрішного. З’явився новий кандидат на гетьманство, виставлений Січчю – запорізький писар Петро Суховієнко, але царський уряд вважав за краще затвердити гетьманом Многогрішного, остаточне обрання якого і відбулося в березні 1669 року.
Дорошенко, якому одночасно загрозжували Річ Посполита і Суховієнко з кримськими татарами, не міг уже триматися своїми силами навіть на правому березі і в березні 1669 року скликав раду, на якій правобережне козацтво вирішило підкоритися владі турецького падишаха, а сам він перейшов в підданство турецького султана. За договором 1669 року, укладеним Дорошенко з султаном Мехмедом IV, правобережне Поділля переходило під 
владу Османської імперії і гетьман зобов’язувався надати їй військову допомогу.
Якщо вірити тому списку умов, який був доставлений до Москви ( «Акти Південної і Західної Росії», VIII, № 73), Гетьманщина зберігала за собою не тільки повну автономію, але і свободу від будь-яких податків і внесків до султанської скарбниці, зобов’язуючись тільки поставляти козацьке військо на вимогу султана і маючи за те голос у зовнішній політиці Туреччини, особливо по відношенню до Речі Посполитої і Російського царства.
Особисто для себе Дорошенко вимовив незмінюваність гетьманського сану і спадок останнього в його роді. Цей договір з Османською імперією погубив справу Дорошенко в очах народу. Велика частина козаків пішла від нього до його противника Суховієнко, на місце якого скоро був обраний гетьманом уманський полковник Михайло Ханенко, визнаний і урядом Речі Посполитої. Допомога Туреччини на час відхилила біду від Дорошенко.
У грудні 1671 року, коли військо Речі Посполитої стало відвойовувати у 
Дорошенко міста, в Варшаву була надіслана султанська грамота, що вимагала, щоб Річ Посполита відмовилася від западнорусских земель. Навесні 1672 року султан Мехмед IV з величезною армією, підкріпленої кримським ханом і козацькими загонами Дорошенко, вторгся в Подільське воєводство і Галичину, примусив до здачі Кам’янець-Подільський, жителі якого були частиною знищені, частиною захоплені в рабство, і осадив Львів. Річ Посполита була змушена укласти з султаном Бучацький договір, за яким відмовлялася від Правобережної України.
Тим часом населення Правобережжя, яке було розорено кримськими татарами і турками, масами переходило на Лівобережжя, і край, підлеглий Дорошенко, з дня на день порожнів. Влада Дорошенка лише шляхом насильств утримувала його за собою. З огляду на неминуче падіння, Дорошенко вирішив вже підкоритися Москві, але хотів зберегти за собою гетьманську гідність і з цією метою звернувся до посередництва запорізького кошового Івана Сірка. Останнє було відхилено російським урядом. Діяльність Дорошенка не тільки не привела до здійснення наміченого ним плану, але зробила його ще більш недосяжним. Руйнування Правобережної Гетьманщини надовго позбавило її всякого самостійного значення, привівши її у стан, близький до пустелі.
Восени 1676 року Самойлович і Ромодановський зробили новий похід до
Чигирина. Втративши підтримку козацтва, гетьман Дорошенко капітулював в тому ж році перед військами Ромодановського, здався і приніс присягу Російському царству. У 1677 році він був відправлений до Москви і більше вже не повернувся на батьківщину.
В 1679 році Дорошенко був призначений російським урядом воєводою в Вятку (1679-1682).
У 1684 році отримав в вотчину село Ярополець під Москвою. Указом царівни Софії Олексіївни село було подароване відставному гетьману «замість грошової платні, що йому давано по 1000 рублів» . Дорошенко прожив тут на спокої 14 років.
Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів. Його правнучкою, по лінії останнього шлюбу з Агафією Єропкиною, була дружина Олександра Пушкіна – Наталя Гончарова.
Петро Дорошенко помер у 1698 році. Над могилою Дорошенко була споруджена каплиця, тут проводилися регулярні панахиди. Ярополец успадкувала онука Дорошенко, Катерина Олександрівна, яка вийшла заміж за генерала Олександра Загряжского. Через Загряжских прапраправнучками гетьмана були Наталя Гончарова і Ідалія Полетика. Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури О. Пушкіна, який шкодував, що каплиця на могилі Гетьмана на той час вже не існувала і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російсьских благотворчих фондів.
Зараз це с. Ярополець Волоколамського району Московської області Росії (135 км від Москви). Там є кам’яна плита з ґратчатою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї напроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя. 
У Запоріжжі на честь Петра Дорошенка названо вулицю.
У 1998 році була випущена поштова марка України, присвячена Дорошенку. За підтримки Музею гетьманства у 2013 році був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка». Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла і Петра Дорошенка, поширення інформації про них, дослідження родоводу Дорошенко.
Список літератури:
Володарі гетьманської булави: історичні портрети. – К.: Варта, 1994. – 558 с.
Журавльов, Д.В. Усі гетьмани України / Д.В. Журавльов. – Харків: Фоліо, 2011. – 508 с.
Історія України в особах: Козаччина . – К.: Україна, 2013. – 304 с.: іл.
Реєнт, О.П., Коляда, І.А. Усі гетьмани України / О.П. Реєнт, І.А.Коляда. – Харків: Фоліо, 2007. – 415 с. – (Історичне досьє).
Уривалкін, О.М., Уривалкін, М.О. Гетьмани України та кошові Запорозької Січі / О.М. Уривалкін, М.О. Уривалкін. – К.: Дакор, КНТ, 2008. – 395 с.
Чухліб, Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. / Т.В. Чухліб. – К.: Арістей, 2005. – 640 с.
Чухліб, Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Центрально-Східної Європи (1663- 1713) / Т.В. Чухліб. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – 288 с.
Чухліб, Т.В. Гетьмани України: війна, політика, кохання / Т.В. Чухліб. – К.: Арій, 2016. – 480 с.: іл.
Чухліб, Т.В. Гетьмани України-Русі / Т.В. Чухліб. – Донецьк: ТОВ «ВКФ «БАО», 2012. – 304 с.: іл