Уляна Кравченко
18.04.1860 – 31.03.1947
Юлія Шнайдер, що виступила згодом у літературі під псевдонімом Уляни Кравченко, народилася в містечку Миколаєві на Дрогобиччині в сім’ї повітового комісара Жидачівського повіту. Її батько був етнічним німцем. Він був помітною людиною в суспільно-політичному житті Галичини 1860-х років – прихильником українського народницького руху і монархічних переконань. Іноді Юліус Шнайдер друкував свої вірші на політичні теми в газеті «Галицька зоря».
Юлія-Марта (в дитинстві вона вважала за краще ім’я Марта) була старшою з чотирьох дітей, у неї були ще два брати і сестра. Ранні спогади її практично ідилічні, у неї було щасливе дитинство, принаймні, до смерті батька – він, на жаль, помер, коли їй було всього десять… Вихованням майбутньої письменниці клопоталася її мати – Юлія Лопушанська. Вона походила з родини греко-католицького священика, виховувала дочку в любові до народної пісні і слова. Вона сама гарно співала українські й польські пісні, чудово оповідала народні легенди. Уже в дитячому віці Юлія полюбила чарівність художнього слова і пісні.
Захопленню Уляни літературою сприяло і те, що сім’я понад десять років проживала в будинку бурмістра міста Леонтія Устияновича, батька поета і письменника Миколи Устияновича. Тут Юлія не раз чула його вірші у виконанні одного студента, братового товариша. Все це не могло не сприяти пробудженню літературного таланту дівчинки. За даними історика Ярослава Грицака, «Юлія навернулася на українство ще підлітком, коли жила у провінційному містечку Миколаїв, у будинку, де колись виростав український поет Микола Устиянович».
Початкову освіту вона отримала дома, де її вчителька – німкеня часто говорила з ученицею про літературу. Отроцтво принесло дівчині чимало неприємностей, в основному через те, що вона дуже рано почала привертати увагу чоловіків, не завжди бажану. Мабуть, через те, що не було ні батька, ні старшого брата, не було кому захистити дівчинку від нав’язливих домагань.
Шанувальників у Юлії Шнайдер завжди було багато, але заміж вона не поспішала – хотіла вчитися. Гостро переживала обмеженість можливостей жінки в сучасному їй суспільстві. Скажімо, юристкою вона стати не могла – хоча можна було вивчитися в Женеві, але в Австро-Угорщині їй би не дозволили практикувати. Особливо цікавила її музика, навіть раніше, ніж література. Хотіла вчитися музикології в Європі, але такої можливості не було – учительська семінарія у Львові виявилася єдиним доступним варіантом, де з 1877 року, після переїзду до Львова, Юлія стала навчатися. Тут вона захопилася творами Пушкіна, Шиллера, Гете, взялася до вивчення української літературної мови за творами Федьковича, Котляревського, Марка Вовчка. Найбільше враження на неї справили поезії Івана Франка, який був на той час визнаним проводирем молодої галицької літератури. Під впливом його віршів Юлія почала самостійно вивчати українську мову і писати перші поезії . Вона стежила за виходом у друк кожного нового твору Івана Франка.
1881 року дівчина закінчила учительську семінарію і стала вчителювать в галицьких містечках і селах. У 1884 році вона одержала посаду вчительки в селі Бібрці на Львівщині. Дослідники переповідали: «Вся Бібрка була вражена несподіванкою: на танцювальній вечірці дівчина появилася у скромно-вишуканій чорній сукні без декольте, яка своєю елегантністю затьмарила надмірно оздоблені й надто декольтовані туалети дам. Юлія танцювала, як фея, і Бібрка одноголосно визнала нову вчительку-попелюшку «панною з великого світа».
Молода вчителька береться до роботи з великим завзяттям, всі сили віддає школі, працює над своєю самоосвітою, готується до кваліфікаційного екзамену на вчительку середньої школи. Однак байдужість місцевого шкільного начальства та інтриги заздрісних викладачів, які створювали безліч перешкод дівчині на шляху виховання дітей, позбавляють її душевного задоволення. Відраду вона знаходить в літературі. У тому ж році Юлія надсилає до журналу «Зоря» свої перші вірші та оповідання «Хвіртка».
