Фільм «Василь Кук. Останній командарм УПА». Борець за українську державність, унікальна особистість, на яку КДБ полювало 15 років. А коли їм вдалося наче схилити Кука до співпраці, від нього не було ніякого толку. З доповідної записки голови КДБ України: «Будучи националистом-фанатиком и твердо оставаясь на прежних враждебных позициях, изменил своим обещаниям, никаких статей и других материалов против украинских националистов заполучить от него в течение более десяти лет так и не удалось».
Документальний фільм Віталія Загоруйка про останнього командарма УПА Василя Кука присвячений Олегу Ушневичу, учаснику Майдану, який загинув 20 лютого 2014 року у боротьбі за Батьківщину.
Фактично Василь Кук був четвертою людиною в ОУН після Степана Бандери, Ярослава Стецька та Миколи Лебедя.
В юності серед його учителів були ветерани українських січових стрільців, армії УНР, капелан української галицької армії. У таких вихователів виростала свідома молодь, яка знала про поразки батьків у 1917-1921 роках і бажала показати, що боротьба не програна, боротьба триває і державність України таки можна вибороти.
Саме тому люди йшли в підпілля і ризикували своєю кар`єрою, своїм життям. У с. Красному що на Львівщині до ОУН вступило багато молоді. На літературних вечорах Василь Кук готував інформацію про Героїв Крут. Він прекрасно розумів силу і вплив слова, хоч йому тоді було тільки 24 роки.
На 1943 рік він організував оунівське підпілля, яке нараховувало декілька сотень бійців для боротьби з гітлерівцями. Діяльність націоналістів була німцям як колючка в черевикові. Коли за завданням Кук їде до Києва, у Василькові його арештовують німці та Лемешу (одне з псевдо Кука) вдалося втекти з-під варти.
Цікавий факт, коли Кук з підпільниками працювали на явочній квартирі, майже напроти них жили радянські підпільники. Вони знали про це, але не хотіли видавати, позаяк якщо гітлерівці прийдуть за радянськими, то й заберуть оунівців. Тому радянські робили своє, а оунівці своє.
Василь Степанович розбудовував мережу ОУН і на південно-східних землях України, у Дніпрі (тоді – Дніпропетровськ). Він чи не з найперших усвідомив, як змінилася Україна та українці за 20 років радянської влади. Молоді люди залюбки читали видання, які поширював Кук, але говорили, що в підпілля не підуть. Кук їх називав поціновувачами літератури і не більше, тобто люди здатні до інтелектуального, а не до збройного спротиву.
У Дніпропетровську Кук зустрічає свою майбутню дружину – Уляну Крюченко. Спочатку вона була комсомолкою, але згодом стала членом ОУН.
За Куком та його побратимами велося справжнє полювання. Щоб віднайти та нейтралізувати керівників українського руху опору, ще у 1944 році народний комісаріат державної безпеки почав провадження агентурної справи «Берлога». Вона продовжувалася майже 15 років. До 1960 року, коли все підпілля було винищене, ця справа розрослася до 100 томів. «Берлога» велася в кожній області.
Чекісти заводять розшукові справи, де командири УПА проходять під прізвиськами. Кук у свідомості ворога асоціювався з борсуком. Йому дали це прізвисько за сильний нюх на їхні операції, бо він наперед відчував, що його будуть шукати. Саме тому, що він дотримувався правил конспірації, так довго прожив у підпіллі. Одне з головних його правил – уважно стежити, що робиться на території, де він базується.
Зиму 1949/1950 років Василь Кук, Уляна Крюченко та їхній бойовик на псевдо Тарас пережили у криївці біля Бережан на Тернопільщині, виходили лише іноді, щоб подихати свіжим повітрям.
Рух опору слабнув, бійці гинули, а поповнення було дедалі менше. Із західної України до Сибіру переселили десятки тисяч сімей так званих «бандпосібників». Лише за один рік було вбито півтори тисячі повстанців.
