Сидір Артемович Ковпак: до 130-річчя від дня народження видатного організатора і керівника партизанського руху

Сидір Артемович Ковпак

07.07.1887 – 11.12.1967

Він народився у великій селянській родині (у нього було п’ять братів і чотири сестри), де рахували кожну копійку, і замість школи Сидір з юних років освоював навички пастуха і хлібороба.

У 10 років він став допомагати родині, працюючи в крамниці у місцевого торговця. Спритний, кмітливий, уважний – «далеко піде хлоп’я», говорили про нього навчені життєвим досвідом сільські аксакали.

У 1908 році Сидора закликали в армію, і після чотирьох років строкової служби він відправився до Саратова, де влаштувався різноробочим.

Але всього через два роки Сидір Ковпак знову опинився в солдатському строю – почалася Перша світова війна.

Рядовий 186-го Асландузського піхотного полку Сидір Ковпак був відважним воїном. Будучи кілька разів пораненим, він завжди повертався в стрій. У 1916 році, будучи розвідником, Ковпак особливо відзначився під час Брусилівського прориву. Своїми подвигами він заслужив два Георгіївських хрести, які йому вручив імператор Микола II.

Повернувшись після Жовтневої революції на батьківщину, Ковпак зібрав свій перший партизанський загін, з яким став громити денікінців, а заодно, по старій пам’яті, і германців, які окупували Україну. У 1919 році загін Ковпака влився в регулярну Червону Армію.

На фронт Ковпак потрапив, перехворівши тифом, в рядах 25-ї дивізії, якою командує сам Василь Іванович Чапаєв. Командир трофейної команди чапаєвців Сидір Ковпак вже тоді прославився своєю дбайливістю і ощадливістю – він умів збирати зброю на полі бою не тільки після перемог, але і після невдалих боїв, вражаючи противника подібної зухвалістю.

Ковпак брав Перекоп, добивав залишки врангелівської армії в Криму, ліквідував махновські банди, а в 1921 році був призначений на посаду воєнкома в Великому Токмаку. Змінивши ще кілька подібних посад, в 1926 році він змушений був демобілізуватися: турбували старі рани, мучив зароблений в партизанському загоні ревматизм.

І перейшов Ковпак на господарську діяльність. Нехай бракувало освіти, зате були у нього в наявності жилка міцного господарника, спостережливість і кмітливість.

Почавши в 1926 році з посади голови сільськогосподарської артілі в селі Вербки, Ковпак через 11 років дійшов до посади голови Путивльського міськвиконкому Сумської області Української РСР.

На  початку Великої Вітчизняної війни Сидору Ковпаку було 55 років, але у важку хвилину  він вмів забувати і про вік, і про болячки.

Ковпак для себе особисто оголошує війну з фашистами “до переможного кінця”. Він взяв на себе всю організаційну роботу по створенню в районі Путивля партизанського загону. Часу на організацію було дуже мало – ворог наближався стрімко, але Ковпак до останнього займався підготовкою баз і схронів.

З Путивля він йшов городами чи не останнім з керівництва 10 вересня 1941 року, в той момент, коли німецькі частини вже з’явилися в населеному пункті.

Дуже багато партизанських загонів загинуло на самому початку війни через те, що їх керівники просто були не підготовлені до подібної діяльності. Але у Ковпака за плечима – величезний військовий досвід, об’єднаний з досвідом талановитого господарника. Всього за кілька днів Ковпак створив ядро ​​майбутнього загону.

29 вересня 1941 року у села Сафонівка загін Сидора Ковпака провів першу бойову операцію, знищивши гітлерівську вантажівку. Німці відправили групу для знищення партизанів, але та повернулася ні з чим.

17 жовтня 1941 року, коли гітлерівці були вже на підступах до Москви, в українських лісах загін Ковпака об’єднався з загоном Семена Руднєва, кадрового військового, учасника боїв з японськими мілітаристами на Далекому Сході. Вони оцінили хватку один одного і перейнялися взаємною повагою. У них не було суперництва за лідерство – командиром став Ковпак, а Руднєв зайняв пост комісара. Цей управлінський «тандем» дуже скоро змусив гітлерівців здригнутися від жаху.

Ковпак і Руднєв продовжували об’єднувати дрібні партизанські групи в єдиний Путивльський партизанський загін. Якось на зустріч командирів таких груп прямо в ліс заявилися карателі з  танками. Гітлерівці все ще вважали, що партизани – це щось несерйозне. У бою, що зав’язався, партизани захопили 3 танки. Втративши велику кількість солдатів і бойової техніки, ворог змушений був відступити і повернутися в Путивль. 1 грудня 1941 року близько трьох тисяч німецьких солдатів за підтримки артилерії і мінометів почали наступ на Спадщанський ліс. Цей епізод війни став переломним моментом в бойовій діяльності партизанського загону Ковпака. Сидір Ковпак, будучи тонким психологом і людиною «з народу», уважно стежив за настроєм партизан, враховував їх думки і прекрасно розумів, як багато значить успіх бою для підняття бойового духу бійців і згуртування загону. Бій був нерівним, тривав цілий день і все-таки закінчився перемогою партизанів. Натхненні прикладом командира і комісара, що воювали разом з усіма, партизани ні на крок не відступили від зайнятої ними позиції, і всі атаки ворога були відбиті. Противник втратив близько 200 солдатів і офіцерів, партизани здобули трофеї – 5 кулеметів і 20 гвинтівок.