Надіслані твори Уляни Кравченко потрапили на очі Франкові. Переглядаючи рукописи, він звернув увагу на вірш «Згадай мене, милий». Поет доробив його, і вірш нікому не відомої авторки з’явився в 21-му номері журналу «Зоря» за 1883 рік. Іван Франко написав молодій поетесі теплого листа, заохочуючи її до праці на ниві української літератури. З тих пір між ними виникає щире листування, що не припинялося до самісінької смерті Івана Франка.
У своїх листах поет рекомендував Уляні Кравченко, які праці вивчати, що читати, яким шляхом іти до здійснення своїх мрій. Він також багато сприяв і допомагав у виданні перших творів письменниці — віршів та оповідань. Саме Франко упорядкував і підготував до друку першу її збірку, що вийшла 1885 року, і видав власним коштом другу.
Залишилися спогади, що своєю красою дівчина спонукала закоханих у неї до самогубств. А Івана Франка — до збірки «Зів’ялого листя». Франко, за даними дослідників, «жартівливо писав їй, що зовнішністю йому не подобалась: зріст завеликий, руки замалі, очі не блискучі». Та коли запевняв її, що «полюбив, як сестру, як друга», то все ж дописав: «може, навіть і трошка більше». Часто говорили, Уляна була безнадійно закохана в знаменитого українського поета. Чи правда це, складно сказати. Вони листувалися, бачилися, він їй неодноразово допомагав, але сама вона називала його лише другом і вчителем (хоча він був не набагато старшим за неї), але ніколи не називала коханим. Хоча це можна списати і на те, що на ті часи це було не прийнято …
В тому ж році Уляна Кравченко була переведена до сусіднього села Стоки. До того тут не було школи. Сільська громада погодилася доручити її організацію молодій учительці. У недобудованому приміщенні школи Уляна пропрацювала кілька місяців, а потім завдяки допомозі та клопотанню Франка, перебралася до Львова, де почала викладати в шестикласній українській школі для дівчат.
Однак довго вчителювання Юлії Шнайдер у Львові не тривало. Ті звинуватили в прихильності до фонетичного принципу написання українських слів (на противагу офіційно затвердженому етимологічному), в популяризації ідей Франка і Михайла Драгоманова. Уляна була звільнена з посади вчительки. Не маючи засобів на існування, вона виїхала зі Львова восени 1885 року.
Деякий час Юлія працює вчителькою в родині одного поміщика в селі Руденки на Львівщині, потім учителює два роки в селі Лужок Долішній на Дрогобиччині, де одружується з місцевим учителем – поляком Яном Нементовским, народжує доньку і сина. З 1888 по 1920 рік з невеликими перервами викладає в школі села Сільці на Дрогобиччині. Найвищою оцінкою своїй праці вважала любов до неї її учнів: «Дістаю від дітей багато гарних городових квітів… І горбатий хлопчик рад би виявити дяку пані учительці, та звідки квітів дістати йому, дитині бідної комірниці, заробітниці? Городів немає, а спромоги піти на луги, в ліс також немає. Однак щоднини приносить мені цвіти, на які інші діти не дивляться (…), що ростуть на оболоні біля хати, де мешкає, і при дорозі, якою йде до школи. Пилом вулиці вони покриті… Я за кожну зв’язочку дякую йому, ніколи не лишаю її на шкільному столі, ані викидаю».
Перші роки своєї роботи в сільській початковій школі описала в мемуарах “Спогади учительки”.
Незважаючи на нелегке мандрівне життя, молода вчителька багато й плідно працювала в літературі. Після виходу першої збірки «Prima vera» (1985) поетеса здобула популярність серед читачів. Вихід у світ її книжки став помітною подією в тогочасному літературному житті. Адже це була перша а Галичині збірка поезій, написана жінкою-українкою, що мовби заявила про рівність жінок у правах з чоловіками.
Поетична збірка «На новий шлях» (1981), яка вийшла друком під псевдонімом Уляна Кравченко, містила вірші, насичені громадсько-політичними та патріотичними мотивами, які закликами жінок-сучасниць до активної участі у житті суспільства.
Надалі понад два десятиліття її поезії виходять друком у різних часописах, журналах, альманахах, антологіях («Зоря», «Літературно-науковий вістник», «Дзвінок», «Руслан» та ін.). У 20-30-х роках ХХ ст. друкуються окремими виданнями її книги, адресовані, головним чином, дітям та юнацтву. Твори позначені ідеями гуманізму, вони виховували пошану до людей праці, любов до рідної природи. Письменниця багато уваги приділяла прищепленню читачам поваги до науки й освіти. У поетичний доробок для дітей і юнацтва ввійшло кілька збірок Уляни Кравченко — «Проліски» (1921), «В дорогу» (1921), «Лебедина пісня» (1924), «Шелести нам, барвіночку» (1932).
Із захопленням Уляна писала про Івана Франка та його однодумців (цикли віршів «Титани» та «Мирону»). Як майстер інтимної та пейзажної лірики вона виступає в поезіях «Моя любов», «В кручах». Окремі еë вірші 1920-1930-х років пройняті містичним настроєм..
Одночасно поетеса видає і третю збірку своїх віршів «В житті є щось» (1929) . Творчість Уляни Кравченко пройнята щирою людяністю і співчуттям до гноблених і скривджених. У кращих своїх віршах поетеса підкреслює, що кривди й горе переповнили чашу терпіння народного. Не раз вона звертається до теми призначення поезії і місця поета в суспільному житті, з тонким ліризмом малює красу рідної природи, інтимні почуття.
В поезії з’являються громадянсько-патріотичні інтонації, в яких пульсують ідеї об’єднання обох частин української землі в єдиній Українські державі. У творчості Уляни Кравченко того часу переважають соціальні мотиви, національно-визвольні ідеї ( «Україна», цикл «Думки»), характерна тема розкріпачення жінки ( «Вагання», «Жінко, невільниць звічаїв темна»).
Майже не відома (через заборону) збірка «Для неї — все!» (1931) багата на заклично-патріотичні пасажі та громадянський пафос. В збірці вміщено поезії зі стрілецькими мотивами, такі як: «Під Крутами», «На стрілецьку нуту», цикл «З пісень летунів» та ін.
На цей час маловідомим залишається вірш Уляни Кравченко «Заповіт Митрополита Йосифа Велямина Рутського» (1937). Письменниця залишила помітний слід в українській прозі. До автобіографічного жанру письменниця зверталася не раз. Останній її твір – автобіографічна повість “Хризантеми” – написана близько 1930 року. Хризантеми – останні осінні квіти, назва для пізнього твору символічна. І в той же час для Уляни Кравченко хризантеми – квіти, пов’язані з її юністю і першим коханням. І взагалі квіти були її любов’ю з дитинства, все життя вона захоплювалася ботанікою. У цій книзі письменниця звертається до перших 17 років свого життя, до того, як вона покинула рідне містечко.
Видаються збірки поезій у прозі «Замість автобіографії» (1934) та «Мої цвіти» (1933), численні статті, автобіографічні нариси, оповідання, афоризми, лаконічні роздуми-замітки про природу і суспільство, малюнки з натури, міркування про людське життя…
Уляна Кравченко здійснила численні переклади і переспіви з європейських поетів (Н. Ленау, А. Немоєвського, С. Пшесмицького, А. Урбанського, Я. Каспровича). Ці роботи мали значний вплив на формування естетичних уподобань і вдосконалення художньої майстерності самої письменниці та її сучасників. Уляна Кравченко – автор спогадів про Івана Франка, її листування з ним впродовж 1883-1915 років містить цінний історико-літературний матеріал ( «Велика дружба», 1940; «Справжній друг і вчитель», 1941).
Понад сорок років Уляна Кравченко пропрацювала сільською вчителькою, а 1920 року переїхала до Перемишля. Незважаючи на свій вісімдесятилітній вік, вона виступає в пресі з віршами і статтями, проводить громадську роботу. Населення Перемишля обирає її своїм депутатом, поетеса стає членом Спілки радянських письменників України.
У квітні 1941 року видавництво «Радянський письменник» видало «Вибрані поезії» Уляни Кравченко.
На вісімдесят восьмому році життя, 31 березня 1947 року, Уляна Кравченко померла в Перемишлі. Там вона й похована.