5 вересня 1950 року український рух опору отримав важкий удар. В селищі Білогорща під Львовом під час чекістської операції загинув головний командир УПА Роман Шухевич. У Кука з Шухевичам були не прості стосунки. Кук завжди дорікав Шухевичу, що той поводиться недостатньо конспіративно.
Після Шухевича ОУН очолив Василь Кук. Для його розшуку МДБ організовує величезні сили та ресурси, сотні оперативних працівників і тисячі військовослужбовців внутрішніх військ. Було створено багато оперативних груп, які займались виключно Куком. МДБ збирає інформацію про Василя Кука по крихтах. Виявляється, що це людина з багатьма обличчями і десятками псевдо (Іван, старий, Леміш, кочегар, полковник Коваль, медвідь, Юрко, Василь Лиманич тощо).
У жовтні 1952 року МДБ провело декілька вдалих операцій. Загинуло кілька бойовиків та кур`єрів Лемеша. Чекісти виявили ряд сховищ з боєприпасами та документацією. В полон захопили Василя Охрімовича, члена закордонного представництва Української головної визвольної ради. Їм вдалося вибити з нього не лише багато цінної інформації, але з змусити під диктовку писати листи Василю Куку, готуючи пастку.
Проте цю гру ворога Кук розгадав. Очевидно вони домовились, що коли хтось із них потрапить у полон і його змушуватимуть писати листи, то вони вставлятимуть слова, які не вживають. І Кук з цих листів зрозумів, що не все гаразд.
Охрімович відмовився виходити на Кука і до Лемеша на зв’язок виходять його перевербовані бойовики. Кук, відчуваючи небезпеку, вислизнув з чекістської пастки.
Радянські спецслужбовці усвідомлюють з наскільки розумним, винахідливим та обережним ворогом їм доводиться мати справу. І хоча підпільний рух на західній Україні слабнув все більше, чекісти розуміли, поки не пійманий Василь Кук, про перемогу говорити рано.
Зі спогадів дружини, Уляни Крюченко: «Характерною рисою Леміша була та риса, що він ніколи нікому про себе не говорив. Навіть я, як дружина, не знаю його дитинства, ані юнацьких років. Я його ніколи не могла викликати на такі розмови. Від нього про його дім нічого не довідалася. Стаючи його дружиною, я не знала ні його прізвища, ні його ім`я. Тільки від Єви (сестри) довідалася про такі дрібниці (я його звала Юрком)».
Проте у травні 1954-го Лемеша та його дружину вдалося захопити за допомогою перевербованих колишніх його бойовиків Юрка та Чумака. До операції готувалися старанно, відновили стару криївку, у якій колись бував Кук, знаючи, що він рухатиметься у цьому напрямку для зустрічі із зв`язковим Чумаком.
Василь Кук проходив як в`язень № 300, Уляна Крюченко як в`язень № 88.
Кук розуміє, що його використають і стратять або дадуть велетенський термін ув`язнення, але швидше за все стратять і тому Василь Степанович починає з ворогом свій останній бій, щоб життя своє віддати якнайдорожче. Більшість його відповідей – це всім відомі факти або фрази на кшталт «не знаю», «не пам`ятаю», «забув». Він відкрито відмовляється видавати нині живих соратників, як рік перед цим його відмовився зрадити Василь Охрімович.
В протоколах зафіксовано, що Кук говорив про своє становище як безперспективне, що рано чи пізно йому доведеться стати перед судом, який може засудити до вищої міри покарання. Тому й розмірковує так, якщо йому судилося загинути, то який сенс губити й інших людей.
Чекісти також розуміли, що він їм просто так не відкриється. Вони намагаються його перевербувати. Раніше ці методи давали гарні результати, іноді навіть краще, аніж гумовий кийок. Його не катували, бо це був період уже після 1954 року, коли помер Сталін, стало дещо вільніше в тюрмах КДБ. Тим більше його збиралися використовувати і катувати не було смислу. Як і багатьох повстанців Кука водять в театри, музеї, великі промислові підприємства і зразково показові колгоспи. На багатьох ця показуха справляла велике враження, але не на Кука. Він багато бачив, мав гарну освіту, під час зимівок у бункерах змушував своїх бойовиків читати книжки та вчити англійську мову.
Спецслужбісти стали жертвою власної пропаганди, описували підпільників, як темних, затурканих селян, які нічого не бачили в цьому світі. Так вони підійшли і до Василя Кука, але згодом зрозуміли, що до їх рук потрапила людина значно вищого інтелектуального рівня, яка може навіть перехитрувати їх.
До цього складного клієнта приставляють молодого співробітника МДБ Георгія Саннікова, людину начитану, з вищою освітою. Він мав навернути головного командира УПА у їх віру, або принаймні змусити сумніватися. Зі слів Саннікова: «Я мог «тягаться» с Куком по философии, земельному и национальному вопросам, мы всегда оставались каждый на своих позициях. Но по истории и литературе Украины я значительно уступал противнику. Как я ни старался превзойти Кука, до конца наших встреч так и не смог достичь этого».
Для чого їм був потрібен Кук в оперативній грі? Для того, щоб допомогти ліквідувати підпілля, яке є в Україні, але чи не більше їх цікавив зв’язок із закордоном, частинами ОУН, які активно проводили свою діяльність, дискредитуючи радянську владу, висвітлюючи правду про те, що робиться в Україні. Потрібно було вийти на закордонні частини ОУН для того, щоб спричинити розкол в тих частинах, далі для того, щоб ліквідувати безпосередньо Степана Бандеру.
Через дев`ять місяців після арешту чекістам стало зрозуміло, що за допомогою Кука знищити рештки українського підпілля не вдасться. Полонений не мовчить, говорить, але цінної інформації слідству не дає. Над його головою клубочуться хмари, Микита Хрущов вимагає його розстріляти. Але 14 липня 1960 року виходить указ президії Верховної Ради СРСР про помилування.
Керівник українського КДБ Віталій Федорчук пише доповідну записку на ім`я Володимира Щербицького, тодішнього комуністичного господаря України. Федорчук детально описує поведінку Василя Кука, якого багато хто з побратимів поспішав звинуватити у зраді.
З доповідної записки: «8 сентября (1960) Кук был завербован КГБ в качестве агента… Однако от выполнения заданий он уклонялся, никаких материалов, заслуживающих оперативного внимания, не представил… в последние годы связь з Куком, как с агентом, прекращена, но по оперативным соображениям об том ему не сообщалось».
Генерал Федорчук пропонує відмінити помилування Василя Кука і притягнути до кримінальної відповідальності. Проте його доповідна наслідків не мала, Кука вдруге не арештували.
Чому цього не сталося: по-перше, чекісти звітували, що вони частково перевиховали Кука, що він став пасивним і не буде вже співпрацювати з визвольним рухом. Якщо віддавати Кука під суд, то це означає – поставити всю їхню роботу під сумнів. Цього вже ніхто не хотів, тому склалася патова ситуація і його залишили у спокої.
Документи свідчать, що з оперативного обліку Кука зняли у 1988 році, йому тоді було 75.
Він постійно жив під наглядом, його квартиру прослуховують, таємно фотографують, КДБ відомий кожний його крок. Були такі випадки, коли він відривався від спостереження, чи це було з інтересу, чи щоб продемонструвати свою вищість перед кедебістами, які його втрачали і не могли знайти.
Санніков стверджує, що Лемеша слухали до самого розпаду Радянського Союзу, до 1991 року.
Василю Степановичу Куку пощастило побачити розвал імперії, проти якої він боровся все життя. То був час, коли до раніше засекречених архівів проривалися перші незалежні дослідники.
Василь Степанович одразу включився в роботу. Він працює над першим в Україні томом Літопису УПА, надає консультації молодим історикам-архівістам.
Центру досліджень визвольного руху заповів величезну кількість документів. Вони вимірюються не сторінками, томами, а тонами і заповів поховати себе на батьківщині, де народився, де ріс, де зробив перші кроки у боротьбі за щастя українського народу.