Ковпак запам’ятався своїм бійцям цілою низкою висловів, що стали крилатими: про забезпечення з’єднання всім необхідним лаконічно і трохи знущально говорив: «Мій постачальник – Гітлер». І дійсно, Ковпак ніколи не докучав Москві проханнями про додаткові поставки, добуваючи зброю, боєприпаси, паливо, продовольство та обмундирування на гітлерівських складах.

Головною відмінністю загону Ковпака від багатьох інших партизанських з’єднань було, як не парадоксально, практично повна відсутність партизанщини. У ковпаківців панувала залізна дисципліна, кожна група знала свій маневр і дії при раптовому нападі противника. Ковпак був справжнім асом таємного переміщення, несподівано для гітлерівців з’являючись то тут, то там, дезорієнтуючи ворога, завдаючи блискавичні і нищівні удари.

Партизанське об’єднання Ковпака стрімко розросталося. Коли він йшов з боями по тилах противника по Сумській, Курській, Орловській і Брянській областях, до нього приєднувалися все нові і нові групи. З’єднання Ковпака перетворилося на справжню партизанську армію.

18 травня 1942 року Сидір Ковпак був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

З’єднання Ковпака отримало завдання вирушити на Правобережну Україну з метою розширення зони партизанських дій.

З брянських лісів партизани Ковпака пройшли з боями кілька тисяч кілометрів по Гомельській, Пінської, Волинській, Рівненській, Житомирській і Київській областях.

Поліцаїв і німецькі гарнізони новина «Йде Ковпак!»  деморалізовувала. Від зустрічі з його партизанами намагалися ухилитися будь-яким шляхом, бо нічого доброго вона не обіцяла.

У квітні 1943 року Сидору Ковпаку було присвоєно звання «генерал-майор». Так у партизанській армії з’явився справжнісінький генерал.

Ті, хто зустрічав легенду наяву, дивувалися – невисокий дідок з борідкою, схожий на сільського діда (партизани так і звали свого командира – Дід), здавався абсолютно мирним і ніяк не був схожий на генія партизанської війни.

У 1943 році Сумське партизанське з’єднання Сидора Ковпака вирушило в свій найважчий, Карпатський рейд. В ході Карпатського рейду були розгромлені не тільки багато гітлерівських гарнізонів, а й загони колабораціоністів.

У Карпатському рейді з’єднання Ковпака зазнало найсерйозніших втрат. Серед загиблих виявилися і ветерани, які стояли біля витоків загону, включаючи комісара Семена Руднєва.

Але все-таки з’єднання Ковпака повернулося з рейду. Вже після повернення стало відомо, що сам Ковпак був серйозно поранений, але приховував це від своїх бійців. Ковпака відкликали для лікування на Велику землю. У січні 1944 року Сумське партизанське з’єднання було перейменоване в 1-шу Українську партизанську дивізію імені Сидора Ковпака. Командування дивізією прийняв на себе один із соратників Ковпака, Петро Вершигора. У 1944 році дивізія зробила ще два масштабних рейду – Польський і Неманский. У липні 1944 року в Білорусії партизанська дивізія, яку так і не вдалося розгромити фашистам, з’єдналася з частинами Червоної Армії.

У січні 1944 року за успішне проведення Карпатського рейду Сидір Ковпак був вдруге удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Залікувавши рани, Сидір Ковпак приїхав до Києва, де його чекала нова робота – він став членом Верховного суду Української РСР. Напевно, при інших обставинах йому  в провину поставили б недолік освіти, але Ковпаку довіряли і владні верхи, і простий народ – він заслужив цю довіру всім своїм життям.

У 1967 році він став членом Президії Верховної Ради Української РСР. Помер Ковпак 11 грудня 1967 року на 81-му році життя. Герой був похований на Байковому кладовищі в Києві. Дітей у Сидора Артемовича не було.

Список літератури:

Вершигора П. П. Люди з чистою совістю: спогади / П.П. Вершигора. – К.: Україна, 2013. -742 с.

Вершигора П. П. Люди с чистой совестью: записки-воспоминания / Петр Вершигора. – М.: Современник, 1985. -704 с.

Ковпак С. А. Воспоминания, очерки, статьи / С.А.Ковпак. — К.: Политиздат Украины, 1987. — 388 с.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *